Про таке кохання можна фільми знімати: історія сім'ї волинянина

Про це пише газета «Нове життя».

Віднесені вітром війни

Почалося все у 1943 році, у розпал Другої світової війни. Тоді німці відчували, що довго не зможуть залишатися на українській землі, тому розпочали масові вивезення молоді на роботи до Німеччини. Так у травні з рідного дому в Деревку забрали та повезли в Німеччину двадцятирічну Єву Любежаніну. Понад рік дівчина працювала на німців, виконувала всяку роботу разом з іншими остарбайтерами. Хазяї траплялися різні. Хтось зліший – хтось добріший. Але додому юнку однаково тягнуло, тому, відчуваючи наближення кінця війни, дівчата надумали тікати.

А тим часом до концтабору йшов молодий узбецький льотчик Султан Шеров. У 1943 році його літак збили німці над Житомиром. Хлопець потрапив у полон. Пізніше Султан згадуватиме доброту і щедрість українців, які кидали хліб й інші харчі у колону, в якій ішли полонені. Він казатиме, що без цих добрих селян вони не те, що не дійшли би до табору, а просто померли б на шляху. Однак із концтабору Султан утік. Попрямував до Франції, а там приєднався до Сил Вільної Франції – підпільної армії під керівництвом Шарля де Голя. Згодом молодий офіцер опинився у Бельгії – в таборі дівчат, які втекли з Німеччини. Серед них була і Єва.

Молоді люди познайомилися і сильно закохалися один в одного. Разом вони дочекалися закінчення війни, а тоді вирішили повертатися додому. У Польщі на кордоні Султана Шерова затримали. Радянська влада з підозрою ставилася до усіх полонених, а особливо – до осіб із неслов’янською зовнішністю. Тож вагітна Єва поїхала додому сама, навіть не підозрюючи, що більше ніколи не зустріне свого коханого.

(Не)привітна зустріч із рідними

Додому Єва повернулася 27 вересня 1945 року. Однак після двох років розлуки з донькою, батьки зустріли її не привітніше, аніж прикордонники Султана. На незаміжню дівчину ліг важкий тягар. Консервативне поліське суспільство вороже сприйняло її позашлюбну дитину. Мати посилала топитися, люди позаочі пліткували, що привезла фашистське байстря. Султан писав Єві, але про вагітність вона йому нічого не сказала.

Закохані вирішили зустрітися на Волині. Хлопець приїхав у Володимир-Волинський, однак на Любешівщину потрапити не зміг. Там досі йшла війна радянської влади з упівцями. Навіть увімкнене світло ввечері у хаті давало привід совєтам думати, що там збираються бандерівці, й цілу сім’ю могли відправити у заслання. А про приїзд невідомого чоловіка не могло йти і мови.

Однак і Єву до Султана у Володимир батьки не відпустили. Знали, що він забере її до себе в Узбекистан, тому тримали вдома. Так земні шляхи Єви із Султаном розійшлися. Він поїхав додому. У 1951 його засудили до розстрілу за зраду батьківщини. Згодом пом’якшили вирок до 25-річного ув’язнення за участь у французькому Русі Опору. А після смерті Сталіна на нього чекала амністія.

Тим часом на Поліссі ріс Олексійко, який народився у 1946-му і був записаний на свого діда Якова Любежаніна. Але був хлопчик таким гарним, як і його батько Султан Шеров, котрий залишився лише в пам’яті Єви.

Життя було нелегким. Повоєнні роки, відбудова, чоловіків у селі залишилося мало. Жінка пішла працювати у колгосп дояркою. А син ходив до школи, де йому дали прізвисько Чорний через нехарактерну для поліщуків зовнішність. Чому так – хлопець не знав. Йому ніхто не розповів про батька. «Байстрюк та й годи», – сміється нині дід Олексій.

«Я тільки батька знайшов»

Якось, уже після закінчення школи, хлопець шукав одну свою річ у маминому кухрі. Аж раптом дивиться – адреса: «г. Ургенск, ул. Аль Хорезми». Юнак запитав у матері, хто це з такого далекого краю їй пише, і вона вирішила не ховати правди. Розповіла синові, що звідти його батько. Олексій відразу ж написав йому листа. От тільки в Узбекистані його прочитав дід, бо Султан у той час був у відрядженні.

Сім’я Шерових порадилася і вирішила, що нехай хлопець надішле своє фото, щоби перевірити, чи справді він син Султана. Олексій так і зробив. Надіслав світлину. А незабаром отримав від батька відповідь із запрошенням приїхати до нього в Узбекистан. Фото свого сина Султан показав друзям та родичам, і ті без сумніву підтвердили: «Твій».

Єва не могла заборонити Олексієві навідати батька. Тим паче той вислав синові 700 карбованців на дорогу, що у той час було кругленькою сумою для бідного поліщука. Тож 28 квітня 1965 року, посадивши біля хати картоплю, хлопець взяв валізи з гостинцями, які мати приготувала для Султана, і вирушив у дорогу. Спочатку в Луцьк, де взяв квиток на потяг, а далі – через увесь Союз. Поїздка тривала шість діб. Біля Ташкенту до Олексія підсіла молода дівчина Тамара і після короткого знайомства почала кликати симпатичного українця до себе, але він посміявся і відповів: «Як я можу їхати до тебе, як я тільки батька знайшов?»

Невдовзі потяг прибув до Ургенська. Там Султан мав зустріти Олексія. Але батько з сином розминувся. Впізнав його брат – Радік. Побачивши незнайомця, він миттю покликав батька. А той, тільки глянув на сина, розправив руки й кинувся обнімати.

Зустрічати Аліка (так називали Олексія в Узбекистані) виїхала вся рідня Шерових на десятку автівок. Такого хлопець із села ще в житті не бачив. Віддавши гостинці рідним, Олексій поїхав до батьківського дому на мотоциклі його швагра, щоб краще роздивитися місто.

Сіли обідати на землі, як заведено в узбеків. Жінки ж їли окремо. Батькова дружина Анібібі не поралася біля чоловіків, як це роблять в Україні. Господар сам частував своїх гостей. Такий мусульманський звичай.

Наступного дня Султан із сином навідався до свого батька. Поблизу було весілля, тож допитливий Олексій вирішив запитати, чи правда те, що вони мають по декілька дружин. Султан переклав своєму батькові запитання хлопця, і той розсміявся. Вирішили відвести хлопця подивитися, як воно відбувається. Утім нічого цікавого на весіллі Олексій не побачив. Нареченої там не було, а пити разом з усіма він не міг. Султан, який служив у радянській армії, мусив і жити за радянськими законами, тому мав лише одну дружину. Втім були й такі, які справді мали три.

В Узбекистані Олексій встиг побувати й на танцях, і погомоніти з місцевими людьми. Розмовляли між собою ламаною російською. Між тим звучала узбецька й українська мови. Та хоч би як щиро не зустріли хлопця батькові рідні, йому однаково хотілося додому в Україну. Тож, пробувши цілий місяць в Узбекистані, він вирішив повертатися назад. Султан, авжеж, хотів залишити сина біля себе, як цього вимагає мусульманський звичай. Однак справедливо сказав Олексієві: «Я тебе не виховував, тому й не триматиму». Тож хлопець повернувся додому. Відслужив в армії. На весілля до нього прилітав брат Радік, а батька, поки була жива Єва, не відпускала до України дружина.

Знову на українській землі

Єва Яківна своє життя прожила неодруженою. До кінця днів любила Султана і свого Олексія. А у 1972 померла в Деревку. Після цього вперше із 1945-го Султан приїхав до України.

Олексій із дружиною радо прийняли сім’ю Шерових у Деревку. Водив батька селом, показував хутір, на якому ріс. Якось, згадує Олексій Якович, поїхали з ним у Любешів на ринок, і той побачив там шуби та купив одну собі. Вся сім’я сміялася з нього, навіщо в теплому Узбекистані шуба. Син Радіка грався в одній пісочниці з доньками Олексія. Він розмовляв узбецькою, вони – українською, але спільну мову однаково знаходили. Султан на Поліссі навіть трохи пробував сало, яке релігія мусульманам забороняє. Однак все ж він був більше світською людиною – заможним начальником. Його дружина Анібібі працювала у психдиспансері. Її Олексій Якович все ще у розмові може назвати мамою, адже стосунки у них були справді сімейні.

Він довго тримав зв’язки з батьком та його сім’єю. Ділилися радощами та прикрощами життя. Народженням онучки Фірози й розлученням Радіка з дружиною, за яку дали калим 25 тисяч. Згодом Радік загинув. А у 1996 прийшла звістка про смерть Султана. Доньки Олексія спілкувалися зі своїм двоюрідним братом. Однак час минав, діти росли, зв’язки розірвалися.

Після стількох років Олексій досі з теплом згадує про свою маму Єву, про узбецького батька Султана і його родину. Іноді буває в чоловіка такий настрій, що хоче він знайти ту свою рідню, написати в якусь програму, пошукати деінде. Але пролилося багато води з тих днів. Олексій має свою велику родину і свої хатні клопоти, а нині бажає лише одного – щоб закінчилася війна.

Читайте також:

• Україна припала до душі: волинський зять-турок допомагав садити картоплю
• Тепер їхнє щастя залишиться лише на фотографіях: історія вдови Героя з Волині
• Білоруска покохала волинянина і тепер ліпить вареники для українських прикордонників
• Війна коханню не завада: на Волині військовослужбовець одружився зі своєю коханою