Прийшла на рік, а залишилася на 33: історія директорки волинської гімназії

Про це розповідає видання «Нова доба» - новини Любешівщини.

Рік, що розтягнувся на десятиліття

Свій прихід у педагогіку Ніна Нестерук не прикрашає історією про дитячу мрію. Після восьмого класу обрати майбутню професію їй порадила мама. Навчалася вона в Луцькому педагогічному училищі. Каже, було складно, але надзвичайно цікаво. Згодом продовжила навчання в університеті.

До Погулянки майбутня директорка приїхала в 1993 році на прохання дядька, який тоді очолював школу. Він попросив племінницю попрацювати хоча б рік.

– Я погодилася, але тільки один рік, – з усмішкою пригадує Ніна Петрівна.

Та іноді одне рішення непомітно змінює ціле життя. Обіцяний рік минув, а вона залишилася. Спочатку працювала педагогинею-організаторкою, далі були декретні відпустки, у 2000 році стала заступницею директора, а 2009-го очолила школу.

Від порожнього кабінету – до великої відповідальності

Свій перший день на посаді директорки Ніна Петрівна пам’ятає й досі. Кабінет тоді видавався порожнім, а попереду чекала невідомість.

– Був страх: як мене приймуть, чи зможу повести за собою колектив, знайти спільну мову з дітьми та батьками. Але з кожним днем я ставала впевненішою, – ділиться землячка.

Робота керівниці навчила її рішучості, вимогливості до себе та вміння швидко діяти. Траплялися ситуації, коли рішення потрібно було ухвалювати негайно. Помилок, відверто зізнається Ніна Петрівна, не завжди вдавалося уникати. Проте відповідальності за них вона ніколи не перекладала на інших.

– Усе добре, що стається у школі, – заслуга колективу, батьків і дітей. А якщо трапилося щось погане, відповідальність несе директор, – говорить Ніна Петрівна.

На запитання, як їй вдалося об’єднати навколо себе колектив, відповідає просто:

– Завжди треба залишатися людиною.

Коридори, наповнені дитячими голосами

Найбільше у своїй роботі Ніна Нестерук цінувала щоденне спілкування з учнями. Двері її кабінету завжди були відчинені для них. Діти не боялися довірити їй свої проблеми чи таємниці.

– Коли приходили учні, я відкладала справи, сідала й слухала їх: що сталося, які вони мають зауваження чи пропозиції, – розповідає Ніна Петрівна.

Можливо, саме тому директорський кабінет не був для учнів місцем, якого слід боятися.

Ніна Петрівна не прагнула перетворити шкільні коридори на неприродно тихий простір. Вона переконана: дитинство повинне мати свій голос.

– Є батьки, які мріють, щоб їхня дитина побігла, а є ті, які мріють почути, як вона закричить. Якщо дитячі ігри не становлять загрози для інших, не треба спиняти дітей. Перерва – їхня, – говорить вона.

Водночас у закладі, наголошує колишня керівниця, має панувати взаємоповага – незалежно від того, хто перед тобою: учитель, технічний працівник, першокласник чи восьмикласник.

Коли Ніна Нестерук прийшла в Погулянку, у школі навчалася 121 дитина. Нині – 48. Зменшення кількості учнів вона сприймає болісно, адже майбутнє кожної сільської школи напряму залежить від того, чи переступатимуть її поріг учні.

– Будуть діти – буде школа, – переконана керівниця.

Робота, яку важко залишити за порогом

Те, що школа – через дорогу від дому, не раз допомагало Ніні Петрівні.

– У перші роки я вечорами сиділа у школі, бо не все встигала, – пригадує вона.

Проте роботу було важко залишити за порогом кабінету. Чоловік і діти підтримували її, як могли.

У 2013 році через проблеми зі здоров’ям Ніна Нестерук думала залишити роботу. Проте не зробила цього. Щоденні справи не давали поринути у важкі думки.

– Добре, що я тоді не покинула роботу. Школа – мої ліки. А ще мені відрадно, що вчителі, які колись працювали в Погулянці, завжди згадують нашу школу з теплотою. Для мене це дуже цінно, – зізнається вона.

Найважливіші нагороди

За роки праці Ніна Нестерук отримала чимало відзнак, однак своїми головними нагородами вважає не грамоти.

– Справжні нагороди – це здорові діти. Це коли 1 вересня вони приходять до школи, а на останньому дзвонику залишаються в тому самому складі, – говорить директорка.

Учням Ніна Петрівна завжди наголошувала: оцінка ще не визначає майбутнього людини. Справжній результат залежить від наполегливості, самоосвіти та готовності працювати над собою.

Стежка, яка ніколи не зникне

Рішення залишити посаду директорки визрівало в неї ще з минулого року.

– Просто хочу спробувати іншого життя. Хочу менше займатися паперовою роботою, більше бачити дітей і працювати з ними. Хочу мати більше часу для родини та себе, – каже вона.

Віднині знайома стежка вестиме Ніну Петрівну до гімназії вже не як директорку. Та для людини, яка стільки років жила турботами закладу, він ніколи не стане чужим.

Завершиться директорський етап, зникне щоденний поспіх до кабінету, але залишаться вдячність колег і батьків, довіра учнів та тепло місця, яке давно стало частиною її життя.

Алла Фесик.

Читайте також: 

• Понад 40 років працював в освіті, 21 рік був директором ліцею: історія знаного вчителя з Волині
• Замість 20 предметів — близько 10: як на Волині запрацювала нова старша школа
• «Немає війни росіян з українцями»: вчителька з Волині отримала вирок за дописи в онлайн-листуванні