Виростила 3 дітей, 4 онуків, 6 правнуків та має добру пам’ять: історія життя 100-річної бабусі з Волині

Рідні кажуть, що розповідати про бабусю можуть годинами, - пише газета Полісся.

Гроші полічить краще, ніж бухгалтер

Попри такий поважний вік, бабуся має чудову пам’ять, добре орієнтється у подіях в Україні та світі, розуміється в політиці, відмінно калькулює в умі й бездоганно рахує гроші, хоча не вміє ні читати, ні писати. Останнім часом не дочуває і дошкуляє їй поліартрит, але ще годна без окулярів вселити нитку в голку й часом береться нарізати матеріали для плетення доріжок. Скільки вона їх вив’язала гачком за свій вік – і не злічити! Важко й визначити кількість вишитих нею рушників, подушок, картин, одягу. Навіть у 85 років без допоміжних пристосувань спромоглася вималювати хрестиком три сорочки – для сина та онуків. А ще Домініка Василівна – справжня скарбниця для етнографів й істориків, бо знає десятки повстанських та народних пісень, які мало хто коли чув. Та й сама вона їх чомусь ніколи публічно не співала, хоча, бавлячи нащадків, часом розповідала їх віршованою формою.

Увесь рід – довгожителі

Якогось особливого режиму дня чи харчування жінка ніколи не дотримувалась, не займалась й різними оздоровчими процедурами на зразок моржування, сироїдіння тощо. Досі серед її улюблених страв – холодець та пиріжки з квасолею. Завше вела такий же спосіб існування, як і решта співмешканців. Були в її житті і цукерки, і нітратні овочі з магазину, і хімія для прання та купання. Та й на її долю випало немало випробовувань. Тож секрет її довголіття, скоріше за все, пов’язаний із генами. Адже на Ратнівщині мешкає ще її сестра, якій вже минуло 95 літ. Та й їхній брат помер у віці 98 років. А їхня бабуся, пригадують, свого часу дожила до 102 років!

Тяжко працювала з раннього дитинства

Про життєвий шлях Домініки довжиною в століття можна написати зворушливу книгу, сповнену мелодрам та романсів. Неодноразово про неї йшлося й на сторінках нашого та обласних видань. Уся Волинь уже читала історію про те, як вона ще зовсім юною потрапила в остарбайтери й через 50 років німець розшукав свою поліську наймичку.

Родом бабця Домця із села Поступель, що на Ратнівщині. Дівоче прізвище – Юхимець. Коротким було у неї дитинство. З десяти літ їй довелося поневірятися в наймах у Теклині, Видричах, Любитові, рідному селі: пасла корови, орала, дітей доглядала. За тим всім не було коли й до науки братися. Тож грамоти так і не здобула. Вже біда навчила рахувати й іноземної мови. У 18-річному віці дівчину вивезли на роботу у поселення на чехословацько-австрійському кордоні: хоча в сім’ї були й старші діти, староста вручив остарбайтерську «повєстку» саме їй. На чужині доля помилувала дівчину, давши не вельми багатих, зате добрих хазяїв, котрі ставилися до неї, як до своєї дитини. Хоча мали своїх власних шестеро. Вони ж і допомогли українці швидко освоїти німецьку мову. Працювала там у полі та у винограднику. Знайшла там і юнацьке кохання – залицявся до неї німецький солдат. Писав їй листи та слав солодощі. Однак, пішовши вкотре на фронт, жодної вісточки від нього вже не було. Так і по нині не відає Домця, чи вернувся він живим додому, а чи згинув на полі бою. Коли у 1945-ому залпи війни вщухли, після трьох років служби молода поліщучка подалася додому, так і не отримавши жодної відомості про її Франца.

І в радості, і в горі

У 1947 році вона прийшла у невістки в Бузаки. Кузьму ж свого зустріла на Ратнівщині – він у Заболотті працював на заготівлі лісу. Видний був кавалер, багато дівчат за ним мліло. Але остепенився він на тій, що впала в око з першого погляду – на Домці. Був старший від неї на 9 літ. І понині бабуся тішиться, що женився саме на ній.

Перебравшись до Бузак, Домініка Василівна зайнялася бізнесом: перекупляла телята, гнала їх в Поступель, звідки автобусом возила м’ясо в Брест. Придана була й до іншої справи. Шила дівчатам на свята сукенки, ткала рядна.

Оцю хатку, в якій живе, переповідають родичі, – це з лісу зруба перевезли, бо стара згоріла. Все самі з чоловіком понаживали, бо ні в нього, ні у неї батьків уже не було. Бог послав їм дві дочки і синочка. Жаль тільки, що недовго було безхмарним сімейне життя. Через 11 років шлюбу Кузьму спаралізувало: поїхав на заробітки і захворів. Щоправда на початках він ще навіть корови пас, сторожував на тракторній бригаді і чергував на пошті. Ходив з палицею, розмовляв, але ліва сторона була повністю скована. Тож, окрім дітей, дружині з часом випало ще й доглядати за своїм головним супутником. І так йшли вони пліч-о-пліч по життю, поки на 86 році не обірвалася доленосна струна Кузьми й не полинув він у засвіти, полишивши свою Домцю саму крокувати далі земними стежинами. І лише онуки, а за ними й правнуки, красили щастям її обійстя.

І хоч розкидала доля рідню по країні, всі вони, зодягнувши вишиванки (зокрема ті, що вишила бабуся Домця), 1 лютого попрямували до головної хати в Бузаки. Дві дочки та син, четверо онуків з невістками й зятями та шестеро правнуків щиро вітають поважку ювілярку.

Іванна ГАЙДУЧИК

Читайте також:

• У день Різдва Христового свій 90-річний ювілей відсвяткувала найстарша жителька села Кобче, що неподалік міста Рожище, Анастасія Прохорівна Ткачук.
• Прожили разом у любові 57 років: історія бабусі, яка віддала військовим авто покійного чоловіка
• У Луцьку лежача бабуся в’яже шкарпетки для воїнів