Усі мрії змінила війна: як переселенка з Дніпропетровщини влаштовує життя на Волині

Кожен, хто відвідує магазин «Наш край», не міг не звернути уваги на нову симпатичну, приємну в спілкуванні касирку, - йдеться на сторінках газети «Нове життя». 

Лише ближче познайомившись, можна дізнатися, що Анна – не місцева. Бо ж розмовляє чудовою українською, заперечуючи стереотип, що східняки не володіють державною мовою. Також відчувається, що дівчина не просто комунікабельна, а досить начитана, освічена.

У 2012 році вона закінчила школу у рідному селищі Просяна на Дніпропетровщині і вступила до вишу в Донецькій області – Донбаської національної академії будівництва та архітектури. Через два роки переїхала в Дніпро, де «перепоступила» у виш за своєю спеціальністю, отримала диплом інженера-еколога. Там її й застала звістка, що розпочалася війна.

Проте у Дніпрі було безпечно на той час, тож ще вісім років жила, працювала. Також будувала плани на майбутнє з коханим, котрий родом із Любешова. Доки 24 лютого росія не розпочала повномасштабного вторгнення. Було два «прильоти» неподалік місця, де вони знімали житло, тож зрозуміли, що в Дніпрі залишатися небезпечно. І в десятих числах березня вони переїхали в Любешів. Адже «тут тихіше», оповідає переселенка. Погляд дівчини сумніє, коли згадує свою малу батьківщину, родину:

«Моє селище Просяна знаходиться посередині між Дніпром та Донецьком. Дядьки, бабусі залишилися там, наразі живе також багато переселенців. Мама до повномасштабного вторгнення росії в Україну проживала на околиці Маріуполя. Саме з того мікрорайону розпочалося захоплення міста. І вона з чоловіком та меншим моїм братом перебралися зі свого будинку у інший багатоквартирний, три тижні ховалися по підвалах. У той період із ними не було зв’язку, тож я не знала, чи вони взагалі живі. А потім їх вивезли примусово в росію. Мої інші сестра та брат виїхали теж. Одна сестра – за кордон, має власну сім’ю, а до вторгнення проживала на Черкащині».

Любешівець Євгеній працює дистанційно айтішником. Та й Анна вже через кілька днів після приїзду вирішила, що не сидітиме склавши руки. Тож звернулася до Любешівської районної філії Волинського обласного центру зайнятості, зареєструвалася як безробітна. Таким чином і влаштувалася касиркою в магазин «Наш край».

Каже, колектив там хороший, усі допомагають, підказують, якщо є потреба. Їй же не звикати працювати з людьми. Спочатку в Дніпрі влаштувалася в магазині косметики, потім менеджером із продажу в типографії, де замовлення були на широкоформатний друк – плакатів, банерів та подібної продукції. Останні роки трудилася у магазині жіночого одягу – продавцем-консультантом, згодом заступницею керуючого магазину. Мала Анна Солодовник хорошу роботу, купу задумів.

«Мріяла про власне житло, розвиватися як особистість, подорожувати Україною та за її межами. І раптом повномасштабна війна, котра в усьому поставила паузу. Хоча мені пощастило, порівняно з іншими українцями. Адже я жива, є дах над головою та все необхідне. Раніше у вільний час я займалася танцями. У Дніпрі любила відвідувати музеї, парки, здійснювати піші екскурсії. Подорожувала під час відпустки різними містами України, побувала в Запоріжжі, Києві, Харкові, Львові, Закарпатті. Тепер же основна мрія, як і у всіх українців, – мир в країні. Тоді всі бажання та задуми зможемо здійснити», – розмірковує внутрішня переселенка.

А ще дівчина завжди охоче читала художню літературу. Тепер переважно релаксує саме за цим заняттям. Останнім часом читала «Архіпелаг ГУЛАГ» Олесандра Солженіцина про радянський концтабір, бо вважає, що тема й нині є актуальною. Та й загалом дівчина цікавиться історією. Тим більше, що нині ми всі є учасниками доленосних подій у державі.