«Сини не пустили одного на війну і пішли зі мною. Дружину ледве відмовив»: історія сім'ї з Луцька. Фото
В одному батальйоні 100-ї бригади тероборони Волині служать тренер збірної України з джиу-джитсу Ігор Юхименко з Луцька та двоє його синів.
З початку повномасштабного вторгнення Наталя Юхименко залишилася одна. Її коханий Ігор Юхименко та сини Орест та Максим воюють, - пише ВВС Україна.
«Благословляю тебе на життя» - повідомлення з такими словами Наталя Юхименко кожен день пише своїм синам і чоловікові.
Жінка каже - вірить у те, що цей ритуал може врятувати її рідних від смерті.
Уся їхня сім'я - спортсмени, майстри бойового мистецтва джиу-джитсу. Тому Наталя теж рвалася піти у військо разом із своїми чоловіками.Але кожен раз вони її відмовляли. Як сказав дружині чоловік – їм теж потрібен надійний тил.
Гуртом в одному спорті
Ігорю – 51. Понад 12 років життя він готував світових чемпіонів і майстрів спорту з джиу-джитсу як старший тренер збірної України.Коли він уже був у війську, його вихованець Богдан Мочульський влітку 2023 року здобув тріумфальну перемогу на Всесвітніх Іграх з джиу-джитсу в США.
У спортивній залі тренер познайомився і з дружиною.
Наталя прийшла до нього на тренування і, каже, стала першою в Україні жінкою-майстром спорту з джиу-джитсу.
Це вже другий його шлюб. Максим - старший син Наталії, а Орест – Ігоря. Спільних дітей у них немає.
«Спортивна підготовка мені під час служби допомагає швидко звикнути до ритму військових і морально надає впевненості. На війні складні не лише бойові завдання. Без світла, газу, води треба вміти виживати та не втрачати віри», - каже Ігор Юхименко.
«Я розуміла, що це довга розлука»
У перші дні після 24 лютого Наталя намагалася вмовити сина Максима не поспішати на війну.
«Я розуміла, що це довга розлука», - каже жінка.
А коли зрозуміла, що всі слова даремні, глянула на нього і запропонувала підвезти до військкомату в рідному Луцьку. Уже тоді в неї закрались думки і самій приєднатись до війська.
Приїхавши до військкомату, вона почула, що в частину терміново потрібні пральні машини.
«Я почала телефонувати знайомим, друзям і до вечора найшла три пральні машини. Так я місяць возила в частину все, що просили», - розповідає жінка.Тим часом до війська пішов її молодший син - Орест.
У хлопців були свої мотиви.
Чоловік Наталі Ігор, з позивним «Вітер», відправився до військкомату раніше за них. Ще у 2014 році він готувався та сформував у Луцьку загін самооборони. Навчав стрільби, рукопашного бою, боротися з диверсантами. У 2015-2018 роках проходив службу в ЗСУ за контрактом як резервіст. Більшість тренерів, які були в Ігоревому загоні самооборони, тепер воюють. Хтось в «Азові», а хтось, як і Ігор - в роті вогневої підтримки 100-ї бригади ТрО.
«Максим і Орест заявили, що не відпустять мене одного на війну і теж приєднались до 100-ї бригади, зовсім без військового досвіду», - розповідає Ігор.
Так для Наталі, троє чоловіків якої пішли з дому, волонтерство стало порятунком. Там вона займала себе і водночас, каже, мала можливість час від часу «бачити чоловіка та хлопців».
«Нам потрібен надійний тил»
Невдовзі Ігоря з Луцька перевели нести службу біля кордону з Білоруссю. Наталя вже не могла бачити ні його, ні синів.Жінка розповідає, що тоді вона остаточно вирішила подати документи до військкомату. Вважала, що так може допомогти своїм рідним."Моє бажання піти у військо було чисто егоїстичним, - зізнається Наталя. - Мені здається, коли я поруч, то контролюю ситуацію"."Відверто кажучи, не знаю, ким би я могла бути у війську. Можливо - психологом чи стрільцем. Якби я туди потрапила, я би робила те, що скажуть. Я дисциплінована".
Ігор та сини почали відмовляти жінку. Сказали, що їм потрібний надійний тил і, врешті, хтось з родини має залишитись вдома.
«Я телефоную дружині при першій нагоді, щодня пишу, - каже Ігор, - і постійно повторюю - вона потрібна нам в тилу. Це в нас як мантра. Якщо вона піде до війська, то вже не тільки вона одна за нас хвилюватиметься, ми всі одне за одного будемо хвилюватись»
«Я спокійний, коли вона вдома, коли вона у відносній безпеці, не на лінії фронту».
Побачення біля Бахмута
У березні Ігор воював у Бахмуті. Дізнавшись, де її чоловік, розповідає Наталя, вона кілька діб не спала. Хоч за професією вона сама психолог, працює з військовими та їхніми родинами, хвилювання, каже, зашкалювали.
Тільки волонтерство допомагало переживати розлуку з чоловіком і синами. Жінка каже, що допомагала придбати автомобіль в підрозділ, де служить син. А потім, після новини про Бахмут, вирішила разом із іншими волонтерами приїхати в «саме пекло передової».
«Чоловікові я нічого не розповідала. Знала, що відмовлятиме», - каже Наталя.
У Бахмут разом із іншими волонтерами вона добиралася через Харків, Ізюм та багато прифронтових сіл, де, за її словами, можна знімати фільм жахів.
«Лежали перевернуті автобуси, підірвані мости, жодної вцілілої хати, - розповідає жінка. - Зрештою, в Бахмут нас не пустили. І ми зустрілись всі в Костянтинівці».
Гучно було весь час. Наталя каже, що біля заправки бачила "прильоти", глибові вирви на дорогах. А повсюди блокпости, жодного цивільного життя, лише військові. Ігор каже, що у машині, якою приїхала Наталя з волонтерами, було повно всього – від шкарпеток до бутилів із водою.
Тільки під час розвантаження парі і вдалося поспілкуватися.
«Це було від сили пів години, потім обійнялись і роз’їхались», - згадує чоловік.
А далі було поранення
Ніч на 17 березня під Бахмутом, каже Ігор, була однією з найважчих у його житті. Холодно, темно, а його окоп постійно обстрілюють, розповідає він.
Російські військові помітили над його окопом гвинтівку та поклали 9 мін поруч, а 10-була над окопом.
«В них така тактика: як не можуть потрапити - засіюють територію осколками», - каже Ігор.
«Коли прилетіло, я не відчував ні рук, ні ніг. Командир врятував мене, швидко наклав турнікет. Тоді зателефонували дружині і сказали, що везуть до шпиталю в Дніпро».
Тіло військового було все в ранах. Лікарі дістали з нього 21 осколок, ще 10 дрібних вже діставати не будуть.
«Я спілкувалась з лікарем, впевнено казала, що я його заберу», - розповідає Наталя. Вона приїхала в Дніпро на наступний же день.
Зрештою, Ігоря таки відправили до Луцька на подальше лікування. Кожного дня з ним була дружина. Майже через місяць поранення отримує і старший син Максим.
Він виходив з бойової позиції у Богданівці на Донеччині та потрапив під обстріл. Його ногу пошкодило осколками. Цю новину батьку повідомив по телефону Орест.
«Спершу я розхвилювався, - згадує Ігор. - Сам ледь отямився від пережитого. Але парамедики його винесли швидко. На щастя, обійшлося без ампутації».
Знаючи, як Наталя буде переживати, він добу приховував від неї новину про сина. Але зрештою вона дізналася. Разом із невісткою, каже, поїхала до нього у шпиталь на Житомирщину. Згодом Максима теж перевели в Луцьк.
«Він три місяці був на реабілітації і ми могли бачитися. Орест теж приїздив у відпустку і провідував. Якийсь час ми знову могли бути разом», - каже Наталя.
Постійно на зв’язку
Зараз Максим і Орест на Сході. Максим воює у стрілецькій роті, молодший син Орест – командир взводу в мінометній батареї.Ігор досі проходить реабілітацію, але вже повернувся до військової частини.
«Найбільше мені додають сили слова і підтримка близьких. Це найважливіше. Чи сини телефонують, чи дружина. Перерв довгих не буває, ми регулярно спілкуємось», - каже Ігор.
«Як військовий, я пишу коротко: як справи? Все добре? Питаю, кому що треба – комусь каску, комусь із синів – штани. Це не лише слова, матеріальна допомога важлива».
Наталя уже другий рік поспіль святкувала Різдво без своїх чоловіків.
«Телефонувати не завжди виходить, тому я щодня пишу і дивлюся, чи є позначка «прочитано». Коли більше доби моє повідомлення не читають, допомагають дихальні вправи, які я практикую багато років і навчаю інших».
Це справді працює, каже Наталя. Але бувають моменти, коли напруга зростає, і Наталя вже не може собі допомогти.
«Тоді я кажу собі, що будую над ними захисний купол і прошу Бога захисту. Це максимум, що я можу зробити в цій ситуації».
Читайте також:
- Війна торкнулася тут кожну родину: з маленького села на Волині воюють понад 10 воїнів
- «Живу від дзвінка до дзвінка»: мати-героїня з Волині чекає з війни двох синів, двох онуків та зятя
- «Гинуть 19-річні, тому по-іншому не міг»: директор школи із Волині змінив шкільні класи на окопи
Будь в курсі усіх новин
