9 місяців пошуків і очікування: Герой з Волині свідомо пішов на смерть, щоб врятувати побратимів

Кожен, із ким випала нагода поспілкуватися про Василя Миколайовича, говорив про нього тільки хороше. Бо справжня суть людини криється у її доброті і простоті. А цей чоловік був простим, щирим, добрим і чуйним до всіх, хто до нього звертався. Таким він навіки зостанеться у пам’яті односельчан, - пише газета Ратнівщина.

Василь Калінчик – один із тих захисників, про якого охоче розповідають навіть сторонні люди, які просто були із ним знайомі. Про те, яким було його життя до війни і на фронті, поділилася спогадами його донька Тетяна.

Зростав напівсиротою

Василь Миколайович народився у багатодітній сім’ї Миколи та Варвари Калінчиків. Його доля з раннього дитинства була сповнена непростих випробувань. Із десяти дітей у родині п’ять померло. Залишилося три брати і дві сестри. Коли маленькому Василькові було лише два з половиною роки, помер тато Микола. Мама, яка зазнала в житті багато горя, сама підіймала на ноги малолітніх дітей, дбала лише за одне – щоб хорошими людьми стали.

У лютому цього року мало би виповнитися 29 років, як Василь Калінчик поєднав свою долю з коханою дружиною Валентиною з великої дружної родини Дарчиків. Калінчики дали життя трьом дітям – доньці Тетяні, синам Миколі та Андрієві. Усі діти здобули освіту: Тетяна – аж дві: стала педагогом і дизайнером середовища, Микола та Андрій – фахівцями у лісо-господарській сфері. Роки швидко пробігли. Донька з чоловіком виїхала в Польщу. Андрій влаштувався на роботу в Луцьку. Микола залишився в селі, з батьками, час від часу виїжджав на сезонні заробітки. Василь Миколайович багато років аж до початку війни працював кочегаром у Велимченському ліцеї. Валентина Григорівна – медсестрою і місцевій дільничній лікарні, але за стажем вийшла на пенсію.

Пішов у тероборону, а потім на фронт

- Коли почалася війна, тато разом з Миколою та Андрієм записалися у велимченську тероборону, - пригадує події початку війни Тетяна. – Невдовзі його викликали в Ратне у військкомат, але на війну не забрали, сказали, що, можливо, пізніше заберуть. Строкову службу колись, ще в СРСР, тато проходив у морфлоті. У 20-х числах січня 2023 року до нас приїхали з ТЦК. Тата не було вдома. Мама до нього подзвонила і сказала, що до нас приїхали з військкомату.

Не розгубившись, Василь Миколайович прийшов додому, отримав повістку і пішов у сільську раду здавати зброю, яку йому видали як тероборонівцю. І там відбулася розмова, яку на похороні загиблого захисника переповіла голова Анастасія Павлович. Вона запитала тоді Василя Калінчика, чи не страшно йти на війну. Він відповів:

- Звичайно, страшно. Тільки дурному не страшно йти воювати! Я Вас прошу про одне: щоб не забрали на війну моїх синів!

25 січня 2023 року Василь Калінчик уже був в Ужгороді. Його направили у військову частину А 4056 на Рівненщині. Там з 25 січня до 8 березня тривали навчання. Там отримав позивний «Калина» - похідний від прізвища. Донька розповідає, що такий позивний був у нього єдиного на цілу дивізію. У навчальному центрі познайомився з побратимом Василем із Любомльщини, який став для Василя Миколайовича найближчим другом, братом. Він зараз, як тільки може, підтримує сім’ю загиблого.

8 березня бійців відправили на Схід. Солдат Василь Калінчик потрапив у зенітно-ракетні війська 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша. З часом отримав звання старшого солдата. По життю був неабияким веселуном і оптимістом. Про війну нічого рідним не розповідав. Лише інколи дозволяв собі «розкиснути» в розмові, коли втрачав побратимів. Тоді витискав із себе болючі слова: «Війна – це страшне. Це найстрашніше, що тільки є в світі, – бачити, як люди на твоїх очах гинуть». Але це були моменти слабкості. Зазвичай телефонував дружині Валентині щодня, принаймні повідомити, що живий-здоровий. З дітьми не завжди виходило поспілкуватися. Та й не просто це було. Доводилося від’їжджати в інше місце, щоб «зловити» зв’язок.

З березня 2023 року 68-а бригада була під Вугледаром на Донеччині. Коли активні бої велися у Харківській області, бригаду Василя Калінчика на недовгий проміжок часу перевели на Харківщину.

Омріяна відпустка. Повернення на службу. Ампутація пальця

- На початку лютого 2024 року тато отримав першу відпустку, - пригадує Тетяна. – У нього день народження 6 лютого. Хотів відсвяткувати з сім’єю. Він зробив нам сюрприз. Тільки мені подзвонив, щоб встигла з Польщі приїхати у Велимче. Коли ми всі зібралися вдома, побачили, що в тата проблема з ногою – у нього почалася гангрена.

Валентина Григорівна, як могла, допомагала чоловікові, бо ж сама з медичною освітою. Але йому потрібно було звернутися у військовий госпіталь. Відпустку хотів використати «на повну». У місцевій школі організували зустріч учнів із захисником. Василь Калінчик з особливими емоціями спілкувався з ліцеїстами, бо по життю дуже любив дітей. Ходив у гості до своєї першої вчительки. І в їхньому будинку двері не зачинялися весь період відпустки. Люди приходили, щоб поспілкуватися з «Калиною».

Без оперативного втручання не обійшлося. Після повернення з відпустки у Харківському госпіталі Василю Калінчику ампутували пальця на нозі. Звернутися в лікарню його вмовили побратими, бо сам нізащо не хотів залишати товаришів.

У лютому 2024 року 68-у бригаду перевели під Покровськ Донецької області. Туди із госпіталя повернувся й «Калина». Там ніс службу до своєї загибелі. Рідні просили, щоб не нехтував своїм здоров’ям, щоб звернувся на ВЛК, але він постійно казав, що мусить робити те, що треба, бо бійців не вистачає.

Уже після загибелі батька діти дізналися, що він, окрім завдань у зенітно-ракетному підрозділі, виходив на позиції разом зі штурмовиками. Але ніколи нічого про це не розповідав.

«Хлопці, рятуйтеся! Я прикрию!»

Востаннє Валентина Калінчик спілкувалася із чоловіком 6 квітня близько 17 години. Він сказав, що вони здали свою зміну, по них уже їде водій. Усе добре. Передзвонить, коли повернеться у місце відпочинку. Увечері не подзвонив, але так бувало часто. Усі знали, що там проблеми зі зв’язком. 7 квітня він мав їхати у місто купити собі інші штани, бо старі вже зносилися. Але ні до дружини, ні до дітей за день не зателефонував. Чекали ніч і майже весь день 8 квітня. І вже після обіду вирішили, що просто сидіти і ждати не можна. Зателефонували на номер побратима, який батько дав про всяк випадок. Він теж був поза зоною. Зробили висновок, що, мабуть, їх разом відправили на завдання. Тиша тривала. Коли тривогу змінила паніка, Тетяна стала шукати в соцмережах рідних побратима тата, щоб якось із ними зв’язатися.

- Я знайшла його доньку, - каже Тетяна. - Ми з нею зідзвонилися. Виявилося, що той номер телефону, який нам тато лишив, уже недійсний. Дядько Вася живий. Він дзвонив і сказав, що «Калина» пішов на позицію і не повернувся. Його активно шукають, але безрезультатно.

Найгірші побоювання стали реальністю. Сидіти й чекати якогось повідомлення діти Василя Калінчика не могли. Тетяна, Микола, Андрій почали пошук бодай якоїсь інформації. Познаходили оголошення про безвісти зниклих у Семенівці 7 квітня. Ми шукали рідних. Тобто була велика ймовірність, що ці люди могли бути разом із їхнім батьком. Ситуація ускладнювалася тим, що на позиції Василь Калінчик був не зі своїми хлопцями. Вони один одного практично не знали. Тетяна пригадує, скільки сил і нервів забрав довгий пошук хоч якихось подробиць, але, каже, усе це було у стресовому стані, на адреналіні. Дні спліталися з ночами, час пробігав. Лише згодом, коли таки вдалося віднайти бійців, які у той день повернулися з Семенівки живими, і поспілкуватися з ними, рідні зрозуміли хоча б для себе приблизну картину того, що трапилося у день загибелі Василя Калінчика.

- 7 квітня підрозділ піхоти, до якого долучили й тата, відправили в населений пункт Семенівка, - відтворює події співрозмовниця. – уже потім мені вдалося знайти фото того села. На той момент воно було вже ущент знищене. Шансів у хлопців, мабуть, просто не було. Вони виходили. З розповідей одного з тих, хто вижив (той чоловік також загинув у серпні 2024 року), тато взяв полоненого. Вони мали вийти самі і вивести полонених. Але почався мінометний обстріл і скиди з дронів. Вирішили переховуватися. Зачаїлися у напівзруйнованому підвалі. Закривали усі дірки, щоб фпв-дрони не залітали. Потім настав момент невеликої тиші. Вирішили виходити. Шестеро хлопців ризикнуло. Ще четверо залишилися в тому підвалі. Знову почалися скиди з дронів. Бігли, хто куди. Ті, хто вижив, були попереду. Від «Калини» почули: «Хлопці, рятуйтеся! Я прикрию!» І чули його постріли по дронах. Обидва свідки тих подій казали, що на той момент він уже був поранений, але куди саме, - не знають, бо були за 150-200 метрів від нього.

Бійці, що вибиралися тоді із «пекла», розуміли: доки чути постріли, «Калина» живий. З іншого боку, усвідомлювали, що він свідомо залишається на смерть, щоб дати можливість їм вижити. Він відволікає небезпеку на себе. Невдовзі пролунав глухий звук вибухівки з безпілотника. Автоматні постріли більше не лунали. А через кілька хвилин десь неподалік від місця, де лежав «Калина», прилетіла міна. Бійці розуміли, що спочатку спрацював дрон, а потім його могло закидати землею. Разом із Василем Калінчиком тоді загинув ще один чоловік. Врятувалося лише троє людей. Доля всіх решти родині невідома.

Щоб поспілкуватися з побратимами батька, організували збір на авто і поїхали в Покровськ

В офіційному сповіщенні від 13 квітня йшло про те, що він зник безвісти. Хоча уся роздобута інформація схиляла до думки, що все-таки загинув, серце вірити відмовлялося. Сподівалися на диво і продовжували пошук інформації. Були важливі будь-які деталі. Спочатку шукали і серед мертвих, і серед живих. Через місяць зрозуміли, що, напевно, потрібно продовжувати пошук тільки серед мертвих. Донька знала, що військові не можуть багато чого розголошувати, але дуже хотіла поспілкуватися з побратимами батька із зенітно-ракетних військ.

- Нам було небайдуже, як далі воюють татові хлопці. Навіть якщо батька вже з ними немає, це не означає, що ми повинні про них забути. У липні ми разом з Вікторією Дробот, донькою побратима батька, організували збір для татового підрозділу 68-ї бригади, щоб купити автомобіль, бо їхні автомобілі погоріли. Дуже допомогла Велимченська громада. Це була нагода не просто допомогти армії. Для мене це був шанс поїхати в те місце, де служив тато, побачитися з його побратимами. Хлопці мені показали, де він жив. Я поговорила з татовим командиром. Він сказав: «Калина» ніколи не відмовлявся від завдань. Йому що казали, те він робив! Маєте бути сильними і все розуміти. Вам залишається тільки чекати»!

Ось так зовсім молода, 28-річна донька, опинилася в Покровську, щоб поспілкуватися з військовими, які знали загиблого батька. Брати Микола і Андрій тим часом зв’язувалися зі знайомими велимченцями, які воюють у 68-й бригаді, щоб придивлялися до тіл. Можливо, десь серед загиблих впізнають їхнього тата. Невдовзі на ім’я Тетяни прийшла подяка від командування бригади, але каже, що це нагорода не її. У цьому заслуга тата.

Василь Калінчик з автомата збив «Ланцета»

- Коли я побачила людей, з якими тато служив, почула історії про те, як він воював, - каже Тетяна, - трохи стало легше. Ми ж не знали нічого. Для нас тато воював і воював. А що він там робив, ніколи не розповідав. Нам хлопці розказали, що він автоматною чергою збив «Ланцета» (російський баражуючий дрон, особливо небезпечний у ближньому тилу, де працюють зенітники та артилеристи, - авт.). Командування навіть не вірило, доки не підтвердили очевидці, бо це майже нереальне завдання. Коли він ходив на завдання з піхотою, завжди старався забирати «двохсотих». Інколи побратими сердилися, бо він ризикував своїм і їхніми життями, щоб витягнути загиблих.

Так тягнулися місяці невідомості. Діти Василя Калінчика по крупинках збирали інформацію про батька. Принаймні вони знали, що не сидять, склавши руки, а щось роблять. Між собою домовилися, що з матір’ю вдома хтось постійно повинен бути. Їх дуже підтримала родина. Постійно хтось приходив, провідував, спілкувався. Але й самі Валентину Григорівну наодинці не залишали.

Обмін тіла. Ідентифікація. Остання дорога додому

Коли прийшло усвідомлення, що рано чи пізно їм таки сповістять про загибель батька, Тетяна звернулася до сільської голови Анастасії Павлович із проханням, щоб комусь із них повідомили раніше, ніж принесуть сповіщення із військкомату, щоб підготувати морально маму, щоб у той момент вона не була сама. Увечері 13 січня Анастасія Іванівна зателефонувала до Тетяни. Остання надія на те, що станеться диво, згасла. Водночас якесь дивне почуття переповнювало серце, бо нарешті тіло батька повернеться додому. Його такий непростий земний шлях завершується через 9 місяців після загибелі. Діти на ніч матері нічого не сказали. І вже 14 січня привезли офіційне сповіщення про підтвердження загибелі і збіг ДНК.За документами, тіло Василя Калінчика у червня обміняли під час чергового обміну з російською стороною. Воно зберігалося у моргу у Львівській області. 26 червня було зареєстроване свідоцтво про смерть, але без ідентифікації особистості. Тілу присвоїли порядковий номер, описали причину смерті і запустили процедуру ДНК-експертизи, щоб його ідентифікувати. ДНК-зразки збіглися на 99,9 відсотка. Була і ще одна відмінна риса – ампутований палець на нозі.

16 січня пізно ввечері траурний кортеж місії «На щиті» доправив тіло захисника до рідного Велимча. До авто, мотосупроводу долучилися односельчани, знайомі і зовсім чужі, але небайдужі люди, щоб підтримати родину. Живим коридором Слави із запаленими свічками, лампадками, ліхтариками стали люди чи не всім селом на коліна перед своїм «Калиною».Чорний траурний одяг, похорон замість радісних посиденьок після повернення з Перемогою, про що так палко усі мріяли. А в головах дружини і дітей зринали такі незабутні картини, як разом їздили в ліс по гриби, як ловили разом рибу, як садили і збирали малину. Усе разом, усе в любові, в злагоді, з позитивом…

Наступного дня, 17 січня, воїна Василя відспівали у храмі Покрови Пресвятої Богородиці священники Ратнівського благочиння. Поховали загиблого захисника на кладовищі «Кацьке». Коли Валентині Калінчик вручали прапора на знак вірності її чоловіка Україні, плакали не тільки цивільні, зривалися сльози з очей і у присутніх військових.

Про повернення тіла тата додому Тетяна повідомила двом тим бійцям, які тоді, 7 квітня, у Семенівці вижили. Та за організаційними клопотами не мала часу перевіряти переписку. До одного з них повідомлення так і не дійшло. А другий відписав, що хоче приїхати на похорон. Тетяна відповіла, що тата уже поховали у рідному Велимчі. Та яким же був шок доньки загиблого, коли той військовий передзвонив і сказав, що він родом із Гірник і обов’язково приїде до її батька на могилу. На момент загибелі Василя Калінчика вони знали один про одного тільки те, що обидва з Волині. Значить, уже земляки. А виявилося, що з одного району.

Суть українськості – у щирій любові і самопожертві!

Діти і дружина Василя Калінчика настільки надихають своєю міцністю, стійкістю і внутрішньою силою, що це викликає захоплення. Їх спіткало страшне горе, але у цих жахливих обставинах проявили найкращі свої людські якості. Калінчики виховали свідомих дітей, готових до максимальної самопожертви. За грошову винагороду батька, яку виплачували сім’ї з моменту його зникнення безвісти, купували дрони, безпілотники з нічним баченням, щоб його побратими могли вийти, щоб можна було краще координувати їхні дії. Спілкуються, підтримують бійців 68-ї бригади, а вони стали як рідними для сім’ї загиблого «Калини». Усі діти з великою вдячністю і повагою згадують тата:

- Для нас тато – Герой не з тієї миті, коли віддав життя у бою, а з того моменту, коли він взяв повістку і пішов служити, - підсумовує Тетяна. - Він своїм життям убезпечив від жахіть війни синів. До початку повномасштабного вторгнення ми були звичайними середньостатистичними українцями. Ми не були українцями з яскраво вираженими патріотичними почуттями. Ми любили всі свою країну, але жили звичайним життям. Війна і втрата батька змусила нас подивитися на світ по-іншому. І таких, як ми, зараз багато. Тепер ми мусимо прожити життя гідно в пам’ять про нашого ТАТА. Він був, є і буде завжди нашим безцінним скарбом…

Скільки б лиха не коїлося на нашій землі, скільки б часу воно не тривало, таки є в українців щось особливе, що в серці ніколи не вмирає ні в часі, ні в просторі, - проста, безкорислива, безгранична і щира любов. Тому за прикладом цієї особливої сім’ї маємо вірити, що добро таки переможе і мир запанує на нашій українській землі!

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Спочив поруч неньки та бабусі: спогади про молодого Героя з Волині Сергія Стоцького
• Вважався зниклим безвісти, але побратими свідчили, що Герой поліг: захисник з Волині загинув під час першого бойового доручення «на нулі»