Історія молодшого сержанта Андрія Заікіна з Луцька

Молодший сержант Андрій Заікін (позивний Бандера), який боронить Україну на Куп’янському напрямку, нещодавно відзначив своє 50-річчя.

Історію воїна переповіли на фейсбук-сторінці Тижневик ВО «Свобода».

Нам вдалося поспілкуватися з побратимом та поставити кілька запитань.

- Які Ваші мрії перервала ця війна?

- Війна перервала спокійне буденне життя. А мрії...? Мрії може перервати лише смерть. А я вмирати не збираюся – мені ж лише 50…

- Як Ви стали на захист України?

- Про повномасштабне вторгнення довідався на роботі – працював у нічну зміну. Повертаючись зранку додому (Володимирською трасою) - бачив колону машин, що їхали на захід. Прийшов додому і почав збирати речі. Голова була на диво ясною як після нічної зміни. Попрямував до військкомату, навіть дружині не сказав – та була в гостях, а телефон розрядився. Заходжу на подвір'я, а там людей! І тут кличуть. Дивлюсь, а то Олекса «Вовк», хлопці з Айдару. Питають, куди я. «Та куди візьмуть». - «Давай з нами в 14-ту». – «Я не проти». Ввечері 24 лютого ми вже були у Володимирі. Ось так я і став до лав ЗСУ.

«Війна міняє всіх, вона калічить душі, життя, і час від неї не лікує»: історія молодшого сержанта Андрія Заікіна з Луцька

- Як отримали своє псевдо?

- Псевдо «Бандера» отримав через те, що прийшов у військкомат у шапці-мазепинці, яку мені пошила дружина. Передчуття того, що війна неминуча, було ще раніше. Насправді я ще після Помаранчевої революції, у 2005-му, казав друзям: «Ми ще за Крим із моск@лями воюватимемо».

Після боїв на Київщині та Житомирщині ми перемістилися на південь. На Миколаївщині для мене почалася справжня війна. Тут неподалік Благодатного 27-го березня я дістав поранення.

- Читала, що там була ціла історія…

- Так. Нас тоді було семеро, і ми відстрілювалися з підвалу. Росіяни накривали нас вогнем, потім закидали гранатами, потім почали палити фосфором. Троє наших загинуло, від фосфору на нас обгорів одяг. Щоб не згоріти живцем, ми мусили вийти. Нас чотирьох тоді «кинули» в бронетранспортер і повезли. Але наші хлопці підбили той БТР, моск@лі повтікали, а ми побігли в другий бік. Ще коли нас везли, я читав молитву за нас всіх, і Бог мене почув.

Зв’язані, ми лежали в полі, адже по нас почали стріляти. Тоді виявив, що маю в кишені ніж, – росіяни не помітили його під час обшуку. Розрізав побратимам руки. На жаль, лейтенант Роман Михалевич, який командував взводом, був поранений у голову. Я спробував тягнути його в заглиблення, та сил не вистачало. Тоді зрозумів, що і сам поранений у спину, що ребро поламане, за інше зачепився уламок.

Зрештою обстріл припинився, я поповз до хат. З однієї з них вийшов господар. …Ми тачкою привезли Михалевича і сховалися у підвалі. Опівночі Роман помер у мене на руках. Лейтенанту був 21 рік. Так із семи нас залишилося троє, і то поранені. Потім ми жартували, що були у полоні рекордно мало – 15 хвилин.

- Що після шпиталю?

- Мене визнали обмежено придатний. На даний час я інструктор групи інструкторів 14 бригади. Зараз перебуваю під Куп’янськом. Ситуація складна.

- Війна Вас змінила?

- Війна міняє всіх, вона калічить душі, життя, і час від неї не лікує. Найважче, коли гинуть хлопці, а ти нічого не можеш вдіяти…

- Що допомагає триматися?

- Підтримка рідних, зокрема дружини Наталі, донечок Аліни та Настуні, сина Сергійка, брата Ігоря, який теж воює. Підтримка побратимів...

- Що має зробити суспільство для Перемоги?

- Має робити те, що робимо ми – воювати… Перемога залежить тільки від нас. Від наших дій на фронті й в тилу.