Волонтер

Лучанин Сергій Тимчук став першим цивільним, якому вручили військову нагороду - відзнаку 100-ї окремої бригади ТрО України «За оборону рідного краю». Від початку повномасштабного вторгнення він поставив на паузу підприємницьку діяльність та спрямував всі сили на допомогу бійцям, постійно їздить на лінію фронту, у найгарячіші точки, аби доставити необхідну техніку та спорядження і підтримати наших захисників.

Журналісти ВСН зустрілися з Сергієм Тимчуком напередодні чергової поїздки, аби поспілкуватися про волонтерську діяльність, актуальні потреби військовослужбоців та реальну ситуацію у зоні бойових дій.

«Воїни не так бояться смерті, як того, що вона виявиться марною»: інтерв’ю з Сергієм Тимчуком

- Відколи почалася ваша волонтерська діяльність?

- З першого дня війни, ще до настання весни у мене були поїздки на Київщину, далі – Миколаївщина, Донбас. Звільнення Херсонщини, Харківщини теж бачив на власні очі.

Перші поїздки на Київщину були важкими, бо ми їздили як «сліпі котенята», не знали, де наше село, а де – окуповане. Тоді загинуло дуже багато людей, які просто заїхали не туди. Це вже пізніше ми чітко розуміли, де є лінія розмежування.

Пам’ятаю момент, коли наш 53-ій батальйон 100-ї бригади та 67-ма бригада заходили на Бахмутський напрямок. Тоді йшли дуже важкі бої, ви навіть не уявляєте, що вони пройшли, справжнє пекло, тоді були фосфорні снаряди, було все. Бої такої щільності я не бачив на жодному з напрямків. В цей же період загинув наш Герой «Да Вінчі».

- Наприкінці лютого нинішнього року ви стали позаштатним радником начальника Авдіївської міської військової адміністрації Віталія Барабаша. Розкажіть детальніше, що цьому передувало та як відбувається співпраця з посадовцем.

- Ми особисто познайомилися з Віталієм Степановичем на 100-й день війни. Тоді я привіз свій перший реанімобіль на Авдіївський напрямок. Я досі пам’ятаю модель: Volvo Nilson S 90. Загалом ми передали вже 19 автівок такого призначення.

Для мене Віталій Степанович – це людина з великої літери та є прикладом того, хто має очолювати військові адміністрації. Коли він зателефонував мені і запропонував стати своїм позаштатним радником, звісно, я погодився, для мене це честь співпрацювати з такою людиною.

Хоча він народився в Авдіївці, від нього ні разу не чув жодного російського слова, таке відчуття, що він наш земляк, волинянин. До речі, його дружина родом з Волині.

Наша співпраця полягає у взаємодії з військовими та цивільними, волонтерами, налагодженні комунікацій, а відповідно пришвидшення закриття запитів щодо потреб воїнів. Також до мене є багато звернень від родичів військовослужбовців, які зникли безвісти, яких шукають, цікавляться їхньою долею. Зі свого боку я старатимуся бути максимально продуктивним.

- Яка зараз ситуація на Авдіївському напрямку?

- Авдіївський напрямок зараз є одним з найгарячіших, тому допомога саме на цьому напрямку вкрай необхідна. Бойові дії розвиваються дуже швидко, наша військова розвідка не очікувала того, що ворог зосередить дуже великі сили саме там. Тому мали таку ситуацію з виходом наших військових, адже втрат було дуже багато.

- Зрозуміло, що постійно є потреба у технічному забезпеченні, проте, яка ситуація з людьми, чи вистачає спеціалістів, що вміють або ж вчаться опановувати, до прикладу, керування дронами?

- Війна зараз зовсім не така, як була рік тому чи півтора роки тому. Тому що тоді майже не було FPV-дронів, а зараз все дуже швидко розвивається, а саме технології. Те, що ефективне на даний момент – через тиждень-два ворог вже знаходить спосіб, як це обходити.

Тому дуже важливо, щоб до війська пішли саме молоді люди, які розуміються в сучасних технологіях. Мій побратим Віктор – програміст, який до війни ніяк не був пов’язаний з військом, а зараз на його рахунку більше 300 орків, 200 одиниць паливної техніки. Тобто 25-річний хлопець, який до того працював за комп’ютером, зараз застосовує свої знання для оборони та захисту держави.

Є хлопці, що розповідають: я не можу воювати через релігійні переконання. Якщо так, то в армії не вистачає, до прикладу, капеланів, які б за допомогою віри сприяли нашим військовим долати можливі психологічні проблеми. Так само потрібні психологи, адже це в майбутньому дуже сильно полегшило би роботу реабілітаційних центрів. Для прикладу, якщо людина в цивільному житті – менеджер, так у війську вона буде мега крутим спеціалістом по взаємодії з волонтерами, громадами.

Тобто будь-яку цивільну людину можна задіяти в армії, знайти застосування, де вона буде максимально ефективна, але головне – це бажання.

- Якщо людина має бажання навчитися, до прикладу, керувати дронами, куди їй звернутися?

- На Волині наразі діє «Школа дронів», яку заснували спільно з благодійниками з фонду «Lesia UA foundation», там діє навчання та виробництво FPV-дронів, поки ми навчаємо там військових, але у перспективі проводити заняття і для цивільних людей.

Зараз нікому не можна стояти осторонь, бути далеким від війни. В теорії, якби з початком вторгнення в Україну люди пішли опановувати відповідні навички, що потрібні на фронті, зараз ми мали б велику перевагу, мали би багато спеціалістів. От у чому перевага Ізраїлю? Там всі, незалежно від статі, віку, професії проходять спеціалізовані курси, вони готові і можуть дати відсіч.

- В чому зараз є найбільша потреба? Зрозуміло, що на кожному напрямку - свої пріоритети, але якщо узагальнити?

- Найбільше ми програємо у РЕП (радіоелектронна протидія або радіоелектронне придушення, - ред.) Коли почалося повномасштабне вторгнення, ворог вже був з усім необхідним. У нас же станом на 24 лютого 2022 року РЕП-систем не було зовсім. Наразі цей напрямок досі не розвинений і наслідком цього є те, що військові гинуть від ворожих дронових атак.

Ворог 40 відсотків свого бюджету витрачає на війну, перевів економіку на військовий лад, наростив потужності виготовлення зброї, техніки, у нас ці показники значно менші.

- Вами особисто були випадки викриття недобросовісних волонтерів. Чи є таке явище наразі?

- Дійсно, нам вдалось накрити не один незаконний склад, де люди просто збагачувалися, прикриваючись волонтерством та робили собі бізнес. Від початку війни я співпрацюю з багатьма волонтерами. Для мене є єдиний критерій: чи вони вкладають свої кошти, чи отримують прибуток від своєї діяльності.

Зараз такий час, що існує дві реальності: хтось віддає своє життя, а хтось наживається. Але ті, хто наважився заробляти на війні, рано чи пізно зустрінуться з тими, хто прийдуть з окопів. А можна й не зустрічатися, бо FPV-дрон летить до 15 км на хвилину (усміхається, - ред.)

- У новому законопроєкті про мобілізацію, який мають винести на голосування Верховної ради наприкінці березня, йдеться про очікуваний призов 500 тисяч осіб. Які міркування маєте з цього приводу?

- Звісно, мобілізація потрібна, але всі хто хотів – вже там. Мабуть, це багатьом не сподобається, але чому одні мають ходити по кафе та дискотеках, а інші вже два роки з бліндажа не виходять. Скажу, як є: хлопці втомилися, давайте-но їх підуть та підмінять. Не скажу, що повністю схвалюю дії ТЦК, але коли бачу відео, як вони хлопців грузять у авто, а ті роблять з себе жертв, дивуюся. Хлопці, ви не жертви, ви - ухилянти

- За даними Генерального штабу ЗСУ щодо втрат ворога щодня оновлюють цифри. Кількість вбитих загарбників та знешкодженої техніки вражає. Щодо втрат наших воїнів - даних обмаль. Яка реальна ситуація, на вашу думку?

- Я недавно чув у новинах, що озвучили цифру загиблих у 31 тисячу. Після того я ледве не заплакав, я не знаю, для кого це говориться, і в якій реальності вони живуть, але це число точно не відповідає дійсності, кількість дуже і дуже занижена. Також є дуже багато людей, які вважаються зниклими безвісти.

- Ви багато уваги приділяєте питанню реабілітаційного центру для військових та необхідності відкрити його у Луцьку. Розкажіть про це детальніше.

- Є багато книжок з психологічної реабілітації військових. Зі свого досвіду скажу, що це просто безтолкова теорія. Хлопцям треба прийти з війни і опинитися в такому середовищі, де їх розуміють, де такі ж люди, як вони. Коли їх виписують з госпіталю, де лікують фізичні травми, їм необхідно прийти у місце, де лікують психологічні і не декілька годин на тиждень, а перебувати в тих умовах певний час, щоб адаптуватися, якщо суспільство не хоче стикнутися з ПТСР (посттравматичним синдромом, - ред.) у військових на ділі.

В нашому місті дуже багато хто розповідає, що займається реабілітацією військових. Але якщо спитати у них самих, вони скажуть, що нею займається лише Олена Звєрєва. З 2014 року всі йдуть саме до неї. Пані Олена має великий авторитет серед військових, їй довіряють та до її думки дослухаються. Наразі є велика необхідність у приміщенні та його облаштуванні для повноцінної реабілітації воїнів, для їх стаціонарного перебування там.

Олена Звєрєва сама, власними силами, створила «Центр допомоги учасникам АТО» і всі ці роки допомагає там військовим, проте приміщення Центру не розраховане, щоб там перебувати цілодобово і у такій кількості людей, яку маємо зараз. Тож прийшов той час, коли пора включатися і допомогти тим людям, які показали, що вони ефективні, маю на увазі пані Олену. Сподіваємося на сприяння Луцької міської ради у пошуку та наданні такого приміщення, його облаштуванні, адже місто також має бути зацікавлене у створенні такого середовища.

Ви постійно спілкуєтеся з військовослужбовцями, які настрої зараз у війську?

- Скільки з хлопцями спілкуюся, стільки чую, що мало хто боїться загинути. Найбільше бояться того, що їхня смерть виявиться марною. Що ці території, які відвойовували ціною життів, віддадуться шляхом якихось домовленостей.

Хлопці, які лишили свої сім'ї, дітей і пішли воювати, вірять, що повернуться сюди героями. Страшно, що з ними може статися те, що сталося з учасниками бойових дій АТО, коли їхали на схід у 2014 році героями, а повернулися нікому не потрібними «неадекватними атошніками, які скрізь надоїли». Таких з них зробило наше суспільство і це дуже страшно. Тому не можемо допустити такого знову, маємо максимально адаптувати себе, свою діяльність на перемогу, на подальше співжиття з ветеранами війни, на розуміння, на допомогу.