Вів попереду штурмову групу, тож першим зазнав ураження: Герой з Волині після піврічної невідомості назавжди повернувся додому

Нещодавно після піврічної невідомості назавжди повернувся додому відважний захисник з Волині Василь Саливончик. На жаль, «на щиті».

Про нього розповідає газета «Полісся».

Василя Саливончика в рідному селі пам’ятають як артистичну, творчу натуру, харизматичного чоловіка з унікальним складом розуму та типом мислення. Він був дуже ерудованим, а також писав креативні вірші й прозу. У молоді роки його творчість публікували у регіональному тижневику «Вісник», а ще її високо оцінювали й відзначали на різних літературних змаганнях, у тому числі всеукраїнських. Підлітком розпочав навіть писати роман для участі в престижному міжнародному конкурсі «Коронація слова», однак так і не надіслав свою роботу. Та й загалом Василеві легко давалася будь-яка справа, за яку брався, – чи інтелектуальна, чи фізична. Був обдарованим, вчився на відмінно.

Любов до слова ще з юності йому прищепила мама, Надія Володимирівна, яка все життя працювала вчителькою зарубіжної літератури, була певний час заступником директора. Ще зі школи він також обожнював історичні посібники та документальні фільми. Адже батько, Анатолій Йосипович, теж був педагогом – викладав історію. Так у колі освітян та просвітництва і плекався патріотичний світогляд хлопчика, що в дорослому житті дозволив стати йому частиною свідомого громадянського суспільства.

«Якщо він не знав, як вирішити задачу з математики, бо не вивчив правила – то винаходив власні формули. І відповідь виявлялась правильною! Це не раз дивувало його вчителів. Йому однаково легко давались точні і гуманітарні науки. Винахідливий, творчий, талановитий – Василь Саливончик завжди вирізнявся з-поміж інших. Він не вмів мислити шаблонно і не вмів жити шаблонно. Завжди був у пошуку чогось новішого, цікавішого, важливішого чи просто «свого». Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, не чекав повістку, не надіявся, що «а може само минеться», не роздумував «чому я, а не хтось інший». Він взяв до рук зброю і пішов захищати нас усіх. Справжній патріот і справжня людина!», – відгукується про полеглого воїна його односельчанка, сусідка та журналістка Ілона Ковч.

Так, ще 16-річним Василь оспівував у віршах не лише краєвиди рідного села, але й піднімав теми козацтва, визвольної боротьби, національної єдності та світових воєн. Хіба міг він тоді передбачити, що колись люди писатимуть про його власні подвиги, і вся країна говоритиме про нього? Якось в одній зі своїх поезій юнак філософськи розмірковував, натякаючи, очевидно, на події Першої світової війни, Африки та російсько-чеченського протистояння:

«Закінчується 96-ий рік 20-го століття, І скоро 97-ий вже піде.Та світ іще колишуть лихоліття,Не всі ще бачать сонце золоте.Йдуть війни на Землі… Дві тисячі вже роківдесь ллється кров – навіщо і за що ?!!За те, що десь якийсь народ піднявсь на ногиІ треба знову придушить його».

Натхненний краєзнавчою і художньою літературою, відбув «строчку» в Чугуєві, згодом підписав ще й контракт на військову службу. Свого часу був спецпризначенцем одного з підрозділів Національної гвардії України. Тема патріотизму найбільш гостро постала для Василя Анатолійовича, коли почалася російсько-українська війна. У 2014 році він вперше вирушає на фронт. Згодом за станом здоров’я був демобілізований. Проте, як тільки всією Україною прогриміли перші повномасштабні ранкові вибухи 24 лютого 2022-го, без вагань знову вирушив на захист Батьківщини. З 1-го березня вже був у роті охорони у військовій частині в Володимирі, потім на кордонах Сумщини. Із січня 2023-го Василь Саливончик стає командиром 2-го стрілецького відділення одного з батальйонів 24 ОМБр імені короля Данила. Його формування зайняло оборонні позиції на лінії Костянтинівка–Торецьк–Нью-Йорк.

Так совість та обов’язок перед державою згодом привели щитинця в складі львівської бригади в епіцентр найзапекліших бойових дій – у Бахмут.

«У перші дні травня вони зазнали найчисленніших атак ворога. Проте змогли вийти з оточення. Василь зателефонував одразу, як тільки зміг. Потішливо розповів, що всі живі, лише невеликі пошкодження техніки. Це було 10 травня, наша остання розмова… Повідомив, що наступного дня вирушає на важливе завдання. Його призначили командиром зведеного штурмового взводу, який мав витіснити рашистів із однієї з точок у районі окупованого Майорська. І їм таки вдалося захопити позиції противника й знищити його. Вони успішно виконали поставлене завдання! Однак повернутися без втрат вже не судилося: навздогін по них розпочався масований обстріл росіян із усіх видів озброєння…», – із невимовним болем розповідає останні роздобуті відомості про свою кровинку мама Надія Володимирівна.

Як справжній лідер Василь Саливончик вів попереду свою штурмову групу, тож першим зазнав ураження. Отримав численні осколкові поранення та втратив нижні кінцівки. Тож віддав останній свій наказ особовому складу на відхід, передав автомат побратимові, а сам залишився на полі бою. Повернутися по командира у найшвидші терміни в тил ворога вже не було змоги. А згодом його там не виявили. Тож з 11 травня поліщук вважався безвісти зниклим.

«Пізніше один зі спійманих нашими захисниками рашистів розповів, що у той день біля Майорська росіяни взяли в полон пошматованого ЗСУ-шника, за описом дуже схожого на Василя. Тож ми до останнього сподівалися розшукати сина живим. І щоразу, коли ДНК не підтверджувала збігів із обміненими тілами загиблих, наша віра зростала. Та днями місяці надії враз навіки згасли… Він таки опинився серед полеглих», – схвильовано бринить у голосі і обриває душевні струни згорьованої матері розпач.

Василеві Саливончику назавжди 43… Він став частиною історії своєї держави, творцем її справжньої незалежності. Став нашою пам’яттю. Земляки, батьки, діти та онук зустрінуть його на Камінь-Каширщині уже Героєм. Таким, яких колись він сам вивчав і присвячував їм билини. Він полинув до Бога, але його рукописи, збережені в родинному домі, досі голосять до свого народу такими актуальними істинами та настановами:

«Ми всі – мурахи, а весь світ – мурашник.І кожен, мов звичайна комашня,Мов те сліпе й глухе ще кошеня,Старавсь у свій забитися загашник,І жити, наче сови, навмання.Та ми мурахи. Єдність – наша сила.І кожен має твердо пам’ятать:Коли мурах збереться грізна рать,Нікому встояти тоді несила!Слони – і ті перед мурахами біжать».

Читайте також: