Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Герой з Волині Олександр Герасимчук загинув на Харківщині

Хто не був на нулю, не сидів, зіщулившись під сильним артвогнем у виритому метр на метр окопчику, той і уявити не може, що означають для воїна спокійні хвилини сну, навіть при 16 градусному морозі, у 30-тиградусну  спеку чи під дощем, розділений на 5-х пакетик сухої кави та ковточок води з калюжі…

Олександр Герасимчук народився 4-го жовтня 1987-го року в Нововолинську. Батько, Олександр Миколайович, працював на шахті № 2 машиністом підземного електровоза. Мама, Валентина Олександрівна, обіймала посаду завідувачки лабораторією і ВТК на цегельному заводі.

Олександр був найменшим і найулюбленішим із трьох дітей родини, де є ще дві старших дочки. Оскільки обоє батьків постійно були на роботі, то канікули діти зазвичай проводили або ж у таборі «Прикордонник»,  або ж на дачі в бабусі з боку матері. 

Дитинство і юність Героя

«В дитинстві наш Сашко був дуже жвавим малям, завжди усміхненим і дуже позитивним, несучи цей заряд позитиву усім, хто його оточував, викликаючи тим замилування у дорослих. Оскільки наша родина була приїжджа (дідусі й бабусі переїхали на Волинь, коли лише починалося будівництво міста і належали до першопрохідців, які його будували), то села у нас не було, але була дача, де ми втрьох проводили майже усі канікули, допомагаючи стареньким по господарству. Саша, будучи малюком, ходив з дідусем на рибалку, яку обоє обожнювали, рубав дрова, вчився косити, прищеплювати дерева», - розповідає старша на 7 років сестра Героя. 

Родина Герасимчуків проживала у новозбудованому будинку «Молодіжний» на шостому мікрорайоні, де у Саші було багато однолітків. Хлопці росли дуже дружними і згуртованими, змалечку почали грати у футбол і горою стояли один за одного. 

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрихПройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрихПройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Батьки всебічно розвивали дітей. Вдома у Сашка, крім іграшок, були різні металеві і пластмасові конструктори, з яких він разом із татом із захопленням будував будиночки, підйомні крани, літаки та кораблі. Сам Олександр Миколайович був радіолюбителем, тому й сина навчив паяти. І коли хлопчикові виповнилося п’ять років, подарував йому іграшкову дриль, яка працювала від напруги. Тож Саша на радощах продірявив вдома, мало не всі меблі, навчаючись свердлити.

З цікавістю він допомагав татові ремонтувати авто, подаючи ключі і задаючи цілу купу запитань. Не цурався хлопець і хатніх справ: всією родиною вони ліпили вареники й пельмені, працювали на городі. При можливості, родина Герасимчуків багато часу проводила на природі, відпочиваючи з палаткою, тому Сашко дуже добре плавав, любив ловити раків, а особливо - збирати гриби.

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Коли хлопцеві виповнилося 7 років, він став першокласником ЗОШ №12 (тепер - ліцей  №6). Будучи від природи дуже кмітливим і розумним, він легко засвоював матеріал, був дисциплінованим і уважним, ніколи не заходив у клас після дзвоника, був чемним і ввічливим з однокласницями та вчителями, завжди пропускав їх уперед, відчиняючи перед ними двері, через що ті називали його між собою «маленьким джентльменом».

«Коли брат був у першому класі, якось на вулиці його вдарив один хлопчик з чужого двору. Це побачив прохожий дідусь і каже йому: «Не будь шмаркачем, і боягузом, а трісни його так, аби аж юшка з носа потекла». На що Саша відповів, що якщо йому боляче, то боляче буде і тому хлопцеві, тому битися він не буде. Оця його риса характеру - розуміння болю, супроводжувала його усе життя. Ніколи він першим не вступав у бійку, будь-яку проблему старався розв’язати діалогом, навіть коли хтось ліз на рожен», - згадує Олена.

Ще з дитинства захоплюючись футболом, уже в старших класах Олександр став майже професійним футболістом (був захисником), перемагаючи більш досвідчених і доросліших гравців. Дуже часто їхня команда їздила на змагання і в інші міста. А в 2000-му році  за перемогу з «Локомотивом» йому разом із найкращим другом Романом пощастило побувати на матчі «Динамо» Київ – «Манчестер» Юнайтед, який тоді проходив на НСК «Олімпійський».

Приїхав Сашко зі столиці дуже задоволений грою і захриплим голосом, майже пошепки розповідав батькові про професійний футбол, адже Олександр Миколайович теж захоплювався футболом і часто брав участь у змаганнях шахтарських колективів.

На жаль, згодом їхній тренер Валерій їх покинув, тому команда розпалася і розвиток Саші, як футболіста, зупинився. Та жага до перемог залишилася. Тож і не дивно, що вже у дорослому віці, працюючи в шахті, він, звісно ж, відстоював честь своєї копальні під час поєдинків шахтарських колективів. Окрім футболу та риболовлі, ще одним хобі юного Сашка в школі, став туризм. Йому подобалось орієнтування на місцевості. Буваючи в походах, хлопець першим розводив багаття, ставив палатку, дивуючи своїх інструкторів.

  «Я - українець!»        

Оскільки юнак народився в родині шахтарів (батько та дідусь працювали під землею), то після школи Олександр теж вирішив продовжувати сімейну династію гірників, вступивши в 2003-му році в Нововолинське ВПУ №1,  яке закінчив у 2006–му». Пройшовши практику, він 10 років трудився підземним електрослюсарем, а згодом - гірничим майстром на шахті «Бужанська».

Одночасно Олександр заочно два роки навчався в Червоноградському гірничо-економічному коледжі, після закінчення якого став студентом Дніпровського національного гірничого університету, де через три роки отримав кваліфікацію бакалавра, за спеціальністю «Підземна розробка родовищ корисних копалин».    

Перший раз Олександр висловив свою громадянську думку, заповнюючи бланки на отримання паспорта, вказавши, що він українець. А коли мама звернула на це увагу і зауважила, що він помилився, оскільки, мовляв, обоє його батьків, як і дідусі та бабусі – вихідці з росії, син відповів: «Я народився в Україні. Значить, я українець!» Далі був Помаранчевий майдан, де юнак відстоював свою думку, відразу ж поїхавши на підтримку українських патріотів у Київ. Був у його житті і другий Майдан свободи і єднання. Та через погіршенні здоров’я матері довелося повернутися додому. Через те, що не вдалося тоді побігати під кулями, за словами сестри, злий був на увесь світ. А потім почалося захоплення Донбасу і Криму...

«Розумник який - дайте мені зброю...»

«Нікому нічого не повідомивши, брат відразу ж пішов у військкомат, записавшись добровольцем на фронт, хоч і не служив в армії. 14-го травня 2015–го року він отримав повістку. На збори був лише один вечір, зранку мав вирушати у центр «Десна» для проходження військової підготовки, яка для нього тривала менше місяця, бо вже в червні після прийняття присяги його відправили на передову. Можливо, цього б і не сталося так швидко, якби не наказ командира для призовників - стригти траву. Вислухавши цей наказ, Саша не стерпів і потребував: «Дайте чим».

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрихПройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Відповідь командира шокувала: «А для чого вам кортики?» Не стримавши обурення, брат заявив: «А я воювати сюди прийшов, а не газони стригти!» Після того «за довгий язик» він на три дні «загримів» у яму. За цей час він уже заслужив повагу від побратимів. Аби не нудьгував, вони потай кинули в яму планшет і трохи їжі. Далі непокірного солдата першим же рейсом відправили на нуль, не давши можливості навіть зателефонувати рідним», - ділиться наболілим  сестра Героя.  

Гаряче сонце донецьких степів 

Прибувши на передову, Олександр Герасимчук відразу ж прийняв свій перший бій. Причому, без зброї. На його запитання з цього приводу командир зневажливо заявив: «Якщо хочеш жити, йди і візьми!» Розумник який - дайте мені зброю...».

Ось так і розпочався бойовий шлях волинського Героя. Після тижня «притирки до війни і побратимів, життя під «Градами» і обстрілами його призначили командиром відділення 1-го зенітно-артилерійського взводу, 2-ї батареї, зенітно-ракетного артдивізіону 54-ї ОМБр. З ним він пройшов «гаряче сонце» Попасного, Троїцького, Золотого, демонструючи свої керівні та лідерські здібності в надскладних бойових умовах. Саша був розумним, вдумливим і дбайливим командиром, який піклувався про збереження життя своїх бійців, легко знаходив спільну мову з людьми зі складним характером, за що неодноразово отримував подяки від командування.

За бойові заслуги в січні 2016 року йому було присвоєно звання молодшого сержанта, а 17-го лютого за високий професіоналізм, зразкову військову дисципліну, високі особисті якості в зоні бойових дій на території Донецької  та Луганської областей воїна було нагороджено відзнакою Президента України «За участь в АТО» та подяками і грамотами  від командування. 

«Старший сержант Олександр Герасимчук зарекомендував себе, як мужній, врівноважений і професійний бойовий командир. До виконання своїх службових обов’язків ставився відповідально, своєчасно виконував накази командування, розпочату справу завжди доводив до кінця, проявляючи при цьому необхідну наполегливість та ініціативу. Відповідально ставився до зберігання зброї і майна. З повагою відносився до командирів і підлеглих, підтримував статутні стосунки. Умів зберігати державну таємницю. Відповідав займаній посаді», - йшлося у характеристиці від командування, яку отримав воїн, коли після ротації в липні 2016–го року був звільнений у запас.

Про те, що довелося пережити на передовій, як і про свої сповнені небезпеки бойові будні, він не хотів навіть згадувати. Про все це рідні дізналися лише через рік, коли в гості приїхав його побратим. Той і розповів, як виважені і продумані вчинки Саші не раз рятували їх на війні, як Саша спав в обнімку з автоматом, аби його не пристрелили свої за те, що забороняв їм уживати алкоголь. Як, поїхавши на завдання, вони чудом зуміли вибратися та скільки разів доводилося дивитися в очі смерті. За все це він і отримав, позивний «Командир». 

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Слухаючи чергову страшну розповідь гостя, мама зауважила: «Саша, ти ж міг загинути». «Міг, але ж усе добре. Не сумуй і не тривожся, мамуль, і менше думай про це», - відповів на те син. З сумом колишні воїни згадували поіменно кожного загиблого побратима та дванадцятьох хлопців із сусідньої бригади, які підірвалися на розтяжці. 

Таке прекрасне цивільне життя

Далі після звільнення було спокійне цивільне життя: зустрічі з друзями, поїздка у Карпати, про яку Саша дуже мріяв на передовій, піші переходи, ночівля в горах у палатці. Буваючи вдома, він поринав у домашні турботи, обожнював своїх племінниць, просто розчинявся в них, а вони, відчуваючи його слабкість, дарували «нашому Шуріку» всю свою любов.

Кожної неділі вони всією родиною збиралися у мами, або десь на природі. На (8 Березня чи день народження Саша щороку обов’язково вітав увесь свій «жіночий бат» (бабусю, маму, двох  сестер та чотирьох племінниць) квітами. Найважчим для нього був останній тиждень серпня, коли країна святкувала День незалежності та День шахтаря. Для нього ці дні перестали бути святами. Його пекла згадка про Іловайський «котел» та сотні бойових друзів, які вже ніколи не повернуться до своїх родин.

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

У березні 2018–го року Олександр був прийнятий на посаду распараторника 5-го розряду у Львівсько-Волинський воєнізований гірничорятувальний загін. Роботою був дуже задоволений. Подобався йому і дружний та згуртований колектив, а також те, що в кожного з колег можна було чогось навчитися. Особливо юнак полюбляв банні дні, які стали для нього святом і яких він майже ніколи не пропускав. Була в Саші і кохана жінка Люба, з якою планував прожити щасливе життя. Та на заваді стали «східні брати» які на світанку 24-го лютого вдерлися в Україну. Війна внесла свої корективи у життя і те, що було важливим, стало дрібницею.

Горіли і машини, і люди 

Вранці 25-го лютого Олександр уже був у Володимирі, в штабі 14-ї ОМБр, де його зарахували до складу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону заступником командира БТР, хоч раніше він служив у зенітному артдивізіоні і мав чималий військовий досвід. Далі їм видали військову форму (свій бронежилет, який раніше йому подарував настоятель Кирило - Мефодіївського храму Олександр Горевич, чоловік залишив побратимам, коли звільнявся у запас ще в АТО) і відправили на Рівненський полігон, де видали БТРи, і вони поїхали на Київ.

Перший найважчий бій із величезними втратами хлопці прийняли під селом Макарів 7-го березня 2022-го року. Як розповідав потім Олександр рідним, зателефонувавши ввечері наступного дня, перед боєм їм видали джавеліни. І так сталося, що в одному з БТРів (а вони загоряються за кілька секунд) були джавеліни, в другому - зарядка до них, у третьому – боєприпаси. Щоб зупинити колону б’ють в першу і останню машину. І коли в останній влучив ворожий снаряд, боєприпаси здетонували… Почалося справжнісіньке пекло: горіли і рвалися машини, а люди давали відсіч. Ті, хто залишився тоді в живих, були майже голі та босі. Все, що у них було, згоріло повністю. 

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

«Коли Саша зателефонував, він був у такому шоці, що ледь міг говорити. Сказав, що, мабуть, народився у сорочці, бо зумів вижити у цьому пеклі. Потім попросив передати одяг, взуття та інші речі. Словом, усе, що тільки можна. Дуже просив знайти берці 45-го розміру для свого побратима Володимира Органістого, з якими допоміг голова ГО «Незламні нововолинці» Володимир Демчук. Я познайомилася тоді з волонтером Олександром Фісаюком, який безкоштовно надав чимало  корисних речей і постійно допомагав потім», - згадує Олена. 

 З миру – по нитці, а хлопцям - радість

Жінка звернулася по допомогу до волонтера Бориса Бабійчука, до отця Олександра, який як і при АТО, активно допомагав родині. Дуже вдячні рідні воїна і Богдані Синиці, яка крім спальників та їжі, привезла класний військовий рюкзак, який був з Сашою до кінця. Не словом, а ділом постійно підтримували Лєну сім’ї Марчуків (одяг, їжа,взуття).

Отак, з миру – по нитці, - і вже через якийсь час одна з кімнат квартири була по зав’язку забита необхідними речами. Але, щоб усе це переправити хлопцям, потрібен був дозвіл на видачу пального, з яким були проблеми. Пішла в міськраду до екс-секретаря ради Шаповал. Та відповіла, що такі питання не в її компетенції й радила звертатися в 4-й ліцей. А там, усі, до кого зверталася Олена, її просто відправляли по колу… 

Де дислокувався підрозділ брата, вона точно не знала. Він казав їй, що вони стоять десь у лісах, кілометрів за 80 від столиці. Тож двічі передача, яку передавала через волонтерів, поверталася назад. Отримали її хлопці лише через місяць, коли до них доїхала машина з 14–ї бригади. Сталося це вже в Миколаєві, куди підрозділ, в якому воював Олександр, передислокували для доукомплектування, оскільки з цілого бату залишилося біля 50-ти бійців. 

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

У Миколаєві хлопці пробули лише три дні, хоч їм спочатку обіцяли тиждень відпочинку. Та після поповнення підрозділу – нова дорога. Цього разу – на оборону Херсона. І знову старша сестра бігала містом і шукала павербанки, білизну, турнікети, плівку, балони з газом, цигарки, берці 47-го розміру для Володі, бо попередні не підійшли, та інші речі, яких потребували брат та його побратими. Тепер уже все відправляла через Сашу Фісаюка, який регулярно і понині возить хлопцям допомогу безпосередньо на передову і жодного разу не взяв з неї грошей за доставку.

«Капець, як страшно, але хто, як не ми»

Хто не був на нулю, не сидів, зіщулившись під сильним артвогнем у виритому метр на метр окопчику, той і уявити не може, що означають для воїна спокійні хвилини сну, навіть при -16 градусах, або ж під дощем, розділений на 5-х пакетик сухої кави та ковточок мутної води (іншої там просто не було).

 «Саша завжди турбувався про побратимів. Розуміючи, що родина не може допомогти військовому, старався допомагати сам. Коли до нього доходили посилки, то «святкувала» уся рота. Смаколики, їжа, кава, а особливо цигарки розходились швидко. І коли я просила, щоб залишив щось собі відповідав, що все потрібне у нього є. Головне - набрати побільше зброї. А якщо щось захоче, то, мовляв, пройде по позиціях, і його завжди хтось пригостить», -  посміхається жінка. 

Було в Олександра два побратими: «Тарік» (Тарас Марходей) та «Шарік» (Міша). Про цю трійку ходили легенди. Вони виконували надскладні завдання, на які інші не погоджувалися, часто витягували загиблих хлопців, які вже кілька днів лежали під сонцем, аби їх могли достойно похоронити у рідну землю. Бувало, «Сан Санич» не раз ходив у розвідку переодягаючись бабусею.

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Коли йому доводилось іти на зачистки, казав: «Капець, як страшно, але хто, як не ми». Потім телефонував рідним і повідомляв, що не буде на зв’язку пару днів, щоб не хвилювалися, а у випадку чого, щоб знали де шукати. «І, звісно ж, - мамі ні слова…для неї ми просто переміщаємось». Він ніколи не погоджувався, коли зневажливо відгукувалися про ворогів, казав, що не такі вони дурні, як їх малюють

«Згадується випадок під Миколаєвом, коли Сашин підрозділ відходив з позицій, а вони усі троє залишись для прикриття. Їм обіцяли, що заберуть через кілька годин, а вони в холод і дощ, без їжі і води, без зброї (щоб у випадку виявлення ворогом легко було вдавати, що виходять з оточення) пробули в тилу ворога шість днів, бо про них просто забули. Лише потім вивезли машиною в Миколаїв. За виконання завдання отримали в нагороду баньку і день відгула», - сумно зазначає Олена.  

Дорога життя «Лисичанськ – Бахмут», смерть друга і поранення

Біля Довгенького загинув Володя Органістий, і Олександра відпустили на похорон. Назад їхав не з порожніми руками, гнав джип «Навару», заповнений усім для бійців. Їхній підрозділ уже перекинули на оборону дороги життя «Лисичанськ – Бахмут», яку сильно прострілювали. Мало того, неподалік засів снайпер, який знімав командирів і побратимів. Вираховували його майже тиждень, аж поки одного вітряного дня Олександр помітив, що вершок одного дерева якось не зовсім правильно хилитається. Снайпера зняли. Після цього обстріли стали ще частішими.

Рятуючи разом з «Шаріком« життя побратиму (той був без ніг), Саша теж отримав касетне поранення. Коли завезли хлопчину в Бахмут, лікар сказав, що і його огляне, бо йому не подобається рана на спині. Зробили знімок і побачили голку, яка знаходилась близько біля хребта. Потім був госпіталь у Краматорську, далі - Дніпро. Саша сварився з лікарями, казав що у нього все добре, що тут лежить багато тих, кому дійсно потрібна допомога. Та після більш детального огляду знімків і пояснень медиків таки зрозумів серйозність свого поранення. З «Шаріком» (той також був поранений) вони зустрілися з врятованим побратимом. Той уже навіть посміхався і дякував за врятоване життя. 

Далі - госпіталь у Рівному, де його знову прооперували, але невдало: голка знаходилась дуже близько до спинного мозку і «тікала» від скальпеля, через що лікар відмовився оперувати далі. Через кілька днів його відправили на оздоровлення додому. Та поранення мучило, заважало рухатися, боляче було повертатись, піднімалась температура. Рідні повезли воїна до Луцька на консультацію до нейрохірурга. 15-го липня його прооперували повторно, на щастя, вдало. 

«Міг би придумати кращу відмазку…»

А потім були щасливі дні з коханою людиною, про які так мріяв на передовій. Очі світилися від щастя. Купили машину, будували плани на спільне майбутнє. 

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Через якийсь час Олександра покликали на комісію ВЛК. На запитання медиків, як себе почуває, він відповів, що тягне рука і вночі піднімається температура. На те лікарка зауважила, що, мовляв, поки сидів у коридорі, міг би придумав кращу відмазку. Сашу це дуже сильно образило, адже він був не з тих, хто «косив» від армії, а ще більше засмутило ставлення до військових, до тих, хто зупиняє збройну агресію ціною власного життя. Кілька тижнів після комісії він їздив на службу в частину, на вихідні повертався додому.

«29-го серпня 2022 року він зателефонував з Володимира й повідомив: «У мене відправка через 3 години, треба завантажити бус(він цю машину мав підремонтувати і їхати нею в Харків). Збори були дуже короткими, часу для зустрічі з близькими лишилося мало. Того дня він усіх дуже міцно обійняв, ніби прощаючись назавжди. 5-го вересня брат подзвонив увечері і попередив, що йде на завдання і не буде на зв’язку кілька днів. А 7-го вересня 2022 року, вірний присязі, Шурік загинув у бою поблизу села Василенкове Чугуївського р-ну  Харківської області…», - не стримують сліз віддані сестри та матуся.  

Указом президента України від 30 червня 2023 року за особисту мужність, патріотизм і самовіддане виконання священного обов’язку воїна молодшого сержанта Олександра Герасимчука нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), який нещодавно був вручений його любій матусі Валентині Олександрівні. Їй також було вручено пам’ятну відзнаку Князівський хрест Героя «Навіки в строю».

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрихПройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Останній спочинок Герой знайшов на Алеї слави на цвинтарі поблизу 2-ї шахти, залишивши після себе згадку, як про найкращу у світі людину. Він і був найкращим сином, братом і другом, світлою людиною, душа якої світила людям у темні часи доби...       

Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих

Автор - Валентина САВЧУК 

Читайте також: 

Можливо зацікавить

Герою з Луцька навіки 30 років
історії війни

Мобілізували у березні, а у червні командир повідомив батькам страшну звістку: спогади про молодого Героя з Луцька

дзюдо війна

10 місяців вважали зниклим безвісти: титулований дзюдоїст з Луцька загинув у бою на Донбасі

На щиті Луцьк
відео

Трагічний день: до Луцька «на щиті» востаннє повернулись полеглі Герої

О 20 годині сказав, що йде «на позицію», а за годину - був вже у вічності, з якої не повертаються: спогади про Героя з Волині
історії війни

О 20 годині сказав, що йде «на позицію», а за годину - був вже у вічності, з якої не повертаються: спогади про Героя з Волині

Соледар Герой України

Майже 40 днів лікарі боролися за його життя: 23-річному захиснику з Волині просять посмертно присвоїти державну нагороду

Бої за Соледар

Поліг під Соледаром: Герою з Волині навіки 25

Війна забрала життя батька трьох дітей з Волині
історії війни

Лікарі до останнього боролися за його життя, але врятувати Героя не вдалося: спогади про батька трьох дітей з Волині

Загинув внаслідок детонації мінно-вибухового пристрою: на Волині попрощалися із сапером Миколою Ковбою. Фото
фото

Загинув внаслідок детонації мінно-вибухового пристрою: на Волині попрощалися із сапером Миколою Ковбою. Фото

Загинув два роки тому: на Волині поховали 21-річного Героя Іллю Шамріцького

Загинув два роки тому: на Волині поховали 21-річного Героя Іллю Шамріцького