«Сподівалися виїхати на Волинь на кілька місяців, та дізналися, що села вже нема»: сповідь переселенки з Донеччини

«Перед війною звели хату, мріяли дожити у ній до старості, а стали безхатченками»

«Із собою взяли тільки документи та необхідні речі. Доїхали до Бахмуту, звідти - до Дніпра, потім - до Черкас. Там ніхто не зустрів, тож повернулися знову до Дніпра, - розповідає жителька села Верхньокам’янське Бахмутського району Донецької області Олена Швиркова. – Найбільше чого хотілося тоді, - помитися. Знайшли де, але коли почули вартість, передумали. 500 гривень за чоловіка. Господи, і це тоді, коли люди втікали з-під обстрілів у чому були. Ми вже хотіли повертатися додому, як дізналися, що село бомблять. Син, котрий не один рік працює вахтовим методом на одному з підприємств Волині, порадив їхати до нього. У потязі, що прямував до Львова, побачили людей у зимовій одежі, хтось був у гумових чоботах, теплій куртці. Ці люди не один день просиділи у підвалах, голодні, налякані, у брудному одязі, не маючи можливості ні помитися, ні поїсти. Чим ближче до заходу наближалися, тим більшою була увага волонтерів до нас. На зупинках нам приносили воду, їжу. Так ми опинилися у Володимирі з надією якнайшвидше повернутися до рідної домівки. Згодом дізналися від сусіда, що села вже немає. В результаті обстрілів загинуло 12 мешканців».

 Жінка розповідає свою історію, не стримуючи сліз. Їхнє мальовниче село на 360 дворів протяжністю 9 кілометрів, розташовувалось вздовж траси між Луганщиною та Донеччиною. Його жителі здебільшого є вихідцями із західних регіонів України, які були переселені у 1951 році. Серед них – чоловік пані Олени. У селі була школа, дві церкви. До 2002 року діяли колгоспи. Після того, як розпалися, на їх базі були створені фермерські господарства, які займалися вирощуванням зернових та інших культур, а також поголів’я худоби. Тож роботи людям завжди вистачало, не говорячи про те, що у регіоні розташовувались шахти та промислові підприємства.

«Ми дуже добре жили. Мали дві хати: стару, у якій прожили багато років, та нову, на будівництво якої пішло понад десять років, і у якій планували дожити до старості. З чоловіком тримали чимале господарство, а також обробляли 60 сотих городу. Так було до приходу руского міра, який перетворив нас на безхатченків, - продовжує розповідати пані Олена, торкаючись хустинкою вологих очей. – У 2014 році, з початком так званої АТО, у нас стояв танковий підрозділ 14 ОМБр імені князя Романа Великого. Вже тоді тривали важкі бої, але ми не постраждали, бо наші військові не підпускали росіян. Хоча близько двох місяців доводилося ховатися у підвалі задля безпеки. Чимало людей виїхали, але згодом повернулися. Ми усіляко допомагали нашим воїнам та підтримували їх. Носили продукти харчування, готували, ховали техніку на подвір’ях та садках, інколи навіть доводилося дерева зрізати, щоб вона змогла розміститися, накривали гілляками, щоб не було помітно. Молодь допомагала копати окопи та бліндажі, які й сьогодні використовуються хлопцями».

З початком війни фермери випустили 3000 свиней, бо не мали куди вивезти 

  З початком повномасштабного вторгнення люди до останнього сподівалися, що й цього разу їх омине біда, і все швидко закінчиться. Але ситуація ускладнювалась з кожним днем. Ворог наступав, тримати оборону нашим захисним ставало дедалі важче.

«Пам’ятаю, як одного вечора до нас прийшли наші хлопчики, усі в балаклавах, обличчя не видно, тільки очі, і попросилися у підвал. Я стала казати, що у хаті місця й ліжок вистачає, запропонувала помитися та відпочити, але вони відмовились. Потім двоє з них таки погодились й полягали, не роздягаючись, попередивши, що рації будуть заважати нам спати. На світанку, попрощавшись, пішли. Незабаром приїхали військові і запропонували евакуацію. Як виявилось, це були нічні гості, але вже без балаклав. На вигляд років 20-22. Я дивилася на них, і серце розривалося, це ж чиїсь сини, геть іще діти, які б мали радіти життю, а вони змушені жити в окопах під обстрілами. Я й досі думаю про них. Як вони? Чи живі?»

Олена Володимирівна розповідає, що з початком відкритого вторгнення, фермери були змушені випустити понад 3000 свиней, оскільки не мали можливості й часу вивезти їх. Те саме робили й жителі села, котрі покидали свої домівки, вони виганяли з хлівів худобу, щоб та могла хоч якось знайти собі їжу. Попри те, що мешканці усі виступали за Україну, знайшовся той, хто очікував на рускій мір. Бо одного дня снаряди влучили у фури з продовольством для військових, які належали місцевим фермерам.

 «Росіяни постійно намагаються прорвати оборону, але хлопці з усіх сил утримують позиції. Бо коли хоча б на кілометр відступлять, ті підуть на Лиман, Ізюм, Слав’янськ та інші населені пункти. Проблема полягає ще й у тому, що вони захопили НПЗ у Лисичанську (найбільший завод нафтопереробної промисловості у Європі, який належать російській компанії «Роснєфть»), й звідти обстрілюють наші позиції. Вибити їх непросто. На його території, а точніше під землею, знаходяться вісім резервуарів, у яких є, або колись була нафта, і якщо підірвати їх, наслідки будуть жахливими. У радіусі кількасот кілометрів нічого не залишиться, це буде величезна техногенна катастрофа».

«Перед війною у нас знайшли великі запаси газу, і сказали, щоб його видобувати, усіх треба переселили» 

Схід України багатий не лише на вугілля і нафту, а й на інші ресурси, такі як газ, запаси якого були виявлені незадовго до війни поруч із селом. Олена Швиркова припускає, що ця війна саме за природні ресурси, і розповідає, як одного разу у Верхньокам’янське завітали невідомі люди. Між ними та місцевими жителями відбулася розмова, у якій ті зізналися, що у їхній місцевості знайдені величезні запаси газу. «Ви майже шейхи», - жартома сказали вони. І зауважили, для того, аби його видобувати, потрібно відселити людей.

«Відселили, - говорить Олена Володимирівна. – Тепер думаємо, де будемо доживати. Рано чи пізно з гуртожитка потрібно буде з’їжджати. А куди? Ми не в тому віці, щоб заробити на нове житло. На державу сподіватися марно. Таких як ми – тисячі. Але впевнена в одному, виїжджати нікуди не буду, щоб не сталося. Бо дуже люблю Україну, і вірю, що вона вистоїть».

 Жінка показує відео, яке зняли військові, на ньому впізнає свою хату. Правильніше те, що від неї залишилось. І знову плаче. Їй боляче дивитись на руїни домівки, яку роками зводили з чоловіком, відкладаючи кожну копійку. Єдине, чому радіє, що живі. А ще з нетерпінням чекає на перемогу.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Відправив рідних у Луцьк, а сам пішов добровольцем у військо: 19 річному захиснику просять посмертно присвоїти державну нагороду
• Герой з Волині Андрій Богданов на плечах виніс сотню побратимів, але сам загинув на полі бою
• У місті на Волині будують та реконструюють житло для переселенців