Понад рік невідомості: «на щиті» востаннє додому повернувся Герой з Волині Анатолій Рудика

У п’ятницю, 3 квітня, під тужливі звуки «Плине кача» місто завмерло у скорботі, зустрічаючи свого Героя – Анатолія Рудика, який повернувся додому назавжди, інформують на сайті громади.

Траурний кортеж повільно рухався вулицями, спершу зупинившись біля рідного дому Героя – оселі, яку він разом із дружиною Жанною будували власноруч, вкладаючи в неї любов і надію на майбутнє. Саме сюди, до найдорожчого серцю місця, він повернувся востаннє. І кожен погляд, кожна схилена голова говорили більше, ніж слова – про біль, який не вміщається в серці, і про вдячність, яку неможливо виміряти.

Біля пам’ятного знака Борцям за волю та незалежність України відбулася громадська панахида. У словах і молитвах звучав спільний біль і безмежна вдячність воїну, котрий до останнього подиху боровся за Україну, за кожного з нас.

Біля домовини, вкритої національним стягом, – родина Героя. Родина, яка до останнього вірила: їхній Анатолій повернеться… Але повернувся – у тиші, що кричить голосніше за будь-які слова.

У Рожищі Анатолія знали багато людей. Його пам’ятають як вправного майстра, людину з «золотими руками». Був токарем, сантехніком, знався на будь-якому ремонті. Дружина Жанна, з якою він пліч-о-пліч понад 20 років життя, згадує: за що б він не брався – усе виходило, усе працювало. Він був надійною опорою не тільки для неї, а й для дітей від попереднього шлюбу, яких виховував – доньки Наталії та сина Сергія.

Його шлях у лави Збройних Сил України почався символічно і мужньо. 21 березня 2022 року, коли ворог ще стояв під Києвом, Анатолій сказав дружині, що просто вийде купити цигарок. Насправді ж він уже прийняв головне рішення у своєму житті. Він не міг вчинити інакше, бо його син уже був на фронті. Тож батьківське серце не дозволяли йому лишатися в тилу, доки його дитина ризикує життям. Того ж дня він став до лав захисників.

Старший солдат Анатолій Рудика проходив службу водієм 3-го відділення протитанкових ракетних комплексів у складі 91-го окремого протитанкового батальйону ЗСУ. Пройшов важкі дороги війни на Київщині, Дніпропетровщині, Сумщині, Курщині та Донеччині. Служив водієм-механіком і водієм-сапером – робота, яка не прощає помилок і вимагає сталевих нервів.

Останнім рубежем для нашого земляка став Покровський напрямок. 9 лютого 2025 року поблизу населеного пункту Срібне на Донеччині зв’язок із ним перервався. Вже за три дні, 12 лютого, дружина отримала перше страшне сповіщення: чоловік зник безвісти.

Саме з того дня розпочався довгий рік важкої невідомості. Родина до останнього плекала надію, шукала бодай якусь звістку, вірила, що Анатолій у полоні й одного дня знову переступить поріг рідного дому. Але, на жаль, експертиза підтвердила найгірше – серце воїна зупинилося ще тоді, під час лютневого виходу.

Міський голова Вячеслав Поліщук від імені усієї громади висловив глибоке співчуття родині загиблого та закликав усіх жителів провести Героя гідно в останню дорогу.

Велелюдна процесія під супровід військового оркестру рушила до храму Архистратига Михаїла. Кожен крок відгукувався тугою в серцях містян. Під час відспівування молитва сотень людей злилася в єдиний благальний голос за душу воїна, який виконав найвищу заповідь – поклав життя за друзів своїх.

Поховали Героя з усіма військовими почестями на Алеї слави міського кладовища – під залпи почесної варти та звуки Державного Гімну України.

Земля прийняла свого сина… Того, хто жив, працював, любив і без вагань став на захист України. Анатолій Рудика віддав найцінніше – своє життя – за рідний дім, за дітей, за онуків, за наше право жити під мирним небом.

Стихає плач, розходяться люди, але біль не минає. Він залишається у серцях рідних, у пам’яті друзів, у тиші вулиць, якими він ходив. І навіть коли місто знову повертається до звичного ритму, в ньому назавжди житиме пам’ять про Героя.

Редакція ВСН висловлює співчуття родині захисника. Вічна шана і слава Герою!