Примушували співати гімн Росії та погрожували поголити голову: вчителька Вікторія Андруша про полон

Тривалий час Вікторію тримали в Курському СІЗО, до неї не пускали адвокатів і не підтверджували, що вона дійсно там, - пише Громадське. 

29 вересня Вікторію і ще двох цивільних жінок звільнили. 14 жовтня разом із правозахисниками Центру громадянських свобод Вікторія вийшла на пресконференцію. Далі — її пряма мова про понад пів року російського полону.

Майже весь час я перебувала в Курському СІЗО. Потім мене перевели до жіночої колонії, а перед звільненням — до ще одного ізолятора. Жодного разу мені не казали, куди мене везуть. 

У СІЗО військові й цивільні перебували разом. До всіх ставилися однаково. Усі, хто прибував до ізолятора, мав пройти «прийомку», там наголошували, що ми бандерівці, націоналісти. Для них було не важливо, що ми робили і де були. Ми — з України, ми в усьому винні. 

Я ставилася до них також відповідно. Перших два місяці працівники ізолятора мене називали «камʼяною». Казали, що я вбивала поглядом. 

Я мала статус «наводчиці», тому до мене було багато ненависті. Це читалося в усьому. Вони думали, що я завербована і маю якусь цінну секретну інформацію. Неодноразово мене допитували. Вони не вірили, що я вчителька і працюю в школі. 

росіяни мені дали статтю «Шпигунство», справу розслідували місяць. А потім, наприкінці травня, сказали, що мої дії не завдали шкоди росії і що мене звільнять. Чекати довелося до кінця вересня. 

Щоразу, коли ми прибували на нове місце, нас оглядали медсестри. Лише жінки, чоловіків там не було. Перевіряли волосся, роздягали догола. У кожному місці нам або видавали новий одяг, або перевіряли наш. Дивилися кожну кишеню, чи ми там часом нічого не зашили всередину. 

У СІЗО всі мали пройти «санітарну обробку». Під час неї чоловіків стригли налисо і дуже часто таким самим погрожували дівчатам. Мені — теж. Але потім один працівник комусь зателефонував і сказав, що мені залишать волосся. Ще цілий місяць мене цькували, погрожували, що все-таки його обріжуть. 

Завдання кожного в СІЗО — вижити. Ти слідуєш їхньому режиму й намагаєшся поводитися так, щоб не провокувати їх навіть на розмови. 

Фізичний вплив був майже на всіх. Працівники ізолятора жорстоко реагували на будь-які скарги, що тобі чого-небудь не вистачає. До чоловіків у таких випадках застосовували силу. А після того ще могли запитати, чи потрібен комусь лікар. Якщо хтось казав «так», то відповідь була: «Зараз ми тебе підлікуємо».***

У Курському СІЗО нас переводили з однієї камери до іншої. Спершу я була в камері для шістьох людей, де нас сиділо двоє. Там на стіні було видряпано слово «Морг». 

Потім нас перевели до карцера, переобладнаного на камеру. Поряд була кімната з трубами водопостачання і щурами, навіть працівники їх боялися. 

Щодня ми мали по дві перевірки — зранку і ввечері. Працівники ізолятора не чіпали нас, полонених, навіть пальцем. Усе робив спецназ, чоловіки в балаклавах. 

Полоненим забороняли спілкуватися між собою. Або ж ми мали говорити тихо, щоб нас не було чутно. Працівники могли стояти під дверима, слухати, а потім передавали слідчим наші розмови. 

Рухатися по СІЗО можна було лише нахиленим під кутом 90 градусів, з руками за спиною і розкритими долонями. 

Спершу годували жахливо — їхніми щами. Потім у них, напевно, змінилися кухарі і в їжі зʼявився смак. На вечерю давали капусту та рибу. На обід — гарячу їжу: перше, друге, мʼясо. А зранку — молочну кашу й теплий чай, компот.

Ми всі мали дотримуватися режиму. Обовʼязково співати гімн (гімн росії — ред.) зранку після підйому. Якщо комусь із працівників ізолятора не подобалося або якщо ви збилися, вони говорили: «Ще раз», і ви співаєте, поки вони не скажуть: «Годі». Ми також мали список воєнних проросійських пісень, які потрібно було співати. 

Якщо когось нового привозили до СІЗО, нас також просили заспівати пісню «Мы — русские». Чоловіки мали слухати, як ми співаємо, і так її вчити. 

А в жіночій колонії дівчата повинні були співати пісні та крокувати, як військові. Звернення до працівників лише: «Гражданин начальник», «Так точно», «Никак нет» — незалежно від того, цивільний чи військовий. ***

Після пів року в Курському СІЗО нас почали перевозити. Тоді зʼявилися підозри про звільнення, але прямо нам нічого не казали. В останньому СІЗО, коли ми запитали, де ми перебуваємо, нам відповіли, що в Брянській області. Я розуміла, що це дуже близько до кордону з Білоруссю та Україною. 

Також один слідчий підтвердив, що ми поїдемо додому, але невідомо, коли саме. Ми чекали. Я навіть дівчатам казала, що ми тут надовго не затримаємося. 

І справді, коли настав той ранок і нам сказали вставати, збирати речі, було два варіанти: або знову кудись перевозять, або звільнятимуть. 

До того ж один із працівників, спецназівець, показав нам знаками, що ми їдемо додому. Хоча працівники СІЗО, навпаки, казали, що нас везуть до Тайги, Сибіру чи Тагілу. 

Коли ж нас посадили у військовий автобус, не завʼязали очі й завели ще кількох чоловіків, ми вже були впевнені, що нас везуть на обмін. Потім сказали: «Знімайте їм кайданки, вони далі їдуть самі».   

Нас пересадили до їхніх автівок і привезли на територію України. Ми, дівчата, були в піднесеному настрої. А один солдат не вірив, що це правда. Я йому ще казала: «Читай: Україна. Усе, ми вдома». Хоча першу добу, поки ми були в лікарні, здавалося, що це сон і ми зараз знову прокинемося в СІЗО.