Поховала чоловіка, сина, невістку та онука: бабуся у 88 років переїхала на Волинь

Бабуся знайшла прихисток від війни у селі Велика Ведмежка Маневицької громади Камінь-Каширського району. До того на Волині жінка взагалі не була, як каже, «народилася й охрестилася, і все життя прожила» в своєму рідному Райгородку, - пише газета Нова доба. 

Марія Павлівна  називає себе корінною українкою і розповідає, що весь рід її натерпівся від росіян. Дідусь у 1933 році помер від штучно створеного  голоду на Донбасі. 

–  Він тоді пожертвував собою… Заховався у клуню, вирішивши зовсім не їсти, аби мізер харчів залишився дітям, – ділиться  жінка. Вона народилася через рік після його смерті. 

Марія Рухманкова вісімнадцятирічною вийшла заміж за білоруса і прожила з ним сім десятиліть. 

- Ми все життя обоє працювали на місцевому содовому заводі. А перед пенсією я ще була років десять завгоспом у школі та лікарні, - розказує вона, показуючи привезені з собою дорогі її серцю світлини, на яких вона молода і усміхнена разом із рідними.

Перед початком повномасштабного російського вторгнення її чоловік помер. Мали вони з ним  єдиного  сина, який вже відійшов у Вічність, померла і їхня невістка. Нещастя спіткали обох  онуків: один втопився 27-річним, а інший через хворобу втратив здоров’я й має інвалідність. Про нього  Марія Павлівна з чоловіком піклувалися все життя. Він жив у квартирі, а вони в будинку в Райгородку. Після початку бойових дій онук виїхав до Львова. Марія Павлівна ж не хотіла залишати рідний дім. 

Фотографії й документи – практично єдине, що вона з собою привезла. Евакуйовувалася зі зруйнованого обстрілами селища нашвидкуруч. А до цього тижнями сама сиділа у льосі. Вирішила таки їхати, коли вже ні до кого із сусідів догукатися не можна було – всі виїхали.

- Я не хотіла їхати кудись до останнього. Але нас дуже бомбили.  Жила в погребі, взявши документи й те, що підготувала на смерть… Із кішкою й котеням, яке там і народилося. Їсти варила на вулиці на цеглі, бо не стало ні світла, ні води, ні газу… - повертається спогадами у найтривожніші дні літня жінка. Вона евакуювалася, не замкнувши ні хати, ні льоха, бо хлопці, які її забирали, сказали, що поки все позакриває, то орки накриють вогнем. 

Її спочатку привезли до Слов’янська.

- До мене там відразу підійшли журналісти й давай про все розпитувати. А я ж із льоху, з брудними руками й ногами, у чоловікових шльопанцях на пінці… Кажу, що  я  не хвора, але завезіть мене в лікарню помитися. Так і зробили, - каже Марія Павлівна.  Пропонували їй в лікарні побути, підлікуватися, але вона відмовилася і її повезли в Краматорськ, а потім у Дніпро. Там довго питали що і як, перепитували, чи справді вона одинока і чи готова поїхати  на Волинь. Після всього пережитого, хоч на Заході України зроду не була, вона, не вагаючись, взяла червону стрічку, яка символізує Волинську область, бо кожному, хто їде в яку область, давали іншого відповідного  кольору стрічку. 

Потім була довга дорога в Маневичі, де Марія Рухманкова спочатку пробула два тижні у притулку для переселенців церкви Християн Віри Євангельської, а потім її прихистили у Великій Ведмежці, безкоштовно надавши їй будиночок. Там вона вже мешкає більш ніж пів року. Жінка щиро вдячна усім, хто їй допомагав обжитися і зараз підтримує. Дуже задоволена вона працівницею терцентру Вірою Шулячинською, яка постійно її опікує –  дров, води пренесе, їжу зготує, лікаря викличе. Знайшла вона вже собі і подруг у Великій Ведмежці, з якими ділиться своїми болями. 

- Мені добре тут у вас, але дуже хочеться додому… – говорить ця літня жінка, якій у таких роках довелося виїжджати на чужину. 

Любов ГРИЦЮК, с. В. Ведмежка 

Читайте також:

• Переселенка створила квітучий рай біля батьківської хати на Волині
• На Волині 90-літній ювілей відзначила багаторічна директорка школи та педагогиня
• Головна життєва відзнака – дружна родина: жительці Волині виповнилося 100 років