Загинув за кілька днів до ротації, під час якої планував освідчитися коханій: Герою з Волині навіки лише 22 роки

У день його 20-річчя розпочалося повномасштабне вторгнення. У листопаді 2024 року він опинився на передовій. А загинув за кілька днів до ротації, під час якої планував освідчитися коханій дівчині Софії. Про життєвий шлях сина-Героя розповіла його мама Леся Василівна, - пише газета Ратнівщина.

Дитячі роки у Велимчі і переїзд у Ковель 

Народився Станіслав 24 лютого 2002 року у сім’ї велимченців Василя та Лесі Вакулічів. У дитинстві багато хворів. Мама пригадує, що до 10 років сина вони буквально жили у лікарнях. Але попри хвороби Стасик ріс веселим, добрим, непосидючим хлопчиком. Таким у Велимчі його й запам’ятали. Сімейне життя Вакулічів не склалося. Згодом, коли Стас перейшов у 5 клас, з мамою переїхав до Ковеля. Швидко адаптувався до нових обставин. Легко знайшов спільну мову з вітчимом Володимиром. По-дружньому називав його Вовою, але дуже поважав і прислухався до усіх його порад. Про те, яким Станіслав був учнем, а продовжив навчання у школі № 13, розповіла на похоронах його класна керівниця Тетяна Кравчук:

- 7 років тому цей юнак закінчив 9 клас нашого ліцею. Веселий, рухливий, енергійний. Сьогодні ми з учнями згадували, як на початку вересня директор школи привів до нас у клас хлопчика невеличкого зросту з гордо піднятою головою у вишиванці. Це було 11 років тому. Вишиванка – це не був такий гордий атрибут, як є сьогодні. Хлопчик засмаглий. І коли він з нами привітався таким грубуватим голосом, як для дитини, виглядав, як маленький козачок. Ми всі це отак сприйняли. Він дуже швидко став «своїм». Ніколи нікому не відмовив у допомозі. Десь Стас був і зник. Де дівся? А він вже побіг у аптеку, бо дівчинка натерла мозоля на нозі взуттям. Приходив: «Дайте, будь ласка, викрутку». Я, класний керівник, ще не знаю, що сталось, а він вже побачив – парта хитається, дверна ручка трохи пошкодилася. Господар. Стас дуже любив грати у футбол і справді у нього це добре виходило. Він мріяв стати хорошим футболістом. Але так сталося, що виявилася хвороба коліна. Йому довелося відмовитися від своєї мрії. Це міцний горішок. Перелаштувався. Знайшов своє інше майбутнє. Остання переписка наша з ним… На запитання: «Як ти?» - він відповів: «Подорожую Україною». Навіть у цьому весь Стас. Ніколи не скаржиться, не розкаже, що йому болить, які турботи, які хвороби. Завжди посмішка, завжди оптимізм, завжди рухливий, позитивний, такий, як на фото. І сьогодні, будуючи свої речення, я не можу вживати дієслова в минулому часі. Нехай так і буде. Він з нами, веселий, позитивний… Слава Героям!

За три дні до закінчення прийому документів вирішив навчатися на залізничника

Після закінчення 9 класів мама і вітчим переконували хлопця вступати в училище на залізничника. Він не хотів. Але поїхав у село, поспілкувався з друзями. Виявилося, що троє з них вступає у Львівський коледж транспортної інфраструктури. Повернувся додому і заявив, що він передумав. Теж хоче стати студентом. Леся Василівна була шокована його рішенням, бо до закінчення прийому документів залишилося три дні, а жодних документів вони ще не збирали. Але для Станіслава це не стало проблемою. Він встиг. За один день пройшов сам медогляд, позбирав усі необхідні папери і з нового навчального року уже здобував фах помічника машиніста.

Мама розповідає, що додому приїжджав на кожні вихідні. Організовував однокласників, купували разом торта і йшли на чай до класної керівнички. Організаторські здібності у нього розвинулися ще в школі. Постійно брав участь у культмасових заходах, грав основні комедійні ролі.

Національна гвардія і початок війни у ювілейний день народження

Після закінчення училища хотів працевлаштуватися за спеціальністю. Але саме тоді розпочалася пандемія коронавірусу. З його задумом нічого не вийшло, був запроваджений карантин. Роботи як такої не було. Йти на строкову службу після досягнення 18-ліття він не хотів. Але розглядав інший варіант – піти у Національну гвардію. На той час близько двадцяти років у Нацгвардії вже служив його хрещений батько, рідний брат мами Василь Редькович. Він розповів своєму похресникові про особливості цієї служби. На сімейній раді вирішили, що Стас укладе контракт. 14 січня 2020 року прийняв присягу і з тих пір усі свої дні і ночі проживав на користь рідній державі. Керівництво розгледіло у юнакові розумного та відповідального військового, тож невдовзі Стаса відправили на навчання на сержанта.

Леся Василівна пригадує події 24 лютого 2022 року:

- 24 лютого йому було 20 років. Ми хотіли зробити для сина свято. Замовили кафе в Луцьку. Попросили, щоб він узяв вихідний. Все було готове. Спечений торт. А він вранці дзвонить: «Мам, нікуди не їдьте! У мене не виходить, мене не відпустили, будьте вдома!». Але ми налаштувалися їхати. Заправили машину, зібралися. Я ще не могла усвідомити, що почалася війна, але коли знову набрала до нього, а він був уже поза зоною, зрозуміла, що син говорив серйозно.

На війну пішов вітчим

21 березня 2022 року у лави ЗСУ пішов чоловік Лесі Василівни Володимир Сенюта. Жінка з тугою в голосі каже, що цих три роки не жила, а існувала, бо залишилася вдома сама і хвилювалася за двох. У Києві сформувався 5-й штурмовий полк, і Володимир Богданович у його складі поїхав одразу на фронт. Був у найгарячіших точках, серед яких Бахмут. Хвилювалася, щоб з чоловіком було все добре, і молила Бога, щоб юного сина в зону бойових дій не відправили. Жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення.

У Повурську зустрів кохану Софійку

Станіслав виконував завдання нацгвардійця у межах Волинської області. Коли патрулювали в Ковелі, їх поселили у селі Повурськ неподалік від міста. Там і зустрів кохання всього свого життя. Між хлопчем і дівчиною розгорілося палке почуття, яке швидко переросло у серйозні наміри. Софія вступила до одного з Київських університетів. Вони шукали найменшої нагоди зустрітися, їздили один до одного, як тільки у Стаса були вихідні.

Період в зоні бойових дій

1 листопада 2024 року Станіслав Вакуліч вибув у зону бойових дій у складі резервного підрозділу, який за бойовим розпорядженням мав виконувати завдання на фронті протягом ста днів. Служив із побратимами на Запорізькому напрямку.

- Коли він перший раз вийшов із позиції, - пригадує мама, - о 3:38 год. подзвонив до мене: «Мамуль, все добре. Ми вийшли. Не хвилюйтеся»! Він завжди телефонував до мене, до Софії, до хрещеного Василя і вітчима. На позиції вони виходили надовго. Перший раз були 12 діб, другий раз 10. Ми вже знали, що до двох тижнів він може бути без зв’язку. Той період у 100 днів уже добігав до кінця і ми дуже ждали, що ось-ось буде ротація. Вона якраз на цьому тижні має бути.

В одній із розмов Стас відкрив мамі свій найпотаємніший секрет – хоче освідчитися Софії. Попросив зняти з картки гроші і наготувати. Відбудеться ротація. Вони з коханою поїдуть у Карпати і там він їй освідчиться.

Перед ротацією відправили у Покровськ

Після повернення з бойового завдання на Запоріжжі Стасові дали два вихідних. Софія без вагань поїхала до нього, але повернулася зі сльозами на очах. Прийшла у магазин до Лесі Василівни. Мама очікувала, що на емоціях буде розповідати їй про сина, про його службу. Але нічого не встигла сказати. Подзвонив Стас. Вона довго з ним говорила. Потім повернулася заплакана. Захлинаючись сльозами, повідомила, що підрозділ коханого переводять під Покровськ. Він знав про це ще раніше, але не хотів, щоб хвилювалися.

22 січня Станіслав із побратимами пішов на завдання уже на Покровському напрямку. Його призначили командиром групи, бо був дуже тямущим, вмів зорієнтуватися по ситуації, щоб не понести втрати. До нього дослухалися навіть старші за віком чоловіки. Леся Василівна хвилювалася, але заспокоювала Софію, що все буде добре, бо ж Стас такий, що знайде вихід з будь-якої ситуації. Він мудрий і швидкий. Все буде добре, а в самої все в середині переверталося.

У суботу, 25 січня, вона була на роботі. Софія приїхала до Ковеля по справах. Поспілкувалися, що обидві переживають, як там Стас. І тут подзвонив Володимир. Сказав, що говорив із його командиром. Стас виходив по рації на зв’язок. Уже скоро їх змінять інші хлопці, а ці поїдуть на ротацію до Луцька. Леся і Софія тішилися, що отримали хороші новини. Вибирали, яку зачіску на їхнє весілля зробить мама. Софія розказувала про мрії Стаса.

У неділю вранці Леся, як зазвичай, пішла на ранкову літургію. Взяла свічечку, щоб поставити за здоров’я сина, а вона впала з підсвічника на землю. Підняла, поставила знову. Свічка впала на підсвічник.

- У мене така стала тривога, - відтворює події мама. - Ніколи в житті такого не було! Почало серце бухкотіти, стало недобре. Сама себе пересилила, розтопила край свічки і так ніби силою притиснула й таки поставила ту свічку на підсвічник. Та служба така була важка. Мені завжди в церкві легко на душі. А це я не змогла достояти до кінця. Вийшла з церкви, подзвонила до чоловіка, він здивувався, чому раніше пішла.

Прийшла додому. Подзвонила до Вови по відео-зв’язку. О 9:56 до мене подзвонили з частини. Просто так вони ніколи не дзвонили. У мене зразу промайнула думка, що, може, Стас «трьохсотий». Я навіть певною мірою зраділа, бо буде шанс його витягнути з війни. І коли почула оці страшні слова, що «Ваш син загинув», земля пішла з-під ніг. Далі все було, як в тумані. Пам’ятаю, що кричала. Подзвонила до чоловіка і кажу: «Стаса немає…»

У Володимира досі перед очима та жахлива картина, як дружина сказала про загибель сина. Він одразу подзвонив до її подруг, щоб прийшли підтримали, щоб сама вдома не була. Чекали з неділі додому на ротацію, а сказали що загинув над ранок ще 25 січня! Два дні вона жила звичним життям, а душа єдиного сина була вже з Богом.

Додому до Лесі Василівни прийшли товариші по службі із Нацгвардії, щоб висловити співчуття. Вони не раз бували у неї, коли патрулювали в Ковелі. Стали просити вибачення, якщо не вийде приїхати на похорон, бо їх теж відправляють під Покровськ. Ця звістка оголила зболену душу. Вона падала перед ними на коліна і благала, щоб не йшли туди, бо всі вони для неї, як рідні. Вона не хоче, щоб ще хтось відчув те, з чим вона зараз мусить миритися.

Навіть у той день, 29 січня, коли тіло Станіслава привезли до Ковеля, у серці матері все одно ще жевріла надія, що це помилка, що це не він. Але зателефонували з моргу, що їм потрібно приїхати. Прийшло повідомлення з «Нової пошти», що прибула посилка із Дніпра. Володимир привіз її додому. Леся відкрила, і остання її надія обірвалася. У коробці лежали особисті речі і… натільний хрестик її сина. Реальність була жахливою – це її єдина дитина, яку забрала війна. У моргу тремтячими руками одягала на бездиханне тіло хрестика, обіймала і цілувала, а серце рвалося на шматки.

Обставини загибелі бійця

Станіслав загинув під час виконання бойового завдання. Мама розповідає, що він із побратимами був в окопі. Потрібні були боєприпаси. Він по них побіг. А окоп у вигляді канави не скрізь був накритий зверху. Стас був дуже високий – 190 см. Щоб не показатися ворогові, мусив згинатися майже удвічі. Коли біг зігнутий, бронежилет піднявся. Його побачили з дрона, зробили скид. Елементи вибухівки влучили в спину під ребром, де в звичному положенні є захист бронежилета. Йому уразило легені. Побратими намагалися врятувати бійця. Його несли до евакуаційного автомобіля, але скрізь «висіли» дрони. Машина довго їхала чере з численні скиди. На евакуаційний автомобіль Станіслава Вакуліча уже поклали мертвим…

- Кілька днів перед тим Стаса поранило в руку, -каже мама. - Командир пропонував, що його можуть відправити на лікування, але син відмовився. Це було ризиковано. Він не хотів, щоб під час його евакуації хтось із хлопців постраждав. Їх могли «засипати» з дронів. Йому перемотали руку, і він далі служив. Ми дуже хочемо зв’язатися з хлопцями, які його рятували. Вони ризикували своїми життями, щоб дати шанс йому вижити. І я як мама їм за це щиро вдячна.

Похорон захисника

29 січня траурний кортеж доставив тіло Станіслава Вакуліча у рідне Велимче, де живе родина, куди після служби в зоні бойових дій на Курщині з пораненням повернувся батько Василь Вакуліч. Останню ніч у своєму земному бутті він ночував у будинку, де пройшли його дитячі роки – у хаті дідуся і бабусі по маминій лінії. Вранці 30 січня у місцевому Свято-Покровському храмі відбулася панахида за загиблим, яку звершили священники сіл Велимче та Датинь. Усім селом прощалися велимченці з Героєм, який запам’ятався їм маленьким світловолосим, жвавим, усміхненим, не по роках розумним хлопчиком. Через усе село провели його траурною ходою, а далі кортеж попрямував до Ковеля.

Відспівали захисника у храмовому комплексі ікони Божої Матері Почаївської. Потому на площі Героїв Майдану відбулася громадянська панахида. Сотні людей прийшли провести Станіслава в його останню земну дорогу, віддати шану молодому захисникові, подякувати за подвиг.

Зі словами спогадів про Станіслава до присутніх, серед інших, звернувся хрещений батько Василь Редькович. Він розповів, як у пам’яті відтворює той день, коли маленький хлопчик лежав у нього на руках, а над ним звершувалося велике Таїнство. А зараз мусить говорити промову на його похоронах. Просив щирих молитов за душу новопреставленого воїна Стахія, закликав дотримуватися заповіді Божої любити один одного та жити так, щоб не зникла любов між людьми.

Поховали Станіслава Вакуліча на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища. Несамовитим криком голосила мати, коли тіло її єдиного сина опускали в сиру могилу. Як пам’ять про його подвиг у цій війні, буде зберігати прапор України, якого їй вручили військові. Усе своє коротке доросле життя Стас старався «засипати» квітами маму, дбав, щоб ні про що не хвилювалася. Розповідав тільки хороше. А тепер квіти на його могилу нестиме вона. Леся Василівна каже:

- Усі ці три роки я думала, що мені дуже важко, найважче за всіх. На людях була сильною, а волю емоціям давала, коли була на самоті. Мої тривоги і печалі знали тільки Бог, подушка і ніч. А зараз я розумію, що тоді було не важко. Я б ще так жила. У мене була ціль – дитина. Одружити, помогти, як можемо, внуків дочекатися. Хотіли почути слова «баба», «дід». Чоловік мріяв колекцію моделей машинок внукам презентувати. Не судилося… А зараз, дякуючи Богові і підтримці дорогих людей, я зрозуміла: мені жахливо важко, але я маю вимолити в Бога якнайбіліші хмаринки для своєї дитини, випросити в Господа для нього Царство Небесне, щоб там йому було добре, бо тут його життя було коротким і складним.

5 лютого Софії виповнилося лише 19 років. Але вона у свої юні роки мусить переживати біль великої втрати коханого хлопця. 24 лютого Стасові мало би виповнитися 23. Тепер кожного року день народження сина мамі асоціюватиметься з страшною, нещадною, кровожерливою війною, яка почалася з його дня народження і яка відібрала у нього життя.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Рятували, як могли, але від численних поранень серце захисника зупинилося: спогади про молодого Героя з Волині
• Декілька місяців вважався зниклим безвісти: Герой з Волині у 22 роки загинув за Україну
• 9 місяців пошуків і очікування: Герой з Волині свідомо пішов на смерть, щоб врятувати побратимів