«Живу від дзвінка до дзвінка»: мати-героїня з Волині чекає з війни двох синів, двох онуків та зятя

«Живу від дзвінка до дзвінка»: мати-героїня з Волині чекає з війни двох синів, двох онуків та зятя

Мати-героїня із села Вічині Луцького району Надія Вікентіївна Яручик кожної миті чекає вісточки з війни від своїх захисників – двох синів, двох онуків та зятя.

У молитвах просить Бога та Діву Марію захисту для них та вірить, що всі живі-здорові повернуться додому з перемогою, пише Вісник+К.

Приїхала до сестри – і щастя своє зустріла

Надія Вікентіївна, як кажуть у селі Вічині, тут у невістках. Сама ж вона родом із Галузії Маневицького району. Зовсім юною приїхала сюди в гості до сестри. Тут і стріла своє щастя – гарного сільського парубка Миколу Яручика. Молоді люди вподобали одне одного. І, не довго гадаючи, вирішили одружитись. 

«Якось одразу повірила йому, – каже жінка. – І ніколи по тому не шкодувала, що рано вийшла заміж. Хоча всяке траплялось за життя. Та Микола завжди підтримував мене, був добрим батьком і господарем».

«Живу від дзвінка до дзвінка»: мати-героїня з Волині чекає з війни двох синів, двох онуків та зятя

Одне за одним народилися четверо синів і дві доньки. Незабаром багатодітна мама пішла на ферму корів доїти. Бо сільські жінки не засиджувались у декретах.

Не злічити недоспаних ночей, коли діти хворіли. Хвилювалась, коли хлопчаки бешкетували та приходили з вулиці з побитими колінами чи носами. Пильнувала, щоб і в школі її діти не були серед останніх. Трохи легше стало, коли вони попідростали. Наталка, як найстарша, охоче бігла з мамою на ферму, щоб допомогти їй подоїти корів. А хлопці, як хвостики, ні на крок не відступали від батька Миколи Федоновича: у дворі, на городі, на заготівлі сіна чи дров… Вони скрізь старались стати підмогою.

Приймала присягу разом з усіма синами

Гортаємо з Надією Вікентіївною сімейний альбом. Зауважую, що у ньому чимало світлин чоловіків у військовій формі.

«То не дивно, бо наші сини, усі четверо, відслужили в армії, до всіх їздила на присягу. То вже була українська армія, – з гордістю в голосі каже Надія Вікентіївна. – Назар, як найстарший, першим приймав присягу. Ось на цьому фото, зробленому в Самборі, де служив Назар, з нами ще мої молодші сини Вітя та Юра і зять Микола. Саме на їхню долю тепер випала війна».

«Живу від дзвінка до дзвінка»: мати-героїня з Волині чекає з війни двох синів, двох онуків та зятя
 

Надія Вікентіївна та Микола Федонович в парі дочекалися золотого весілля. А рік тому після тяжкої недуги чоловіка не стало. Вдовина печаль поселилася в серці Надії Вікентіївни. Та не тільки тому в розмові зі мною жінка ледве стримує сльози. Ще більше болить її серце за дітей, які пішли захищати рідний край від путінської навали.

«Живу від дзвінка до дзвінка…»

Вона знає, що таке чекати. Знає, як не мати жодної вісточки і кожної хвилини відганяти від себе погані думки. То ще з 2014-го, коли на Сході воював Юрко. Там був поранений. Скільки сліз тоді пролила, благаючи Господа врятувати її дитину…

З початком повномасштабного наступу мобілізували Віктора. У лютому виповниться два роки, як він воює. Де саме, син не зізнається матері. Не хоче, щоб вона хвилювалася. Але ж вона все одно дізналася, що Віктор перебуває на Бахмутському напрямку. На Харківщині несе службу зять Микола Мазарчук, чоловік найстаршої дочки Наталі. Вона теж тепер мусить бути і за господаря, і за батька дітям.

А кілька тижнів тому мобілізували й Назара. Зараз він перебуває на навчальному полігоні. Тож Наталка та Ірина збираються провідати брата, завезти йому все необхідне, що не встиг взяти з дому, коли отримав повістку.

«Живу від дзвінка до дзвінка»: мати-героїня з Волині чекає з війни двох синів, двох онуків та зятя

В армії і двоє онуків. Владислав був призваний на строкову перед самісінькою війною. Служив у прикордонних військах. Оскільки демобілізації зараз немає, продовжує служити, тепер за контрактом.

Онуком називає жінка і чоловіка внучки Марії – Андрія. Він теж зараз там, де йдуть важкі бої.

Служив в АТО і колишній зять Яручиків, чоловік молодшої доньки Ірини – Сергій Шпак. У 2022 році його знову мобілізували, був поранений, довго лікувався в госпіталях.

Надія Вікентіївна не задається питанням, чого стільки чоловіків з однієї родини служить сьогодні в армії. Вони не закінчували за кошти держави військові вузи, не були на гарних офіцерських зарплатах в мирний час, як дехто з тих, що втекли за кордон. Не дозволили ні батькам, ні собі «виробляти» інвалідність. Вона просто знає, що її діти колись присягали на вірність Україні, і тому захищають її в тяжку годину. Інакше й бути не може!

«Найтяжче чекати від них вісточки, – говорить жінка. – А як дзвонять, то запевняють, що все у них нормально. Більше розпитують про моє здоров’я, домашнє господарство, сільські новини. А я питаю, чи не голодні, чи не змерзли, чи виспались... Молюся з ранку до вечора, живу від дзвінка до дзвінка… Надіюся, що Бог поверне їх з війни живими й здоровими, коли настане Перемога… – Надія Вікентіївна у це свято вірить: – Тоді зберемося всі разом за святковим столом, як це бувало раніше. Наготую всього, що люблять сини і внуки...»

Читайте також:

Можливо зацікавить