«Сиди вдома та не висовуйся»: історія ветерана від протезів до боротьби за рівність у рідному Луцьку

Ми домовилися з Олександром Мельником про інтерв’ю в одному з луцьких закладів харчування. Місце запропонував пан Олександр. Туди легко потрапити на кріслі колісному. Його супроводжує син, який допомагає батьку пересуватися містом та є його офіційним доглядальником. Олександр під’їжджає до столика, відпускає легкий жарт про ампутовані кінцівки та ми починаємо спілкуватися.

Олександр Мельник — воїн з Луцька, який став на захист України у 2018 році. Розповідає, що хотів піти до війська ще у 2014 році, як тільки росіяни окупували Крим, але виховував неповнолітнього сина сам і не міг залишити його без нагляду. Перед тим, як піти до війська, працював у луцькому притулку для тварин, бо дуже любить собак.

«У 18-му році я пішов підписати контракт з Повітряними силами в радіотехнічні війська. Це такі прикордонники неба, ми радарами дивимося за цілями.

Служив на нашому міському аеродромі, там була частина. А виїжджали ми взводами в зону ООС, яка тоді вже була. 36 місяців я був на контракті, десь 28 місяців я пробув у зоні ООС».

Олександр Мельник згадує, що часто їм забороняли вражати цілі російських окупантів, адже тоді було так зване перемир’я. У 2021 році він звільнився. Каже, як був тоді «совок», так і лишився, й досі це не сильно змінюється.

«На жаль, лишилися совкові командири. Купа непотрібних паперів, непотрібна «уставщина». Я був у 18-му році в навчальному центрі та нас примушували рівняти ліжка по ниточці, відбивати кути.

Це жесть. А сніг ми ромбиками викладали. От як приймав зміну там, заступав у наряд, то ми заповнювали до десяти різних журналів».

Коли російські окупанти розпочали повномасштабне вторгнення в Україну, Олександр пішов стрільцем у Волинську 100-ту бригаду тероборони в Луцький батальйон. Рік з побратимами укріплював рубежі на кордоні з Білоруссю та постійно тренувався, згодом став на захист східних кордонів.

У травні 2023 року під Бахмутом воїн отримав поранення внаслідок мінометного обстрілу. Олександру ампутували обидві ноги.

«Я по різним госпіталям лежав, потім в Superhumans (центр реабілітації, протезування та реконструктивної хірургії для постраждалих від війни — прим. ред.) поїхав, там вони мені зробили механічні протези. А ще стояв у черзі в київському фонді, що мені порадили, який допомагає людям.

З цього фонду передзвонили, сказали, що підійшла моя черга їхати в Естонію за протезами. Я поїхав, там дали дуже гарні коліна: дорогі, німецькі. Так само і стопи. Протезисти там не мають такого досвіду, як наші. Тому я повіз протези в Україну, щоб це все зібрати, навчити мене ходити».

Процес реабілітації, розповідає захисник, постійний. Завжди треба тримати себе у формі та вчитися. Наприклад, потрібно проводити профілактику колін на протезах, але в Україні цього не роблять. Чоловіку доводилося вивозити їх до Польщі та потім завозити назад.

Зараз воїн пересувається на кріслі колісному. Якби не син, що допомагає батькові, Олександр нікуди сам би не доїхав, далі під’їзду не вийшов, адже там немає ні пандуса, ні пристосованих сходів, самостійно заїхати до ліфта на кріслі колісному теж несила. Чоловік намагається продати свою квартиру, щоб купити іншу на першому поверсі та не залежати від електропостачання.

«От дивіться, в цьому закладі є і туалет для людей з інвалідністю, є вхід нормальний. У більшості ж кафе — нема такого входу. А якщо є пандус, то він в багатьох випадках зроблений під великим кутом, без поручнів, так просто, аби рахувалось, що він є. І в багатьох закладах немає туалетів для людей з інвалідністю.

Багато лікарень зараз прагнуть стати інклюзивними. І вони все роблять, стараються, чесно. От наш госпіталь для ветеранів дуже класний. Я лежав в госпіталі для поліцейських в нас, також непоганий. От обласна лікарня, в якій я лежав, у цьому плані була не дуже. Наш військовий госпіталь — це просто біда, старе приміщення. Навіть якщо туди вкладати гроші, дуже важко щось зробити. Це дуже проблематично, на жаль».

Зі слів захисника, Superhumans має частину військового госпіталю для ветеранів Львова. Крайній раз Олександр лежав там у відділенні реабілітації, де все зробили інклюзивним — в’їзди, вбиральні, ліфти, є пандуси.

Олександр нарікає на розбиті тротуари Луцька. В транспорт, наприклад, в «Богдан» взагалі не може заїхати на кріслі колісному. Мовляв, у тих маршрутках, де є спеціальна платформа для заїзду людей з інвалідністю, водії її часто не відкидають.

В місті два спортзали, де воїн може тренуватися. Проте в одному немає місць. Каже, що у спортзалі «Mojo» готові його прийняти. Туди можна заїхати на ліфті, проте Олександр там ще не тренувався.

«Луцьк інклюзивний десь відсотків на 30, не більше. От у Швейцарії, знайомий казав, що ти на возику інвалідному попадаєш в будь-яке приміщення, будь-який заклад, таксі, маршрутки, все так пристосовано.

Люди дуже дружелюбні, допоможуть завжди. В нас треба, по-перше, виховувати людей, що ніхто не застрахований від таких випадків — що цивільний, що військовий. Чому ти відносишся так фігово, а потім дивуєшся, чому до тебе так відносяться»

Чоловік розповідає, що стикається з різним ставленням людей навколо — хтось нормальний, старається допомогти, решта відвертається, інші кажуть: «Навіщо ти на вулицю вийшов, сиди собі вдома, не висовуйся».

Читайте також:

• Шведські благодійники передали у Луцьк медобладнання для людей з інвалідністю: як отримати допомогу
• У Луцьку презентували проєкт майбутнього «Хаб Ветеран»
• У Луцьку функціонуватиме нове відділення реабілітації