Поїхали шукати щастя: історія волинян, які стали у Парагваї рисовими магнатами

Історію переселення своєї рідні добре знає 81-річний Петро Андрійович, який живе разом із сином Іваном, - пише Вісник.

 За океаном більше родичів, як вдома

– То ще до войни було. Рідний брат мого батька – Василь, який жив у селі Кошів Луцького району, але тоді це була територія Польщі, повівся на агітацію. Продав хату та з жінкою і трьома дрібними дітками поїхали шукати щастя. Вроді планували попасти в Аргентину, але осіли в Парагваї. Трудно їм було, пальми корчували, щоб клаптик землі мати. Але ж наші люди великі трударі, то й там себе показали, все тяжкою працею заробили і на ноги стали. Спочатку корів тримали, молоко продавали, потім почали землю скупляти і хазяйнувати. У діда було 11 дітей, тобто моїх вже двоюрідних братів і сестер. Почалася у 1939 році війна, то ми нічого про них не знали. Аж після перемоги прийшов додому лист, питалися, чи ми живі, так і відновився зв’язок. Виходить, що за кордоном більше родичів, ніж на Волині. Стали переписуватися. То дядько признався, що як получив од нас вісточку, то вся родина зібралася – і святкували той день, як щось особливе.

При Союзі мати родичів за кордоном було небезпечно. Дуже обережно про все розповідали, бо підозрювали, що агенти КДБ не дрімають.

– Ми то думали, що нашу переписку читають, а один випадок це підтвердив, – сміється син діда Петра Іван. – Я тоді ще малий був, а в моді були джинси-«варьонки». І так їх хотілося. Не знаю, хто підказав, щоб я написав родичам у Парагвай, аби мені їх прислали. Так і зробив. А за кілька днів перестріває мене на вулиці один начальник і каже: «Ну ти, Іване, і придумав, що писати, вже не можеш без тих джинсів обійтися». З тої пори ми почали обережніше з листами бути.

Звичайно, вони не замінювали живого спілкування. І родичі все кликали рідних з Волині, щоб приїхали у гості. Лишень у 2005 році наважився 65-річний Петро Клекоць поїхати за тридев’ять земель до двоюрідних братів і сестер, яких ніколи не бачив. Вони квиток придбали і чекали з нетерпінням.

– Не боялися летіти? – допитуюся.

– А чого мені боятися? – хвацько відповідає пенсіонер. – Я в армії в авіації був. Ото виїжджав з України – снігу по коліна, а там – жара, квіточки кругом. Дуже мені сподобалося, і тако собі подумав: там легше жити, бо дров заготовляти не треба. Ох і раділи, що я приїхав. Все мені показували. Кругом обвозили.

У свою чергу дід Петро запрошував до себе. Ніби й не проти були заокеанські родичі, але все не наважувалися зібратися.

Привіз на згадку рисові стебла

– То вже у 2017 році я надумав їх провідати, – приєднується до розмови син Іван. – То загостювався аж на шість місяців. Вже й іспанську трохи вивчив. Жив у дядька Андрія Клекоця. Він має п’ять тисяч гектарів рису. Найменший наділ, чакра, як там кажуть, – 27 гектарів. Возив, показував, як його сіють, теж сівалками, ніби у нас пшеницю. Але процес вирощування складніший, бо постійно ці рослини треба підливати. Тому стараються, щоб земля була біля річки, з якої спеціальними рівчаками підводять воду. Коли достигає, молотять спеціальними комбайнами. Ой, багато цікавого там побачив! Ще й кілька стеблин рису взяв додому на пам’ять. Вони ще й досі є.

Чоловік розповідає, що старші дядьки й тітки добре розмовляють українською, а от їхні діти вже не так знають. Молодь взагалі лишень слухає і усміхається. Розуміють не все. Дуже шкодують, що нема у них українського осередку, де б підтримувалися традиції. Тому Іван вкотре взявся запрошувати приїхати в Україну.

– І дядько Андрій загорівся дуже, обіцяв неодмінно прилетіти, але тут коронавірус взявся… Тепер війна, то й не знаю, коли вже побачимося, – каже Іван.

 Незважаючи на відстань, родичі з Парагваю стежать за страшними подіями в Україні. Телефонуючи, запитують, чи не бомблять Поромів, довколишні території. Якось навіть дали контакти Івана Клекоця, щоб поспілкувався з парагвайською тележурналісткою. Вона робила репортаж про війну вже з Іванових розповідей. Він добре знає про ситуацію на фронті, бо волонтерить і возить допомогу цивільним та військовим.

– Нещодавно отримали з Парагваю у Польщу 22 тонни рису від наших родичів. Передамо його у постраждалі села та міста на Сході України нашим воїнам, – додає Іван Клекоць. – Хто як може, так і робить свій внесок у перемогу. Ми всі християни і повинні підтримувати нужденних у біді. Приємно, що до добрих справ долучаються з усіх куточків світу. Бог з нами, а перемога – за нами!

Руслана СУЛІК

Читайте також:

• Виростила 3 дітей, 4 онуків, 6 правнуків та має добру пам’ять: історія життя 100-річної бабусі з Волині
• З усіх хлопців в машині вижив один, і в ці хвилини думав про синів: історія бійця з Волині Василя Труша
• «Порушив свою обіцянку»: історія волинського тероборонівця, який повернувся до війська після демобілізації
• Голос від Бога: історія волинянина, який увійшов у четвірку найсильніших вокалістів сезону шоу «Голос країни»