Страшне пророцтво циганки збулося крізь роки: Герою з Волині - навіки 28

Зі слів побратимів, з початком артилерійського обстрілу, хлопці один за одним стали ховатися у бліндажі. Андрій скочив останнім, оскільки вважав, що командир повинен спершу дбати про життя солдат.

На жаль, ворожий снаряд наздогнав у ту мить, коли був майже всередині. А вже за день його тіло, та тіла ще тридцяти двох захисників з різних частин «на щиті» назавжди поверталися додому. 

З першого дня, відколи мобілізували сина, було недобре передчуття

«З першого дня, відколи Андрія мобілізували, у мене було недобре передчуття. Хоча старший син служив у ЗСУ від початку повномасштабного вторгнення, і я за нього також переживала. Кажуть, материнське серце відчуває біду, на жаль, не завжди може запобігти їй», - розповідає мама загиблого захисника Андрія Пилипчука Олена Володимирівна.   

В Олени четверо синів. Було. Так склалося, що усіх на ноги підіймала самотужки. Троє одружені, мають дітей, четвертий, наймолодший, ще до школи ходить. 

«Першим на рушничок щастя став Андрій. Йому тоді було 17. Навчаючись в Оваднівському професійному ліцеї, у якому здобував професію кухаря, поїхав до Польщі, щоб заробити на машину, про яку мріяв. Там познайомився з майбутньою дружиною Людмилою. Пригадую, як одного дня зателефонував, і повідомив, що машини не буде. Тієї миті подумала, що щось сталося. Але згодом додав, замість неї буде дитячий візочок. Ця новина стала несподіванкою не лише для мене, а й для синів, оскільки на той час ніхто з них ще не був одруженим. Та після Андрієвого весілля, яке справляли за два дні до його дня народження, упродовж року обидва створили родини. Напевно, не хотіли відставати від молодшого брата».

Коронною стравою Андрія була запечена качка

Ще з дитинства хлопець любив куховарити. Його коронною стравою була запечена качка. Олена Володимирівна розповідає, син за власним рецептом її готував. «Якби ви знали, яка то смакота була! Вона просто танула в роті», - говорить вона. А птиці у господарстві було чимало. Крім качок, гусей та курей жінка тримала свиней, корову, також був город, який потрібно було обробляти. І за цим усім допомагали доглядати хлопці. Тож кожен знав, що таке праця, і чого вартий кусень хліба. 

Під час проходження виробничої практики Андрій отримав запрошення від кількох закладів громадського харчування. Але не скористався жодним із них. Тож свої кулінарні здібності демонстрував вдома. Олена розповідає, з-поміж усіх синів вирізнявся працелюбністю та кмітливістю, хоча й ті задніх не пасли.

Якось постало питання: чи варто купляти корову? З одного боку, вона була потрібна у господарстві, з іншого, - це клопіт. Але хлопці наполягли на тому, щоб корова таки була у хліві, пообіцявши допомагати. І не підвели, за день усі навчилися її доїти. А коли наставала грибна пора, Олена не встигала перебирати опеньки, які хлопці носили з лісу.

Загинув за два дні після дня народження

Після одруження Андрій з Людмилою жили у Микуличах, згодом вирішили переїхати у Ватин, звідки родом дружина. Один за одним народилися двійко діточок – Назарчик та Іллюша. І подружжя задумалось над власним житлом. Оскільки в селі таких грошей не зробити, чоловіку довелося кілька років поїздити по заробітках. Через них не помітив як зростали діти. Старшого у перший рік бачив, коли той народився і коли хрестили. Зрештою, таки вдалося придбати омріяний дім, який поволі почали облаштовувати. Згодом Андрій влаштувався на роботу на ТзОВ «Вілія» і став більше часу приділяти своїм хлопчикам, будуючи разом з дружиною плани на майбутнє.  

На початку повномасштабного вторгнення мобілізували одного з синів Олени – Дмитра. А у липні наступного року призвали Андрія. Спочатку разом з іншими хлопцями поїхав на навчання у Великобританію. Перебуваючи за кордоном, примудрявся знайти вільний час, щоб по відеозв’язку повчити уроки з малечею, яка звикла робити це з татком, коли той був удома. Після повернення з навчань усіх відправили на лимано-куп’янський напрямок.   

 «Син завжди давав про себе знати, як тільки випадала можливість. І завжди попереджував про те, коли не буде на зв’язку. Якось не телефонував 18 днів, від хвилювання не знала де подітися, і куди звертатись. 22 листопада подзвонив і попередив, що йде на позиції, тому зв’язку може не бути до двох тижнів, порадивши не хвилюватись. Тоді пожартувала, наказавши одягнути шапку. Це була остання наша розмова. Бо вже 28 листопада Людмила кричала у слухавку: «Мамо! У мене в хаті військкомат. Нашого Андрія більше немає!»  

Страшне пророцтво циганки збулося через роки 

Олена розповідає, у день смерті сина проходила повз меморіальну дошку пам’яті із зображенням загиблих односельців, що на фасаді школи. Поглянувши на неї, чомусь подумала, що її синів там не буде. «Допускала думку про поранення, адже розуміла, що це війна, але аж ніяк не про смерть», - зізнається вона. На жаль, невблаганна доля розпорядилася інакше. 

«Пригадую, колись проходила повз автостанцію, і до мене підійшла циганка. Одразу попередила, що не візьме грошей, але має про дещо попередити. Я скептично поставилась до її слів, та коли та стала говорити, розгубилась. «Маєш синів, над одним із них чорною датою є число 28. Переживе її, буде все добре», - сказала вона, і пішла геть. Я й подумати не могла, що її пророцтво здійсниться через роки».  

Андрія привезли 29 листопада у будинок, який придбали з коханою дружиною. Попрощатися з ним прийшло майже все село, у якому його знали та поважали за щирість, готовність завжди прийти на допомогу та людяність. Сидячи біля труни, наймолодший Іллюша, дивлячись на бездиханне тіло батька, не міг зрозуміти, чому той так довго не встає. «Таточку, ти ніколи так довго лежав. Завжди був чимсь зайнятий. Чому не прокидаєшся? Прокинься, татусю», - ковтаючи сльози, голосила дитина.

Старший Назарчик не наважувався підійти до домовини, смерть батька дуже налякала його. Він ще й досі не оговтався від неї. Олена з Людмилою попри біль утрати намагаються робити все можливе, щоб хлопчики ні в чому не відчували потреби. Хоча найбільше, чого не вистачає їм, - батьківської любові і турботи. Та вони знають, що захисник і найдорожчий у світі тато відтепер став їхнім Янголом-Охоронцем.

«Оговтатись від горя допомогла робота й онуки. У день, коли дізналася про смерть сина, саме влаштувалась на ТОВ «Кромберг енд Шуберт ЛУ». Там з розумінням поставились до моєї ситуації, і дозволили вийти, як тільки зможу. Вдома онуки вимагали бабусиної уваги, а коли приїздила Андрієва малеча, приємних клопотів додавалось. Так за сімейними турботами й серед людей потрохи почала відходити. Але ніколи цей біль не стихне. Він до останніх днів мого життя ятритиме серце і душу».

Поховали воїна у рідному селі Микуличі. На жаль, число 28 виявилось фатальним для нього. 

Жанна БІЛОЦЬКА 

Читайте також: 

• Офіцерка волинської бригади: «Перед виходом на позиції один взвод читає молитви, інший співає «в останню путь»
• «Попри те, що окупанти розбомбили хату жінки, вона стверджувала, що це зробили ЗСУ», - боєць волинської тероборони
• «Завжди на день народження чекатиму на дзвінок від тата»: спогади доньки про полеглого Героя з Волині Сергія Гапона