Усе помістилося у 13 вагонів: історія компанії з переробки пластику, що перезапустилася у Нововолинську

Історії виробництва пише ШОТАМ.

Першу компанію відкрив у 20 років

Моя перша робота була в газеті Меткомбінату імені Ілліча, на якому працювали понад сто тисяч людей. На піку розвитку газета мала 100-тисячний наклад. Я ще вчився, але мене запросили допомогти налаштувати обладнання для верстки, яке щойно купили. Прийшов допомогти і відпрацював рік. Потім рік відбув на телеканалі «Інтер», а згодом відкрив свою компанію. Тоді мені було 20 років.

Ми займалися заправкою та ремонтом картриджів, ремонтом комп’ютерів, продажем бухгалтерського програмного забезпечення. Пізніше разом із моїм другом Олексієм відкрили комп’ютерний клуб. Загалом мали 4 клуби і близько 250 комп’ютерів.

Оскільки я айтішник, мене попросили допомогти налаштувати радіостанцію в Маріуполі. Ми ставили систему, яка автоматично запускала музику. Там я вперше почув «Тартак» і був приємно здивований. Йшов 2002 рік. І це було щось нове для сходу України. У мене є всі їхні альбоми. Найкрутіший концерт «Тартака» в Маріуполі був у нічному клубі. Прийшли тільки ті, хто любив цю музику. Олександр Положинський спочатку співав, а потім зіскочив зі сцени і разом з нами запалював. Він дуже крутий.

Прочитав про переробку пластику й поїхав до Китаю

Після 2008 року курс долара впав, і на початку 2009-го ми з Олексієм думали, чим займатися. Гуляли по вулиці і розмовляли, що можна зробити, що буде актуально через рік. Глядь, пляшки валяються – думаємо, давай їх переробляти. Подивилися в інтернеті, як воно працює. Знайшли інформацію, що в китайському місті Гуанчжоу проходить величезна виставка. Поїхав туди. Там було 12 павільйонів, кожен – як Міжнародний виставковий центр в Києві. Із них 4 чи 5 – присвячено переробці пластику.

Я був там тиждень і зібрав буквально цілу валізу з каталогами. Обійшов виставку: тут взяв буклет, там взяв. Потім бачу, що все не влізе, і купив валізу. Коли Олексій мене зустрічав на вокзалі, я сказав, що привіз каталоги. Він засміявся. Тоді я відкрив кришку і він ахнув: «Як ми будемо це все вивчати?».

Насправді все було просто. Мені сподобався менеджер однієї компанії. Ми порозмовляли і домовилися про ескурсію на виробництві. Він сказав, що це недалеко. «Недалеко» – це 6 годин автобусом. Англійська у мене тоді була недосконала, але менеджер старався усе пояснити. Тобто я обирав контрагента, орієнтуючись на людські якості. Згодом з’ясувалося, що й ціна на обладнання була непогана.

Ми отримали його наприкінці 2009 року. Цьому обладнанню вже 13 років, і воно досі працює. Хоча я бачив чимало китайських агрегатів, які швидко виходили з ладу. Багато ми доробили вже самі, удосконалюючи обладнання. Це все робота Олексія. Під це ми отримали кілька грантів. Доробка дуже допомогла у процесі виробництва.

Планували повернутися до України на місяць, а лишилися на три роки

У 2011 році робота фірм була налагоджена, і ми з дружиною поїхали на місяць до Китаю. Доти я кілька разів там був, мені дуже подобається Шанхай. Поїхали на місяць, а повернулися через 10 років. Там я познайомився з американською консалтинговою компанією, яка обслуговувала різний бізнес. Спочатку мене залучали як айтішника, а потім долучили й до операційної діяльності.

Не дуже круто, але я розмовляв китайською. Якщо ви живете в якійсь країні і не розмовляєте її мовою, то це погано. У Китаї якщо ви говорите китайською, то вас поважають. А ще маєте інший сервіс: для іноземців – одне, а для своїх – інше. У маленьке кафе не підеш, бо ніхто англійської не знає, а в меню навіть картинок немає – тільки ієрогліфи.

Коли викликали швидку до 8-місячної дитини, то без китайської годі було обійтися. Лікарі мали знати англійську, але не знали. Тому довелося їм китайською пояснювати що й до чого. Без знання мови було б дуже складно.

Я дуже довго був за кордоном. Дивився, як там працюють компанії. Наприклад, був у Болгарії кілька разів. Побачив сортування сміття, сміттєзвалище, компанію по переробці ПЕТ-пляшок й трохи Софії.

Через ковід у Китаї почався жах. Там настільки жорстко діяли: усіх закрили по домівках, навіть заварювали двері у під’їздах. А в Україні все було більш-менш спокійно. Тож ми надумали приїхати додому, тим більше, що й так щороку бували у батьків. У 2020 році приїхали в Ірпінь. Думали, приїдемо до України на китайський новий рік, побудемо місяць і повернемося. А залишилися на три роки.

Війну зустріли в Ірпені

Я родом із Маріуполя, але у 2016 році рідні переїхали до Ірпеня. Коли все почалося, я був саме там. Кілька днів ми ховалися. Сидиш у підвалі з дитиною і думаєш: якщо щось прилетить, ти нічого не зможеш зробити. Оце було важко. Або коли їдеш у величезній колоні і не можеш швидше. Позаду чуєш вибухи, а над тобою літають літаки – оце важко. А всі бізнесові питання можна вирішити.

Коли настав момент тиші, я схопив родину, друзів з Києва і поїхав. Іншу машину залишив братові. Він не захотів виїжджати й залишився. Поїхали у Хмельницький до друзів. Побули там кілька днів. Потім я відправив родину до Німеччини, а сам повернувся у Львів до знайомих.

Там з тиждень допомагав маріупольцям. Зустрічав людей на вокзалі і відвозив на кордон. Забирав співробітників, родичів, знайомих. На щастя, я знайшов усіх. Потім почали дзвонити зовсім чужі люди. Питали, чи можете забрати. Не відмовляв. Думаю, загалом ми вивезли 5-6 сотень людей. Їх переправили переважно у невелике німецьке містечко, де була моя дружина. Тепер там можна запросто зустріти маріупольців.

Вирішили перезапускатися в Нововолинську

Потім університетський друг запросив мене до Нововолинська. У нього тут була порожня квартира. Він волонтерив, і я кілька тижнів теж був волонтером. А згодом з’явилася програма релокації бізнесу і я залишив заявку. А оскільки працював у волонтерському штабі, то познайомився з усіма у міській раді.

Чесно кажучи, розглядали для переїзду й Івано-Франківську, Чернівецьку, Закарпатську та Львівську області. У той період було складно кудись їхати, бо всюди були блок-пости. Тільки звернув з траси – блок-пост, потім знову. Починають розпитувати, а яка там дорога, а що там розташоване – перевіряють, чи справді я їздив там, де казав.

Обрали Нововолинськ, бо нам більш-менш підходило приміщення. Тут є потужності електрики і можна працювати. Часто на наших виробничих площадках брудно. А якщо поїхати до Західної Європи, то там на виробництвах чисто. Тому якщо показувати іноземцям щось страшне – зовсім інакше ставлення. Отже, хочемо зробити так, аби все було ґрунтовно.

Уже знайомий із багатьма місцевими мешканцями. Тут невелике місто, всі одне одного знають. Стоїш в черзі за кавою, а тут приходить мер і також стає в чергу. У Маріуполі ми теж багатьох знали: якщо у них був принтер, то бодай раз вони бували у нас.

Запоріжжя – Нововолинськ: три тижні і 30 хвилин

Настав час, коли треба було швиденько діяти, адже Маріуполь вже кілька днів був захоплений. І ми не встигли звідти нічого забрати. Там було житло, комерційні будівлі. Там залишилося обладнання, чимало сировини. Потім мені надсилали фото з нашими розбитими спорудами.

Запорізьку область захопили частково, ми не знали, як далі розвиватимуться події. У Запоріжжі було не зрозуміло – буде окупація чи ні. Ми вирішили переїжджати. Я ніколи раніше не працював з Укрзалізницею, але знаю, що це дуже структурована компанія і з ними важко дійти згоди. Особливо, якщо ти маленька фірма. Та коли ми зв’язалися з Укрзалізницею, нам сказали: «Скільки треба вагонів – завантажуйте і поїхали».

Ми розібрали обладнання, найняли вантажівку за власні кошти і вивезли все до залізниці. Залізничники усе завантажили й воно поїхало до Нововолинська. У цей час державні структури працювали швидко і ретельно, як ніколи раніше.

Усе помістилося у 13 вагонів. У Запоріжжі два-три тижні розбирали і пакували, а тут тиждень розвантажували. Щоб не чекати, обладнання чи сировина (я вже не пам’ятаю що саме) поїхало першим, потім – усе інше. Поки доїхали залізницею, то тут вже зібралися всі 13 вагонів.

А в Нововолинську насправді ж немає державної залізниці. Тут має колію компанія «Волиньвантажтранс». Коли перший раз до них прийшов, мені кажуть: «Ми вас не знаємо, хто ви і звідки. Зробіть хоч якийсь лист з міськради». Я поїхав у мерію й кажу, що така от біда, просять якесь підтвердження. Проходить 30 хвилин – ось тобі лист, їдь.

Мені листа у міськраді зробили за пів години! Я з тим папером – у «Волиньвантажтранс». Там сказали, що супер. Послуга перевезення мала щось коштувати. «Волиньвантажтранс» не потрапляла в програму релокації, оскільки це інше міністерство. Але вони нам допомогли безкоштовно.

Не знаю, як в інших регіонах, але кажуть, що нам пощастило, бо у Нововолинську влада добре ставиться до бізнесу. Нам дуже допомогли. Міський голова – молодець. А коли заходиш до заступниці, вона посміхається і каже: «Чим вам допомогти?» Так, начебто я не в мерію прийшов. Тому коли мене питають, чи я вже тут адаптувався, то завжди відповідаю: «Я вже волинянин».

Готові до старту на новому місці

У Нововолинську ми зареєстрували «Грін компані НВ». Наші потужності передбачають переробку 2 тисячі тонн щороку. Але питання у доступі до сировини. Раніше ми переробляли тисячу тонн на рік. У тонні приблизно 50 тисяч пляшок, одна важить близько 20 грамів. Виходить, ми переробляли 50 мільйонів пляшок щороку.

За моїми підрахунками, ми зможемо переробляти 8-10 тонн пляшок на місяць. Сировина – частково з Нововолинська. Ми могли б переробити пляшки з усієї Волині, якби їх можна було зібрати. Решту шукатимемо в Луцьку та інших містах: Вінниці, Льові. Якщо в Києві, то сировину можна знайти на місці. Маріуполь збирав 30 тонн на місці.

Зібрані пляшки сортуємо за кольорами, миємо. Окремі відділяємо корки та етикетки, бо вони геть з іншого матеріалу. А тоді подрібнюємо. Подрібнену пляшку відправляємо за кордон. Там її знову використовують для продукування пляшок або навіть синтепону. Коли наш контрагент з Європи набрав мене у перший день повномасштабної війни, то найбільше хвилювався за нас, а не за виконання контракту.

 Про повернення в Запоріжжя ми ще не думали. Думки тут зайняті. Треба повноцінно запуститися спочатку. Наприкінці березня ми почали налагоджувати виробництво. Пройшло багато часу – і ось ми практично готові до старту.

Переробка пляшок досі актуальна, це працює. Та ще й є відчуття, що не просто працює, а робимо корисну справу. Але якби спочатку знав, що таке буде, що стільки питань виникне (як збирати пляшку, як її очищати, інше) я б ще тричі подумав, чи починати. Але це справджується для будь-якого бізнесу.