Майже два місяці в підвалі без їжі та води: як жінка із Луганщини знайшла прихисток на Волині

Колишня медсестра зі Сіверськодонецька сьогодні мешкає у гуртожитку Володимирського педагогічного фахового коледжу імені Агатангела Кримського. Вона розповіла, як війна відібрала дім, але не відібрала віру в людей, - пише газета «Слово правди». 

«Залишати рідний край нелегко. Там – моє минуле, знайомі місця й спогади, з якими пов’язана значна частина життя. Дім – це не просто адреса. Це відчуття рідного простору, звичні речі та місця, до яких подумки повертаєшся знову і знову. Через війну мені довелося опинитися далеко від рідного міста й пристосовуватися до нових обставин. Вимушений переїзд – це не лише дорога в інше місце. Це ще й необхідність починати життя по-новому, звикати до незнайомого середовища та шукати опору в повсякденних речах», – каже пані Ірина.

Сіверськодонецьк для Ірини Олександрівни – рідне місто, де вона прожила все життя та працювала медсестрою. Пригадує, що до війни там було дуже добре. Місто красиве: два озера, гарні парки… Повномасштабна війна змінила все. За словами жінки, коли бої підступили до міста, у ньому майже нічого не залишилося, людські обійстя були зруйновані.

«Майже два місяці ми сиділи в підвалі без світла, без води, без їжі. Це було дуже важко», – розповідає Ірина Олександрівна.

Людей із міста вивезли до Слов’янська. Звідти вони сіли в потяг, не знаючи, куди він їде. Потяг зупинився в Полтаві. Там їх зустріли волонтери. Цю зустріч жінка згадує зі сльозами вдячності.

«Нам підігріли борщу. Я так плакала, що не могла заспокоїтися. Я дуже дякую волонтерам», – каже вона.

Волонтери порадили не залишатися в Полтаві й їхати далі. Так Ірина Панасенко приїхала до Володимира.

Тут для Ірини Олександрівни розпочався новий етап життя. Її поселили в гуртожитку Володимирського педагогічного фахового коледжу імені Агатангела Кримського. За її словами, і місто, і люди виявилися привітними.

«Нам тут дуже подобається. Місто гарне, люди привітні. У гуртожитку нам усі допомагали: і вихователі, і технічний персонал. Робили все, щоб нам було легше. Потім отримували допомогу від благодійних організацій, Червоного Хреста, інших небайдужих», – ділиться жінка.

Нині Ірина Олександрівна не працює, вона на пенсії. Її день простий і спокійний. Разом з іншими мешканцями гуртожитку вона гуляє Володимиром і ходить до міських парків. Та спокій оманливий. Думками жінка залишається вдома, де зараз неспокійно.

Історія Ірини Панасенко – одна з тисяч історій українців, які були змушені залишити рідні міста. Вона нагадує, що за статусом внутрішньо переміщеної особи стоїть людина зі своєю професією, домом і спогадами. А ще показує, як багато значить звичайна людська доброта: тарілка борщу в Полтаві, продуктовий набір, добре слово в чужому місті.

Читайте також:

• Втратила дім через війну, але не віру в себе: як переселенка з Бердянська знайшла роботу за фахом на Волині
• Залишили на Луганщині три будинки й дві квартири: як родина переселенців облаштувалася на Волині
• Десять років в окупації та переїзд до Луцька: історія письменниці з Луганська