Встиг полюбити і стати батьком: 22-річний Герой з Волині загинув, повертаючись із першого бойового завдання

Максим Кухтей став символом відваги, поклавши своє молоде життя на вівтар свободи. Його долю обірвала ворожа міна після першого бойового виходу “на нуль”. Історію молодого Героя пише газета Полісся.

Українці дивують світ своєю відчайдушністю і хоробрими вчинками. Адже для наших чоловіків патріотизм — це спосіб мислення, дій, поклик серця, який не потребує пояснень. Коли країна в небезпеці, у душі кожного з них прокидається воїн — впертий і незламний, з глибоким почуттям справедливості, готовий боронити рідну землю. І навіть, якщо бракує досвіду, вони вчаться у бою. Серед таких відважних сміливців — чимало зовсім юних, тих, хто ще вчора будував плани на життя, навчався і мріяв про майбутнє. Так було із нашим земляком Максимом Кухтеєм, уродженцем села Раків Ліс. Молодий, але рішучий він ніколи не тримав зброї, втім устиг створити сім’ю, пізнати радість батьківства і зрозуміти: у нього є родина і є обов’язок її берегти.

Здається, ще зовсім недавно Максим Кухтей жив мирним спокійним життям. Жителі Каменя-Каширського добре знали завжди усміхненого й привітного молодика в обличчя: він працював у ресторанах міста і завжди був серед людей. Та у перший день тотального вторгнення російських військ в Україну відповідальний і готовий мчати на порятунок інших, тоді ще дев’ятнадцятирічний юнак, пішов із документами до ТЦК, навіть не сказавши рідним про свій намір. Його душа відчула обов’язок стати на захист Батьківщини, незважаючи на проблеми із зором. Максимові у призові було відмовлено, однак це лише зміцнило його непереборне бажання піти воювати.

У 2024 році Максим одружився зі своєю судженою Марією. Цей день для нього став найщасливішим у житті, адже нарешті він зміг офіційно і перед Богом оформити стосунки з коханою, з якою мріяв будувати міцну родину. Невдовзі у подружжя народилася донечка Мирослава. Пропри радість від особистого благополуччя, Максим залишався непохитним у своєму рішенні йти захищати країну. Тож він дотримався свого прагнення служити. Він пішов у липні 2025 і став добровольцем 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Для Максима це був усвідомлений вибір – поставити обов’язок перед родиною та країною вище власного комфорту і безпеки. Любов і відповідальність сплелися з патріотизмом. Тримаючи чоловіка за руку, Марія шепотіла: «Я вірю тобі і знаю, що ти зробиш усе можливе, щоб повернутися живим»…

Не зважаючи на відсутність бойового досвіду, незвичну дисципліну і суворі будні фронту, Максим показав себе здібним і кмітливим воїном. Усе, чому навчали на полігоні, він засвоював із дивовижною швидкістю. Стріляв точно, діяв зосереджено, ніби він усе життя до цього готувався.Батько Максима, Віталій Миколайович, із березня також вступив до лав Збройних сил. І син, і тато відчували однаковий біль розлуки, але водночас внутрішнє піднесення за свій вибір. Та зустрілися два воїни за трагічних обставин: батько прибув зі служби, щоб навіки попрощатися із сином. А поруч стояла згорьована мати Наталія Миколаївна, схилилася над сином, немов намагаючись востаннє зігріти його материнською любов’ю. Ця мить стала неймовірно болісною, коли гордість за мужність та відвагу своєї кровинки об’єдналися з невимовним сумом гіркої втрати.

— Коли Максим вирушав на фронт, нашій донечці було кілька місяців. Він мріяв побачити, як вона зробить перші кроки, почути її перші досягнення. Але війна забрала в нього цю можливість. Наша крихітка ще не вимовляє слів, втім буде чути розповіді про свого хороброго татка — сміливого воїна. Мій чоловік вже ніколи не зможе пригорнути донечку, зате він залишив їй найцінніше, що міг — приклад любові до Батьківщини, сили духу, яку вона неодмінно колись відчує у своїй крові, — зітхає молода вдова Марія.

Максим загинув, повертаючись із свого першого бойового завдання. Веселий і усміхнений небесний янгол тепер дивитиметься зі світлини з тією ж ніжністю, з якою обіймав свою сім’ю в останній зустрічі. У листопаді воїну мало б виповнитися 23, а ще подружжя могло б святкувати свою першу річницю шлюбу. Та життя воїна обірвала війна, забравши дорогоцінні миті і спільні радощі.

— Ми сумуємо та віримо, що ти, Максиме, поруч: у кожному подиху вітру, у сяйві зорі, у нашій донечці, яка так на тебе схожа. Пам’ять про тебе — це світло, яке ніколи не згасне, — із болем та гордістю промовляє дружина.

Жертовність воїна — приклад для всіх, хто продовжує боротьбу. Вічна шана Герою, чий дух назавжди залишиться незламним, а подвиг — величним!

Леся МІНІБАЄВА.

Читайте також:

• Дружина загиблого воїна з Волині просить присвоїти чоловікові звання Героя України
• Загинув у Курській області: спогади про захисника з Волині Дмитра Бондаренка
• «Ще не знаючи про загибель чоловіка, того дня дружина відчувала біду»: спогади про Героя з Волині