Воювали пліч-о-пліч і понад 2 роки вважалися зниклими безвісти: на Волині поховали двох Героїв - Миколу Сича та Андрія Вдовиченка

Микола Сич і Андрій Вдовиченко — ковельчани, майже одного віку. У мирному житті обоє займалися будівельною справою. Їхні життєві дороги особливо тісно переплела війна. Вони були мобілізовані з різницею в один день, служили в одному підрозділі 33-ї окремої механізованої бригади, воювали пліч-о-пліч і загинули наприкінці жовтня 2023 року. Понад два роки вважалися зниклими безвісти. Про це повідомив міський голова Ковеля Ігор Чайка. 

Їх чекали вдома, і надія жила до останнього. Та вмить вона обірвалася страшними звістками, що надійшли до родин Героїв. Воїни повернулися до рідного міста, де знайдуть свій вічний спочинок.

Життєвий шлях кожного з них — це вже пам’ять, про яку говорив під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка.

Микола Семенович Сич народився 7 серпня 1980 року в селі Датинь на Ратнівщині. Він зростав у дружній багатодітній родині — мав шістьох братів і трьох сестер. Тож змалечку був привчений до праці.

Закінчив одинадцять класів у місцевій школі. Після строкової служби повернувся додому. У рідному селі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, яка приїжджала до бабусі. Згодом молода сім’я переїхала до Ковеля. Тут у них народилися доньки — Вікторія та Дарина.

Микола зі своїми братами займався будівництвом: зводили будинки, ремонтували оселі, працювали в Україні та за кордоном.

Він був турботливим і люблячим батьком. Разом із доньками часто подорожував Україною. Попри життя в Ковелі, дуже любив рідне село — приїздив до родини на свята, цінував тишу й риболовлю у знайомих з дитинства місцях, на своєму мальовничому хуторі.

З початком повномасштабної війни він разом із поліцейськими патрулював вулиці Ковеля. Поруч із ним несла службу й старша донька, яка на той час була курсанткою вишу.

А 25 січня 2023 року він був мобілізований до лав 33-ї окремої механізованої бригади, яка виконувала бойові завдання у найгарячіших точках фронту.

За сумлінну службу й успішне виконання бойових завдань йому надали коротку п’ятиденну відпустку.

Далі знову - фронт. Після виснажливих боїв група бійців вийшла, однак Миколу, як командира, знову направили на позиції — без можливості перепочинку. Дорогою він зателефонував дружині та донькам, встиг поговорити з ними. Подзвонив і брату Ігорю, домовившись почутися наступного дня… Та зв’язок обірвався — ворог розпочав наступальні дії, обстріли посилилися.

Командир бойової машини, командир 1-го механізованого відділення механізованого батальйону військової частини А4447, головний сержант Микола Семенович Сич загинув 28 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області.

Не здійснилася і його мрія — спільна світлина з донькою Вікторією у формі: він — у військовій, вона — у поліцейській.

Багато спогадів про Миколу Сича прозвучало від хрещеної мами Вікторії Олени Абрамович, які вона зібрала у рідних.

«Микола надсилав із фронту своїй дружині й донькам фото не з технікою, а з польовими квітами, котами та цуценятами. Він дуже любив село, бо виріс на хуторі. І коли його молодша донька Даринка ще маленькою сказала, що краще поїхати в село, ніж на море, — він страшенно радів.Він любив своїх дівчаток так, що, коли вони були немовлятами, сам їх купав, нікому не довіряв. А щоб дружина Іра могла виспатися, носив доньок на руках у безсонні ночі. Старшу — Вікторію — він виховував спортсменкою. І коли вона вирішила стати поліцейською, він пишався нею та розповідав про це побратимам. Мабуть, не розповідав Коля, що саме він найкраще з усіх у сім’ї мив у хаті підлогу. Бувало, скаже Вікторії: “На сходинках ти помий, а то сусіди побачать — де таке є, щоб чоловік мив підлогу, коли є дві дочки”. Удома у вільний час майстрував: то стіл для Даринки, то стільці, а то й декоративну паперову лампу, яка сподобалася Ірі в магазині. Батько Колі — Семен — а це була родина не лише працьовитих, а й сміливих — колись під час пожежі на сусідньому хуторі врятував трьох дівчаток. Одна з них — мама Ірини. Потім Коля любив казати дружині: “Я вдячний долі за те, що мій тато врятував твою маму, бо інакше тебе не було б”.

Перебуваючи на фронті, коли Коля повертався із завдання, він писав Вікторії: “Я привів цілими всіх своїх хлопчиків”, — розповідаючи про підлеглих побратимів так дбайливо, ніби про власних дітей. І вже за лічені дні він не повернувся із завдання сам…»

Щирі співчуття дружині Ірині, донькам Вікторії та Дарині, матері Стафанії Устимівні, братам, сестрам, усім рідним і близьким Героя.

Вдовиченко Андрій Анатолійович народився 29 березня 1983 року в Ковелі. Навчався у ЗОШ №1, згодом здобув фах столяра у ПТУ №5. Його професійне життя було пов’язане з будівельною справою — ремонти осель у Ковелі та за кордоном, робота на підприємствах зі встановлення вікон і дверей по всій Україні, зокрема у Донецькій та Луганській областях.

Він був майстром на всі руки. Власноруч ремонтував батьківський дім, облаштував кімнату доньці, завжди приходив на допомогу рідним і друзям, навіть якщо для цього потрібно було їхати в інше місто.

У 2008 році Андрій одружився. У них Тетяною народилася донька Анна. Хоч дороги подружжя з часом розійшлися, вони зберегли теплі й гідні стосунки.

Найбільшою радістю і гордістю Андрія була його донька. Вони багато часу проводили разом, рибалили, готували, відвідували тир у парку. Ці миті поруч із Анною були для нього безцінними.

З початком повномасштабної війни Андрій без вагань став на захист України. Він вважав, що це буде і у пам’ять про своїх дідуся і бабусю — членів УПА, які постраждали від російсько-радянського режиму.

26 січня 2023 року його мобілізували до лав 33-ї окремої механізованої бригади. Він пройшов запеклі бої на Харківщині, Донеччині та Запорізькому напрямку. Двічі був поранений. Осколок, який лікарі дістали з його руки, Андрій передав доньці Анні як талісман.

Веселий, привітний і працьовитий у цивільному житті, таким він залишався й на війні. Його поважали побратими.

Перед бойовим завданням, яке стало для нього останнім, Андрій подзвонив мамі й доньці. Більше на зв’язок він не виходив… Групу бійців, яка лише за кілька днів до того вийшла з передової, знову направили на позиції. Вони потрапили під щільний артилерійський та мінометний обстріл ворога.

Попри повідомлення про відсутність шансів на порятунок, рідні до останнього вірили й шукали Андрія серед полонених. Та сподівання не справдилися — ДНК-експертиза підтвердила загибель.

Гранатометник 3-го механізованого відділення військової частини А4447 Андрій Вдовиченко загинув 31 жовтня 2023 року поблизу Роботиного Пологівського району Запорізької області.

Яким був Андрій говорила його перша вчителька Лідія Акулова: «Пам’ятаю Андрія маленьким — добрим, бешкетним. Такий звичайний хлопчик і водночас особливий. Він завжди був веселий, щирий. Тоді, за шкільною партою, ми вчили про героїв минулого, але ніхто й подумати не міг, що саме він стане людиною, яка писатиме історію України своїм героїзмом. Андрій склав свій найважливіший іспит — іспит на мужність і вірність своєму народові. Ми пам’ятатимемо його таким, яким він був серед нас — живим, справжнім, зі своїм характером, зі своїми радощами й переживаннями. Низький уклін і щира подяка батькам за сина. Пам’ятаймо, дорогі ковельчани: кожне життя безцінне, кожна мить поруч одне з одним має значення».

Родина Героя переживає втрату вже вшосте: Андрій — шостий полеглий Герой у сім’ї. Ще троє чоловіків нині боронять Україну, наближаючи Перемогу.

Щирі співчуття мамі Анні Йосипівні, батькові Анатолію Євгеновичу, доньці Анні, сестрі Ірині, колишній дружині Тетяні та її родині, усім рідним і близьким, хто знав, любив і пам’ятатиме Андрія.

Останнім місцем спочинку Миколи Сича та Андрія Вдовиченка стала Алея Героїв міського кладовища.