«Ти не мав права підняти голову, аби глянути на небо»: інтерв'ю звільненої з полону лучанки-прикордонниці

Про пів року пекла та невідомості пише Інформаційне агенство Волинські новини, яке підготувало текстову розмову інтерв'ю журналіста Андрія Гнатюка.

Далі - пряма мова Людмили Кравчук.

Із мого підрозділу з жінок лишилася тільки я

Імовірність початку повномасштабного вторгнення проговорювали. Думали, що, може, мине. Але була вказівка, й увесь особовий склад перебував на підрозділі. Ми там проживали й несли службу.

Дорога з Росії в Україну якраз проходить через той населений пункт, де ми були.

У ніч із 23 на 24 лютого почався обстріл нашого підрозділу. Це тривало до ранку. Зранку по нас приїхали кілька хлопців з «Азова», і весь підрозділ виїхав. Ми взяли тільки найнеобхідніші речі.

Коли приїхали в Маріуполь, нас вишикували біля районного відділку поліції. Жінкам було дозволено піти додому. Тих, які мали таке бажання, відпускали. Інші залишилися. Таких, що залишилися, спершу було четверо. Ми перебули ніч і нас попередили, що ситуація буде дуже складна. Решта також пішли, і з мого підрозділу з жінок лишилася тільки я.

Ми розуміли, що з усіх напрямків місто оточуватимуть. Ми знали, що підходять величезні сили, які нас беруть у кільце. Фактично з 26 лютого все місто було повністю в оточенні.

Наш підрозділ спочатку розташувався у приміщенні школи. Там були і Нацгвардія, і 56-та бригада. Загалом - близько 500 людей.

Постійно були бої. Ми відбивалися до останнього. Нас постійно відтісняли. Бої за місто тривали, допоки ми потрапили в полон.

Було абсолютно нерівне співвідношення сил. Нас було всього 8500 військовослужбовців усіх формувань, а їх нараховувалося від 70 до 120 тисяч.

Обстрілювали, гатили з танків, щоб ми здалися у полон, або щоб їх покласти

15 березня на школу скинули авіабомбу. Ми мусили переїхати. Подорожували ми часто… Усе було дуже-дуже мобільно. Наш склад теж постійно змінювався, бо поранені виїжджали…

Ми позмінно чергували, виїздили, коли потрібно було, і забирали поранених хлопців.

На заводі Ілліча я перебувала з 23 березня до 12 квітня. Умови скрізь були жахливі. Це були голі підвали, дуже сирі приміщення. Ми їх якось облаштовували, робили лежаки для поранених…

Завод «Азовсталь» було важче взяти, тому що він був компактніший і географічно більш захищений, а завод Ілліча величезний (його протяжність - 15 кілометрів).

Нас постійно бомбардували авіацією, іншою технікою, зброєю, навіть коли привозили поранених. Вони бачили, що їдемо, розуміли, що ми там перебуваємо, і починали нас прицільно обстрілювати, гатили з танків, щоб викурити, аби ми здалися в полон, або щоб усіх покласти.

Було дуже багато хлопців із важкими пораненнями

Спочатку, коли я працювала в евакуаційній бригаді, ми приїздили, забирали поранених хлопців. Нашим завданням було довезти їх до шпиталю, поки він був цілий. Шпиталь містився в Маріуполі. Потім, коли його рознесли, частина медиків переїхала на завод Ілліча, а частина - на «Азовсталь». І ми довозили хлопців уже туди.

Я була медиком… Відразу були медикаменти - усе, що можна було знайти, зокрема на медичних складах. Люди цим займалися. Зрозуміло, що запаси вичерпувалися. Наприкінці, в квітні, у нас було обмаль того, з чим можна було працювати, а потрібно було багато ліків, перев’язувального матеріалу.

Чи були важні поранення? Поранення були дуже важкі. Було дуже багато хлопців із важкими пораненнями. Майже щодня в нас були ампутації кінцівок. Були травми голови, черевної порожнини…

Ми спробували піти на прорив, але нас уже чекали

Складалися такі умови, що ми не могли надавати допомогу пораненим, тому що медикаментів було обмаль, їжі - обмаль, ми навіть починали пити технічну воду. Ситуація складалася патова і, наскільки мені відомо, керівництво шпиталю зв’язувалося з керівництвом країни, сказало, що ми як шпиталь узагалі не можемо існувати.

Потрібно було ухвалювати рішення: або здаватися в полон, або намагатися йти на прорив. Щодо прориву, то це була утопія, тому що нас чекали, обстрілювали…

Із хлопцями з танкової роти ми спробували піти на прорив, але нас у передмісті Маріуполя вже чекали. Це була невдала спроба прориву. І нас захопили в полон…

Ми їли помиї і постійно були голодні

Дві ночі ми перебули в якомусь ангарі без вікон у Сартані, де я служила. Тоді було жахливо холодно, йшов мокрий сніг із дощем, а ми мостилися на голому цементі. Після цього нас перевезли в Оленівку, де ми пробули тиждень. Потім місяць і тиждень - у Таганрозі. Звідти нас перевезли в Білгородську область, де ми були три з половиною місяці. І ще місяць ми були в Курській області. Куди саме нас везли, ми не бачили, бо нам зав’язували очі, зв’язували руки… Десь нас літаками перевозили, десь автозаками…

В Оленівці була невеличка кімната площею близько 17 квадратних метрів. Нас там лежало 40 людей. По двоє-троє на нарах, а решта - на підлозі. Навіть усім не вистачало місця, щоб просто лягти спати, то дівчата мусили по черзі лягати...

Оскільки ми потрапили в полон до домовленості про великий вихід, то ставлення до нас було набагато гірше. До нас не допускали ні представників Червоного Хреста, ні журналістів. Тому було досить важко.

Найтяжче було в Таганрозі. Там нас годували просто жахливо. Про це вже було багато сказано. Це реально були якісь помиї, але ми їли ті помиї і постійно були голодні, тому що їжі було дуже мало й вона була неякісна. Єдине - давали два невеликі шматочки хліба. Усі дуже сильно схудли.

Коли вже нас перевезли в жіночу колонію у Бєлгородській області, то там було звичайне харчування (таке, як у колоніях).

Ти не мав права підняти голову, аби глянути на небо

У Таганрозі на прогулянку нас виводили всього три-чотири рази за весь час. Ти мусив бігти зігнутий із руками за спиною… Це було настільки неприємно і принизливо, що ніхто не радий був тій прогулянці. Усе, що можна було робити, - ходити по колу. Ти не мав права підняти голову, аби глянути на небо.

Це було СІЗО. У Таганрозі це було єдине місце, де чоловіки та жінки перебували разом. Нас просто тримали в різних камерах.

У Бєлгородській області був більший майданчик. І всіх разом після обіду нас туди виводили на 10-15 хвилин на прогулянку.

Там ми працювали. Шили якісь костюми для аграрних робіт… Приносили радянську літературу, тому можна було щось почитати.

Нам дозволяли написати листи, але вони йшли три місяці

Зв’язатися з рідними не було можливості. Єдине - в Бєлгородській області нам дозволили написати листи. Їх відправили. Правда, вони йшли три місяці. Я жартувала: поки ті листи дійдуть, ми будемо вдома. Але не все так швидко відбулося, як ми сподівалися.

Звичайно, зворотного зв’язку не було. Нас відразу попередили, що сюди відписувати ніхто не буде, передавати листи не будуть…

Рашисти створили сайти, Telegram-канали і десь хтось зі знайомих побачив мене у списку військовополонених. Так мої рідні дізналися про те, що я в полоні.

У полоні я пробула шість місяців і один тиждень. Цю сторінку перегорнуто

Ми до останнього не знали, коли нас звільнять. Нам цього ніхто не казав.

Коли перебували в Курській області, з самого ранку почався рух, ми почули, що з сусідніх камер вибігають дівчата. Спершу не могли зрозуміти, що відбувається. І коли дійшла черга до камери, в якій перебувала я, ми всі спустилися вниз. Там був розкиданий наш одяг - одяг тих 50 людей, які перебували в колонії. Ми мусили швиденько знайти щось своє і на себе одягнути. Потім нас почали шикувати. Тоді в нас зародилася надія, що, можливо, йдеться про обмін…

Далі нас пересадили в автозаки, привезли на якийсь аеродром. Постійно ті мішки на голові, зв’язані руки. Потім нас повантажили в автобуси і відправили у Крим. Ми почали переживати: невже новий етап? Злякалися, бо знали, що обміни відбуваються з білоруської сторони. Але коли нас посадили в тентовані машини, ми зорієнтувалися, що рухаємося у напрямку Запоріжжя і їдемо до своєї домівки. Переживали, аби нічого не зірвалося, бо знали, що такі випадки були.

Нам тоді вже не зав’язували очі та не зв’язували руки. Це були напрочуд щемкі відчуття: ніби розумієш, що ось-ось рідна сторона, але до останнього тебе не покидає почуття тривоги.

Коли ми приїхали в Запоріжжя, то російські представники вийшли з білим прапором і стали чекати, коли приїдуть наші представники. Ці хвилини нам здавалися вічністю. Вони трошки спізнилися, бо коли везли тих полонених, у них були зупинки, перекури, вони ходили в туалет, а нам за цілу дорогу жодного разу не дозволили вийти, аби сходити в туалет.

Коли ми ступили на українську землю, був шквал емоцій. Ми насправді були дуже щасливі. Співали Гімн України. Я зараз згадую і в мене сльози навертаються на очі…

Загалом у полоні я пробула шість місяців і один тиждень. Звільнили мене 17 жовтня… Зараз цю сторінку перегорнуто. Я повернулася до нормального життя.

Фото - Державної прикордонної служби України

Читайте також:

• Звільнений з полону волинянин після реабілітації повернувся додому
• Україна повернула з російського полону ще 100 наших воїнів та 1 цивільного
• Провів у неволі 333 дні: цивільний, якого звільнили під час обміну, – заступник мера Енергодара