«Страх за власне життя перейняла з утроби матері», - народжена у німецькому трудовому таборі волинянка

Історією життя своєї родини, яке було під контролем наглядачів, та як склалася їхня доля після перемоги над нацизмом, Галина Гордіюк поділилася із Суспільним.

— Чим займалася Ваша родина до початку Другої світової?

Батьки жили в селі Холонів Горохівського району. Займалися господарством, сіяли просо. Обоє були вдівцями, мама Віра Когут від першого шлюбу мала доньку Ліду, тато Василь Савчук — донечок Катерину та Олену. У них народився спільний син Євген. Коли почалася війна, тата не взяли на фронт, бо вже був старший, у них з мамою різниця у віці була у 20 років. Коли німці зайшли в наше село, то спалили спиртзавод, а жителів вивезли в Німеччину. Усю мою сім’ю забрали у трудовий табір, тільки тітка врятувалася. Їй вдалося втекти з-під нагляду німців і сховатися.

У дорозі мій брат, якому було майже чотири роки, помер. Його висадили з поїзда, де саме — ми не знаємо. А моя мама на той час була вагітна мною.

— Які умови були в таборі для полонених?

Табір «Аugusta-Schule» розташовувався на території школи у Берліні. Його огородили колючим дротом, за усіма наглядали поліцаї, розповідала мама. Людей ганяли на будівельні роботи (вони будували телекомунікаційний бункер).

Годували дуже погано. В основному це був суп з брукви. Мама казала, що він був такий поганий, що неможливо було ковтнути, а хліба давали зовсім мало. Та й той батько віддавав своїм донькам, а мама своїй доньці, коли місто бомбили, усіх спускали у сховище. Розумієте, от у чому відмінність німців від росіян! Мені ще розповідали, що після того, як розбомбили Берлін, моя сестра ходила до зруйнованих магазинів, де шукала мені одяг.

— Під час перебування у концтаборі Ваша матір була вагітна. Яке було ставлення наглядачів табору до ув’язнених та чи зважали вони на їх фізичний стан, вік та стать?

Ніхто на це не звертав уваги, змушували працювати. Щодо дітей — не знаю, моїм сестрам було по чотири, десять та дванадцять років, вони не йшли на роботу, але, можливо, старших силували. Мама виносила мене в голоді, їла зовсім трохи, щоб зовсім не померти. Усе дітям віддавала. А вже як вона опухла, то її відвезли в сарайчик, бо не хотіли, щоб на людях вмирала. Та вона вижила.

Взагалі поліцаї дуже не любили, щоб хтось ділився їжею з ув’язненими. Проте були німкені, які навіть через страх смерті таїлися в кутках на дорозі й намагалися всунути комусь в руку бутерброд, під час того, коли колону працівників гнали на будівництво.

Ще якось біля табору везли картоплю — малу, як горіхи. Сестра плакала, дуже хотіла її, тож мама вирішила попросити для дітей городину. Чоловіки, які розвантажували мішки, почали між собою шваргочити, вона вже думала, що її вб'ють, але ні, дали жменю тих картоплинок. Не знаю, де родичі могли її приготували, мабуть, їли сирою. Розказували, що сестра цілу ніч не спала від радощів. Вставала і повторювала: «Мама, в нас є що їсти!». 

— Які ще можливості виживання в таборах знаходили Ваші родичі та інші ув’язнені?

Матір розповідала, що в інших таборах — не знаю, чи таке було в нашому — полонені їли траву і вигрібали із землі корінці. Це мені з малолітнього віку так вклалося в голову, що навіть через роки, як бачила напівзіпсовані харчі, то думала: «А якби їх дали тим, що їли траву?» Постійно асоціювала їжу з полоненими.

— Що трапилося з родиною після оголошення перемоги?

Хоч її оголосили 9 травня, спочатку з Берліна вивозили військові частини, а вже потім цивільних. Коли в німецьку столицю зайшли радянські війська, то для дітей полонених створили дитсадок. До нього ходила і моя чотирирічна сестра Лідія.

— Як склалося життя родини, після повернення з концтабору?

Наприкінці серпня початку вересня (1945 року) родина повернулася в Україну. Можна було лишитися в Німеччині, поїхати в Америку чи в іншу країну, та батьки хотіли на батьківщину і все. Додому довго добиралися підводами, але як прибули до рідного села, там не було житла. На території Холонева проходила лінія фронту й хати десяти сімей спалили.

Під лісом, за три-чотири кілометри за селом, нам дозволили вирити землянки. Цей хуторок назвали Диня. Зверху землянки було маленьке віконечко, через що під час дощу дім по коліна заливало водою. Доводилося її вичерпувати відром. У школу ми ходили в сусіднє село понад ставками та лісами. Згодом, як я вчилася в четвертому класі, нам дали в селі хату, в якій вже ніхто не жив.

Якось до нас прийшли бандюги. Зранку мама вийшла на двір і побачила хлопця. Вона в землянку, він за нею й розглядається у всі боки, бо ж ходили чутки, що полонені з Німеччини привезли тюль, жакети та усілякі лахи. Попросив показати дорогу на Олізарів, а сам пішов у інший бік, у ліс. Їй одразу серце йокнуло. Вночі до нас прийшли кілька чоловіків та зв'язали батька. Лампу затушили, але місяць світив яскраво і мама запам'ятала того, хто стояв на порозі з сокирою.

Бандити обшукали дім, позбирали якісь речі та вимагали ще 300 рублів. Казали: «Як вб’ємо одну дитину, то швидко гроші знайдеш». Мама відповідала: «Дитина не винна, вбивайте мене, бо не маю таких грошей». Я була маленька, але хитра, ми з сестрою почали ховатися одна під одну, коли почули, що когось вб’ють. Чоловіки наказали не жалітися в сільраду, забрали усе і пішли. Мати знайшла ножа, розв'язала батькові руки й до ранку сиділа, тільки ойкала.

В сільську раду все-таки повідомили, люди зробили облаву, але, звичайно нікого не знайшли. Через кілька років мати пішла на базар в Горохові й побачила того, що стояв з сокирою на порозі в міліцейській формі. Та знайомі жінки порадили їй нікому нічого не казати, щоб з дітьми нічого не сталося. Невідомо ж, які у нього були зв’язки.

— Люди, які на кілька років втратили свободу, можливість мати повноцінне життя, виходячи з таборів, набували нових цінностей, звичок, страхів тощо. Чи відбулася така зміна з Вашою матір’ю?

Після пережитого у неї часто ставалися нервові припадки. Як собаки загавкають чи «брехунець» о шостій заговорить, то, бувало, зціплювала зуби, витягувалася в струну і її паралізовувало, наче в кому падала.

Тато вже не жив з нами, бо хотів бути в місті, у Нововолинську. Навідувався до нас, давав гроші, але ми з сестрою не раз залишалися самі, бо маму часто везли в лікарні.

Я війну не пам’ятала, бо мала була, але підсвідомо, з утроби матері, цей ляк відклався. Вона ж дев’ять місяців мене у таборі виношувала. Як хтось постукає вікно, щоб відчинили, то в мене серце колотило, здавалося, що вже не зупиниться. Або коли гуділи літаки й скидали стрічки з фольги, то я лізла під тапчан.

– Тема ув’язнення у концтаборі — емоційно складна. Коли Ваша матір почала ділитися своїми спогадами про ту частину життя у Німеччині?

Вона з нами постійно про це говорила, іноді це й набридало, але я розумію, що їй дуже боліли ті спогади. Вона прожила понад 90 років і перед самою смертю теж згадувала «Німешчину», так її й називала. Та «Німешчина» супроводжувала її все життя.

— Як люди ставилися до тих, хто повернувся з трудових таборів? Можливо, був моральний тиск з боку сусідів, родичів, загалом, оточення?

Багато людей з нашого села вивозили на невільну роботу в Німеччину. Усі знали один одного, жили в одному таборі й були в один одного на виду. Тому при поверненні ми не відчували дискредитації.

У 2004 році моїй матері прийшов лист від німкені Моніки. Вона знайшла наші контакти. Мене запросили у Київ на зустріч з тими, хто опікувався людьми табору, а у Кролевці бачилася з 80-річним ветераном Іваном Миколайовичем, який працював на пороховому заводі. Він був єдиним, хто врятувався, бо всіх невільників, які там працювали, знищували задля збереження секретності інформації.

В автобусі до нього на ювілей їхала я, моя колега Оля та німецька делегація. Німці так спокійно себе поводили, наче нічого не сталося — їли, роздавали шоколадки, жартували, співали. А ми з Олею кректали й боялися, що вони нас почують та нападуть на нас. Такий менталітет, весь час маємо острах. Я в результаті від переживань захворіла після заходу. 

Довідково: Нині Галина Гордіюк є членом Луцької міської громадської ветеранської організації «Спілка в’язнів – жертв нацизму». Розповідає, що тримає зв’язок із тими, хто як і вона, жили під наглядом гестапо.

Повномасштабна війна спонукала жінку писати вірші. Вона зазначила, що літературна творчість допомагає їй боротися зі стресом. Серед поезій — і біографічний вірш про рідню у таборі «Augusta-Schule»: "... І линуть спогади про все, згадалась сповідь-розповідь матусі, як в таборі німецькому була, життя і доля опинилися в розрусі”.

Текст підготувала кореспондентка Тетяна Маркопольська.

Читайте також: 

• Раніше його хотіла переманити Німеччина: лучанин потрапив до складу молодіжної збірної України
• «Ми не шукали кращого життя, ми шукали безпеки»: розмови з українцями, які виїхали з Волині за кордон після 2022 року
• У Німеччині заговорили про повернення українських чоловіків: що відомо