«В житті йому бракувало материнського крила», - спогади про загиблого Героя з Волині Богдана Муца

Селяни розповідають, що ще за три дні до трагедії над селом кілька діб знервовано кружляли журавлі і тужливо, як ніколи, курликали, насторожуючи місцевих жителів неординарним «танцем» про щось неладне. А згодом на малій батьківщині сповістили вже офіційно – 20 липня на фронті обірвалося життя молодого краянина-військовослужбовця, - пише газета «Полісся».

Шлюб батьків Богдана дав тріщину, коли хлопець ще навіть не ходив до школи. Обставини так склалися, що хлопчик залишився проживати з татом та дядьком Миколою. Допомагали також, поки не відійшли у вічність, бабуся з дідусем. Молодша ж сестричка залишила родинний дім разом з мамою. Відтоді доля не раз образила й побила несправедливістю Богдана…

Не раз його дитяча сльоза задурманювала йому голову та безпорадним гнівом осідала на серці. Бракувало дитині материнського крила, не було у нього багато чого, що мали його однолітки. Хоча з ненькою радо підтримував зв’язок й цінував кожну хвилину телефонного спілкування з нею, любив її. Щоразу розквітав щирістю при прояві небайдужості до нього від сторонніх. У цих людях найчастіше й шукав розраду та промінь світла.

Тітка Марія із Яловацька була для нього головним рятівним кругом, другою мамою. Вона ж і смаколиком якимось пригостить, і подбає про чистоту в холостяцькій домівці. Вона ж і проводжала його на війну. Та недовго довелося йому воювати: пішов на службу в травні 2023-го, а через два місяці його внаслідок ворожих обстрілів не стало.

Ще однією спорідненою наставницею для Богдана у юні роки була класна керівниця Галина Іванівна Шиліпук.

Вела їх із 6 класу, усіх було шістнадцятеро. Не раз доводилось топтати стежку навпростець від школи до Богданової хати: як не двічі, то хоч раз у тиждень навідувалась до їхнього обійстя. Адже хлопчина потребував, насамперед, моральної підтримки. Хотілося обігріти його спустошену душу. Ніколи не забуду ті його великі кришталеві очі, якими часто шукав у мене доброго слова та поради.

Він дуже тепло реагував на проявлену до нього любов. Понад усе хотів родинного затишку. Терниста життєва дорога спонукала змалку вчитися бути самодостатнім, намагався будь-де заробити копійчину – збирав ягоди, їздив працювати на плантації та лісові ділянки, допомагав людям по господарству. Тішився, коли вдавалося придбати щось омріяне за свій труд. Його найтепліший спогад дитинства, про який мені розказував, – поїздка до дідуся в Нові Червища, де вони разом ходили рибалити. Уже підлітком став більш замкнутий, дещо віддалився.

Три дні жалібно й тужно курликали журавлі над селом. Напевне, передчували і віщували трагедію. Тепер душа Богдана відлетіла у небеса. Хай її зігріває там сонце та наша молитва, – зі щемливою сльозою каже про свого вихованця найрідніша йому вчителька.

Похорон, 23 липня… Рівно 5 років тому тут поховали й дядька, з яким проживав хлопець. У хаті віднині лишився сам на сам тато Станіслав. Тепер, нарешті, до Богдана прийшли всі: і ті, хто знав його добре, і ті, хто ніколи раніше не зустрічав. Шкода, що тільки на кладовище. Усі віддають йому шану, жаліють, що таким молодим відійшов у засвіти, навіть не встиг одружитися, відчувають провину, що десь-колись не підтримали, не направили у темну годину. А найголовніше — стоять біля домовини ненька та рідна сестричка. Та вже не обіймуть його…

Якби ж він бачив, скільком людям у цей день він був небайдужий! Якби ж знав, скільки жителів району вийшли на центральні вулиці населених пунктів, де проїжджав траурний кортеж, йому вклонитися… Але йому уже нікого не було треба…