Нещодавно був батьком-одинаком: волинянин з коханою виховують п’ятеро дітей

Сергій Васильович розповів про життєві випробування і сімейне життя, - пише районна громадсько-політична газета Ратнівщина.

- Сергію, знаю, що Ви з дитинства маєте проблеми зі здоров’ям.

- Так. У мене вроджена клишоногість. Я був сьомою дитиною в сім’ї. Ми ніколи не розкошували. Мама розповідала, що доводилося дуже непросто. Треба було мене лікувати, а вдома ще залишалися діти. То допомагали люди, хто чим міг, – і сусіди, і рідні, і близькі, й знайомі. Мені зробили шість операцій на ногах, аби я міг нормально ходити. До того було непросто. У мене були складні стосунки з однокласниками. Певний час я навчався вдома, відстав від класу. Коли повернувся на навчання в школу, по суті, в колектив так і не влився.

- Ви писали вірші з дитинства?

- У школі я пробував римувати. Але це були примітивні рими. Підбирав слова, які пасували одне до одного. Та нікому своїх віршів не показував. Потім якось після школи мені запропонували випасати колгоспну худобу. Там у мене було багато часу, щоб міркувати і складати рими в голові. Я завжди дуже любив читати. У всіх книжках лежав аркуш паперу і ручка, щоб прочитане переосмислити і покласти на папір. Потім був якийсь період, що взагалі нічого не писав. Воно відійшло. А вже років чотири тому любов до римування розгорілася з новою силою.

- Здобули десь освіту?

- Так. Став оператором комп’ютерного набору. Фах отримав у Всеукраїнському центрі реабілітації інвалідів у с. Лютіж на Київщині. Там я побачив і зрозумів, що з моїми проблемами зі здоров’ям можна жити, що є різні люди. Там було багато людей на інвалідних візках, з гіршими хворобами, як у мене. А вдома я був неповноцінним на фоні інших здорових ровесників. Але переріс, усвідомив, почав жити, як усі люди, і не комплексувати. На Київщині й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Юлею. Спочатку ми спробували обжитися там, але з цього нічого не вийшло. Тому переїхали у Здомишель.

- Знаю, що у вас народилося двоє діточок. Як так трапилося, що ви розлучилися і діти залишилися з Вами?

- Ми прожили разом майже п’ять років. Я дорожив цими стосунками. Про розлучення мова ніколи не йшла, хоча люди по селі різне говорили. Тому звістку дружини про те, що вона нас залишає, сприйняв, як сніг на голову. Я тоді був на роботі в Києві. Мама зателефонувала і сказала, що Юлі вдома немає. А ми живемо з батьками на одному подвір’ї. У розмові по телефону вона сказала, що повертається з магазину, що їздила в Заболоття до куми на день народження. Старша донечка Ульянка (їй було на той момент три з половиною рочки) залишилася в бабусі і дідуся. Андрійка (йому було півтора рочку) забрала з собою. Коли того дня дружина так і не повернулася додому, додзвонитися до неї уже не можна було. Лише через кілька днів додзвонився. Вона сказала, що пішла від мене і шукати її не треба, бо вона більше не повернеться. Я повернувся з роботи, поїхав у Заболоття, забрав дитину, вона й не заперечувала. Подали на розлучення. У суді навіть питання не стояло про те, з ким залишаються діти. Вона на них не претендувала.

- Що творилося у Вас у душі, коли Ви залишилися самі з двома маленькими дітьми?

- Я думав лише про одне: як їх підняти хоч трошки і дати хоч якусь освіту.

- Вони не сумували за мамою, не питали про неї?

- Ульяна перший час питала. Потім зрозуміла, що мама більше не повернеться. А Андрійко її не пам’ятає. Був ще надто маленьким. Бабуся, моя мама – Галина Гаврилівна – замінила їм тоді маму. Щоб вигодувати їх, я їздив на роботу до Польщі. Бувало, що й по півтора місяця вдома не бував. То батьки займалися вихованням дітей.

- А родичі колишньої дружини не цікавляться життям Андрія і Ульяни?

- Бабуся Юлії Віра Іванівна, хоч вже зовсім старенька (більше вісімдесяти років), але турбується про правнуків. Вона висилає їм подарунки до дня народження, періодично телефонує до моєї мами і розпитує за дітей, з ними по відео спілкується. Мама Юлі загинула, коли вона була ще дитиною. З батьком стосунки були не найкращими. Можливо, і наше життя не склалося тому, що в неї самої не було нормальної сім’ї. Їй із дитинства самій не вистачало мами. Я не можу сказати, що вона погано ставилася до наших дітей. Ні. Вона любила дітей і гляділа їх. Просто не склалося.

- Як доля звела Вас із теперішньою дружиною Світланою?

- Світлана з Фастова на Київщині. Я тоді працював на будівництві. Ми разом їхали в автобусі. Я не знав, де вийти, запитав, чи на цій зупинці, чи на наступній. Зав’язалася розмова і почали спілкуватися. Я тоді навіть ні імені, ні телефону не запитав. А згодом у фейсбуці її сторінка з’явилася у переліку людей, яких я можу знати. Надіслав запит і почали спілкуватися. Через місяць буквально вирішили, що потрібно одружуватися, бо з дітьми ні вона до мене, ні я до неї не наїздилися б.

- Дружина довго адаптувалася до сільських умов життя?

- Світлана дуже швидко звикла до сільського життя, бо часто в дитинстві проводила час у селі в бабусі і дідуся. Люди трохи дивувалися, як вона відважилася переїхати в Здомишель. А вона поламала стереотипи. Всі звикли. У нас хороша сім’я. Хоч ми живемо на одному подвір’ї з батьками, але вони намагаються не втручатися в наші справи, а ми за потреби звертаємося до них за порадою. Вони старші люди, мають більше життєвого досвіду.

- Розкажіть про дітей, адже Ви залишилися наодинці з двома, а тепер у вас їх аж п’ять!

- Усі вони наші: Денис, Ульяна, Владислав, Андрій. Нещодавно нашому спільному синочкові Тимофійкові виповнився рочок. Світлану мої діти мамою називають. Її сини мене – татом. У нас немає надзвичайно комфортних умов, ми живемо по-простому, але хочемо дарувати дітям дитинство, проживати його разом з ними. І в цьому наші з дружиною погляди збігаються. Я ще досі не можу звикнути до того, що всі рішення приймаємо спільно, радимося про найменші дрібниці.

- Як дружина ставиться до того, що Ви пишете вірші?

- Позитивно. Оце кілька місяців не писав, то вона це зауважила і зробила висновок, що в мене творча пауза.

- Діти не пишуть?

- Ульяна пробує римувати рядки. Читає мої вірші. Поки що це на рівні дитячої розваги. Але цікавиться.

- Звідки черпаєте натхнення для творчості?

- Воно якось так дивно виходить. От, на роботі працюєш, і тут у голові виникає якась думка. І от так пішло-пішло, рядки один за одним у голові відклалися. Додому прийшов, на папір переписав. Буває, що три хвилини вірш займає. На фоні переживання якогось, десь щось трапиться. І якось саме собою в голові виникає. Коли війна почалася, мене так накрило, що вірші лягали на папір буквально за декілька хвилин. Не можу до кінця описати це словами.

- Ви зараз нормально ходите. Хоч і прооперовані неодноразово, клишоногість не заважає жити?

- Не допомагає. Змушений шукати такі варіанти, щоб робота була більш стояча або сидяча, щоб менше ходити, щоб було менше навантаження на ноги. А коли працював на будівництві, то було дуже непросто.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Мама, тато і сім «Я»: подружжя з Луцького району взяло на виховання четверо дітей
• «Не плач, мамо, твій син Героєм став»: переселенка з Херсонщини на Волині стала ненькою для семи чужих дітей