Від футбольного фаната до бійця волинського ОЗСП «Любарт»: історія Михайла Нискогуза

Раніше з Михайлом ми спілкувалися про 24-те лютого, день, коли він, перебуваючи в Нідерландах, прочитав новини про початок повномасштабної війни в Україні і вирішив повертатися додому, про навчання білорусів, об’єднання українців і підтримку поляків, що вразила чоловіка на кордоні, про бойові виїзди і нинішні навчання «Любарта».

Далі - пряма мова хлопця.

ДИТИНСТВО

У мене було цікаве, пригодницьке дитинство, бо завжди намагався виходити за межі: якісь шкільні предмети, освіта – це класно, але хотілося завжди знати щось більше. Я з Червонограда, думаю, всі знають, де це, і коли ще був маленький, записався в дитячу бібліотеку й перечитав всі книжки про Червоноград. До 10 чи до 11 років, певно, не залишилося жодної книги про історію міста, вугільний Львівсько-Волинський регіон, яку я б не читав, - це такий умовний місцевий патріотизм.

ЮНАЦТВО, ПЕРШІ ФУТБОЛЬНІ ТУСОВКИ

Потім почався футбол: я потрапив на стадіон, грав місцевий «Шахтар», з’явилися поїздки з фанклубом, відповідно, цей патріотизм трансформувався у такий фанатизм. Пізніше почався футбол у Львові – львівські «Карпати» - поїздки по всій Україні: Луганськ, Донецьк, Харків, Кривий Ріг, Сімферополь, Одеса... 

Я почав пізнавати свою країну. Мені вже не було цікаво ходити в коледж, коли є можливість поїхати десь далеко з хорошою компанією. 

Саме фанатський сектор замінив компанію, в якій я ріс і яка формувала мене, як підлітка. Це середовище брутальних футбольних хуліганів допомогло мені швидко подорослішати і якісь пріоритети поставити в житті: спорт, побратимство, мандри, любов до футбольного клубу, свого міста, свого краю і до України.

Це все відбувалося послідовно: спочатку я полюбив щось маленьке, яке потім призвело до того, що я полюбив країну. Я не ходив там і не кричав відразу «Слава нації», бо до того дійшов свідомо і ментально. 

МАЙДАН, РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

2013-й рік... Після футбольних виїздів, після такого сильного колективу, в якому я був, починається Революція. «Що робити?», «Куди їхати?». Не було запитання, з ким їхати, бо всі бандою одразу списалися: «Пацани, чекаємо якийсь варіант, як дістатися до Києва». Одразу виявилось, що зі Львова будуть якісь автобуси організовані. Збираємося біля короля Данила (пам’ятник князю Галицько-Волинського князівства у Львові, - авт.) ввечері: всі з собою взяли сумки, бо ніхто не уявляв, що оцей розгін студентів (це якраз був ранок після цього) переросте в таку Революцію, в якій ми скинемо Януковича. 

Тоді ми взагалі дивилися очима романтиків на всю ту двіжуху: нам хотілося попротестувати проти когось, мати якісь конфлікти з поліцією: ми це так любили, бо в першу чергу пресинг і репресії від беркутівців відчули на собі футбольні хулігани, це нас супроводжувало всюди.

Ми, як фанати львівських «Карпат» і такі яскраві націоналісти, коли, наприклад, приїжджали в Донецьк на футбол, то червоно-чорний прапор – це завжди бійка. Чи коли приїздили в Луганськ, чи в Харків – це завжди відділок, затримання, побиття, якесь знущання. Ми відчували на собі пресинг і от випав шанс помститися їм: для нас це був протест проти поліції, такого свавілля поліцейського; проти того, що Захарченко і Янукович намагалися побудувати таку поліцейську державу в Україні. 

Ми їхали на Майдан не з метою якоїсь євроінтеграції, в нас було бажання  – подвіжувати з поліцією. Так і сталося: були одні з тих, хто був до заснування Правого сектору: тусовка пацанів, футбольних хуліганів, різні націоналістичні організації, тусовки ультраправих, які збиралися на п’ятому поверсі Будинку профспілок. Поступово ця двіжуха почала називатися «Правий сектор», навіть не відразу, як ми приїхали. Після того, як там почалася військова дисципліна, «Рівняйсь», «Струнко», всі ці шикування їхні, ми зрозуміли, що дух бунту у нас витає, і ми не готові під всю цю військову штуку підписуватися, тому від’єдналися. 

«У нас була на Майдані своя тусовка – «Нарнія». Чому так, я досі не згадаю. Це була крута компанія: львів’ян, волинян, киян, з Маріуполя хлопці приїхали, і ми собі хуліганили постійно. Якісь бійки з беркутами, спалені автобуси. Перші коктейлі Молотова, певно, наших рук справа. Ми така дуже активна група протесту була, якраз ті, на кого Порошенко і всі інші кричали: «Провокатори, провокатори»

Мені 17 років і я неповнолітній, зараз згадую і усмішка на обличчі, це був такий адреналін, купа емоцій; це, певно, був один із крутіших моментів, які я переживав. 

Революція Гідності, Майдан – це феномен, такого в світі ніколи й ніде не було, навіть і в Україні більше таке не повториться. 

Це як козацька держава в 21 сторіччі в центрі Києва, як територія свободи. 

Це не награно, ні за які гроші, це дух, який витав у той момент.

Це як Хортиця, тільки в центрі Києва. 

«Зараз, трішки з дорослішанням, я задумуюся, напевно, так виглядала Запорізька Січ, коли люди з бунтарським духом і з почуттям пригнобленості від поляків, татарів, турків, ще від москальні, тікали і гуртувалися, як ми тоді від поліцейських репресій»

Коли ти - в середовищі таких людей і розумієш, що всі ці пацики так само, як і ти заряджені «двіжувати», то це - дуже круто. 

Так трапилося, що в один момент, я опиняюся не в тому місці, не в той час, і потрапив в полон до беркутівців. Там дуже довга історія була з катуваннями, побиттями, знущаннями, але справа в тому, що вона вплинула на те, як я почав дорослішати. Тобто став ще більше злим на несправедливість, грубим, твердим хлопцем, в перспективі - мужиком. Вона не зламала мене, а навпаки зробила сильнішим. 

2014-й

У мене там домашні арешти, реабілітації після операцій, і тут починається війна. Зрозуміло, що футбол відходить на другий план, хочеться якось долучитися до того, щоб зупинити всі ті антимайданівські протести. 

Це зараз ми після стількох років бачимо всю ту «двіжуху» (квітень, березень, травень 14-го), як передвісник війни, а тоді ми дивилися на це по-іншому. Ми, націоналісти, захоплювали якісь державні об’єкти, щоб Януковича відсунути і, в перспективі, привести націоналістичних людей до влади. Аналогічно робили з того боку: ті, що промиті російською пропагандою, які виходили на мітинги Антимайдану, так само захоплювали будівлі. Ніхто не думав, що це теж переросте у щось більш серйозне, ніж просто протести і захоплення державних будівель.

Я брав участь в останніх проукраїнських мітингах в Донецьку: ми з моїми хлопцями їздили допомагати донеччанам, фанатам донецького «Шахтаря», відбиватися від тієї різної антимайданівської швалі, стояли пліч-о-пліч з бійцями внутрішніх військ, з якими кілька місяців тому стояли на Майдані, і були по різні сторони барикад, а тут разом боролися з тими дебілами з георгіївськими стрічками. 

В Луганську були, коли вже частина була окупованою, це ми зараз розуміємо, а раніше вона була під контролем тих протестуючих, які ходили з георгіївськими стрічками, нашивками «русская православная армія» і калашами. Ми на це дивилися дико, бо прямо через дорогу стояли українські поліцейські зі зброєю. 

Ми не могли повірити, що це переросте у війну, але все одно долучалися до цієї «двіжухи»: з бруківочкою ввечері робили такі мінідиверсії, відправляючи їх по лікарнях, охороняли проукраїнські мітинги в Луганську біля пам’ятника Шевченку. Я ще був неповнолітнім, може, якраз лише 18 «стукнуло».

Донецьк, Луганськ я відвідав часто, дуже шкодую, що ми не змогли побороти ту заразу, може, зараз було би набагато легше, як це, наприклад, в Харкові чи в Одесі відбулося; чи в Запоріжжі чи в Херсоні - в свій час, коли націоналісти на етапі зародження всієї тієї зарази припинили це раз і назавжди. 

Воно почало набирати обертів (якраз завершився мій процес лікування): починаються бойові дії, Гіркін завів своїх військових в Слов’янськ, формується «Донецька Народна Республіка». Ми це бачимо в новинах – капець, як з’являється азарт воювати; розуміємо, що наші пацики з інших фанатських двіжух гуртуються в «Азов», нам хочеться теж. 

«АЗОВ», куди потрапити можна було лише за протекцією

Їдемо в Київ у готель Козацький, здається, був червень. Ми приїжджаємо: «Тук-тук в двері», - кажуть, що за нас хтось має поручитися, тому зателефонували львівським хлопцям, які приїхали швидше, ніж ми. Вони там десь за нас ручаються, раніше в «Азов» лише по протекції можна було попасти: це була дуже серйозна структура, закрита, як братство. 

Я пам’ятаю розмову з психологом:

- Михайле, ти молодий пацан, тобі 18... Нашо тобі та війна? - він намагався мене так переналаштувати.

- Блін, братан, ну зрозумій, нас приїхало сюди 10 чоловік, всі мої друзі будуть тут. Що мені робити у Львові чи Червонограді? Потім телефонувати до них і розуміти, що вони там, а я тут. Я собі цього не пробачу, - відповів я.

Він подивися, зрозумів, що переконати йому мене не вийде.

Почалися дуже важкі тренування з бійцями спецпідрозділу «Альфа». Для мене, 18-річного пацана, який лише оклигав від операції, був весь переламаний буквально пару місяців тому, фізичне навантаження, яке нам давали, - це було щось нестерпне. 

«Я непритомнів, але не здавався, зміг перебороти, знав до чого я йду, що рано чи пізно це закінчиться і почнеться якийсь військовий вишкіл. Щоб не показати всім, що я слабкий, тренувався впевнено з іншими»

Воно закінчилося, в серпні ми прийняли присяги, а потім поїхали з нашою компанією в Урзуф біля Маріуполя, де була військова база «Азову». Перший наш виїзд був на День Незалежності 24 серпня 2014-го року, так символічно, якраз під час Іловайської кампанії. 

ІЛОВАЙСЬК

За війну, напевно, я не маю багато бойового досвіду, але все-таки був у різних секторах, підрозділах, щось та й бачив.

Момент. Іловайський котел замикається. Нас перекидають на блокпости в сторону Іловайська, як їхати з Маріуполя. Вночі приймаємо колону (не в бою, а просто ту, що виїжджає): всі розстріляні, спалені машини, мужики всі поранені, чорні - видно, що виїхали з пекла.

«Братани, пи*дєц, буде пекло, втікай звідси, там росіяни прорвали кордон, орда суне і вже от-от почнеться», - сказали вони.

Ми - пацани молоді, невійськові, футбольні хулігани, але зі зброєю. В той момент добре, що якось правильно підійшли до цієї ситуації, не злякалися, загартувалися, зайняли кругову оборону. 

Зранку бачимо, що рухається колона в нашому напрямку, але вже з іншого боку, зі сторони Маріуполя. У нас зв’язку з іншими підрозділами не було, ми не розуміли, хто це рухається, почалася метушня, всі зайняли сектори. В 2014-му під час Іловайського котла Порошенко на Майдані вирішив проводити парад військової техніки, тоді ще був скандал по всій Україні. 

Вся ця колона рухалася в сторону Іловайська для деблокади котла: повз нас проїжджали десятки автомобілів, БТР, КамАЗів, танків.

Вперше тоді сльози радості були: українська армія сильна, ми ще зможемо дати відсіч, не все так печально. Вчора ми зневірилися, коли хлопці приїхали і сказали, що там пекло і суне орда, а тут ми бачимо, що тій орді є чим протистояти, хоч ту колону потім розбили. 

Перші виїзди... Потім почалася Широкинська кампанія... Наступ зі сторони Новоазовська... У нас - азарт, пізніше нас ставлять перед вибором підписувати контракт із Нацгвардією (це десь лютий 2015-го), але ми не хотіли бути, як реєстрові козаки, не хотіли бути під якимось контрактом, обмеженнями - хотіли руху, воювати, але щоб в будь-який момент, коли тобі це набридне, можна було поїхати додому. Військовий контракт цього не дозволяв, тому частина з нас вирішила повернутися до цивільного життя, хоч деякі за кілька місяців поїхали до інших добровольчих підрозділів. 

На початку весни 2015-го я зі своїм дідусем і татом організовуємо волонтерські автомобілі і їдемо в Піски до батальйону «ОУН», до Коханівського (один із засновників, - авт.). Поки вони там знайомилися, я пішов до хлопців на позиції. 

В серпні 2015 року я вирішую зі своїми друзями їхати в «Карпатську Січ» – це добровольчий підрозділ, який складається зі свободівців, сокільців тощо. Випала можливість поїхати, але без оформлення. Я, відповідно, такий шанс не втратив. Ми приїжджаємо у Водяне, до речі, за яке зараз йдуть жорсткі бої, москалі до цих пір не можуть його взяти, хоча наступають і ця орда тисне вже сьомий місяць, але наші воїни дуже мужньо боронять. 

На другий день буквально приїжджає командир: «Пацани, треба провести ротацію під Донецьким аеропортом. Хто йде?». Ми такі: «Хух, нарешті, є можливість попасти під ДАП». 

Само собою, що ми викликаємося добровольцями, я їду під Донецький аеропорт - наступний День Незалежності я знову зустрічаю на бойовому виїзді. Мені дуже подобався той ритм життя, який я набрав, я кайфував від того середовища, яке мене оточувало, це правильні хлопці-побратими. 

ДЕПУТАТСТВО

Цей увесь рух, напевно, привів мене до колективу свободівців, які запропонували після того усього піти на місцеві вибори. Так сталося, що мене обрали до обласної ради, я був наймолодшим депутатом в Україні. 

Я створив Міжфракційне об’єднання бійців АТО: нас було шестеро учасників бойових дій, хлопці зі «Свободи» і плюс з інших фракцій долучилися. Обрали мене головою, і з першого тижня, відколи я почав вникати у цю владну систему, почав займатися різними проєктами, які стосувалися суто підтримки учасників бойових дій. Круто було, це шалений життєвий досвід. 

Після депутатства - дрібний бізнес, сфера послуг, кав’ярні, фанатизм, поїдки за збірну за кордон, фанмарші, патріотичний вишкіл молоді, полігони, стрільби, табори... 

Я їду в Нідерланди: живу, насолоджуюсь життям, купа українців навколо. Ми їздили на могилу до Коновальця, відвідували патріотичні заходи з українцями, там їх дуже багато; я вів активний спосіб життя, перебуваючи за кордоном. Це було тимчасово, хотів спробувати себе в англомовному середовищі, підтягнути рівень мови, перезавантажитится і трансформуватися.

***

Перебування Михайла в Нідерландах закінчилося 24-го лютого, коли він побачив новини про початок повномасштабної війни в Україні і, ловлячи всі штрафи, мчав додому брати до рук зброю. 

За трохи збіги обставин звели його зі спецпідрозділом «Любарт», частиною якого він є нині. Зброя, вишколи, відпрацювання бойових завдань повернулися в життя хлопця, та ненадовго, бо на нього після перемоги чекає Ріо-де-Жанейро й статуя Хреста-Спасителя, куди той планує відправитися опісля вигнання росіян із нашої країни.

Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Фото: Ірина КАБАНОВА, особистий архів Михайла