«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка

«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка

26-річний Олександр Будько з Рівного мав великі плани на 2022 рік. Він мав стати графічним дизайнером і відбував останні зміни як шеф-бариста в одному із закладів на київському Подолі.

Про це пише ВВС.

«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка
 
«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка

Та вранці 24 лютого все змінилося і замість іти на роботу Олександр почав шукати спосіб потрапити добровольцем на фронт.

Він не пішов у військкомат - там були черги, і не факт, що його б узяли через стан здоров'я.

«У мене були проблеми з ногами», - пояснює хлопець, усміхаючись.

У цих словах є гірка іронія - рівно через півроку, 24 серпня, Олександр, вже командир взводу 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатської Січі» на позивний «Терен», втратить обидві свої ноги під час харківського контрнаступу.

Про свої військові будні та поранення військовий без прикрас пише в інстаграм-щоденнику, який читають понад 23 тисячі людей.

Хтось із них називає його українським Ремарком, хтось - Куртом Воннеґутом, що умів з гумором розповідати найтрагічніші історії, а Олександру подобається його земляк Улас Самчук. Тепер у військового новий план - він пише книжку, адаптовуючись до життя на нових, уже залізних ногах.

«Історія впертого чоловіка»

Робоча назва майбутньої воєнної автобіографії - «Історія впертого чоловіка». Олександр каже, що це вдало описує його шлях на передову. До війни він не тримав у руках зброї, але мав велике бажання потрапити в саму гущавину подій. Як пояснює військовий - він не хотів, щоб жертви тих, хто віддав життя за Україну, починаючи з війн часів козаччини, були даремними.

«Це була рушійна сила, яка зародилася в мені давно», - каже Олександр.

Але все виявилося не так просто. Спочатку хлопець потрапив в одну з націоналістичних організацій, з якою півтора місяця їздив на стрільби, вивчав тактичну медицину. Він готувався стати штурмовиком, але втомився чекати, коли йому дадуть себе проявити - поки йшла битва за Київ, його служба зводилася до охорони будівлі з важливими для держави даними, розповідає військовий.

У квітні хлопцям сказали, що для них є бойове завдання. 

«Були вибухи, танки, спецпідрозділи, і ми такі - клас! Але потім сказали, що ми евакуаційна група і наміри пробитися в штурмову групу не дали нічого. Я засмутився, а потім і цю задачу відмінили».

Невдовзі добровольці вирішили розійтися і знайти себе в інших підрозділах. Олександр потрапив у «Карпатську Січ», де через місяць його призначили командиром взводу вогневої підтримки другої роти.

Але і тут виникли перешкоди. Коли у травні батальйон відправляли на Ізюмський напрямок, машина, де мав сидіти Олександр - зламалася. Треба було або міняти машину вже, або залишатися в Києві на невідомий термін.

«Це вже була моя 5-та чи 6-та спроба потрапити на фронт і я сказав собі - ні, це вже якийсь сюр, мушу поїхати», - згадує військовий.

Зрештою, частину групи завантажили у вантажний мікроавтобус. Місце там знайшлося для всіх, крім Олександра та ще двох хлопців. У нього вже почали опускатися руки, як прийшов командир і сказав, що їхатиме на фронт своїм авто і можна до нього підсісти.

Олександр радів. Для нього, зізнається, це було наче свято.

Поранення

У війську хлопцеві подобалося. У його добровольчому батальйоні, як він розповідає, не було шикування в 7 ранку і 7 вечора, строгої звітності, до командирів часто зверталися на ти. До того ж, через тиждень після приїзду на Харківщину 19 травня вони помалу почали просуватися.

День поранення, 24 серпня, Олександр пам'ятає в деталях. Він пригадує, як прокинувся о третій ранку, все село було в синьо-жовтих стрічках, прапорах. Це вражало - пізно ввечері, коли бійці поверталися з позицій, нічого з цього ще не було - місцеві багато попрацювали, щоб зробити свято собі та військовим.

«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка

«Військові взяли пайки та приїхали в сусіднє село на свої мінометні позиції.Наші вже зайшли в декілька ближніх посадок, відібрали їх назад, взяли декілька полонених. Посадку почав обстрілювати танк і ми не діставали до нього мінометом - це було більш ніж за 7 кілометрів від нас, і командування дало команду чекати нових координат і цілей», - розповідає Олександр.

День був спекотним, і хлопці вирішили використати перерву на обід. Вони постійно були втомлені - лягали о 10 чи 11-й вечора, вставали о 3 чи 4-й, розповідає військовий. Тому пообідавши, вирішили подрімати - бійці лягли під розлогим горіхом, за яким не було видно позиції, Олександр вирішив, що безпечніше все ж в окопі. Зручно вмостившись, він зняв із себе броню.

Раніше, розповідає він, у село не прилітало, і це навіть дивувало військових, а сам Олександр ніколи не думав, що може загинути чи отримати поранення.

«І я почав засинати, як в один момент - ніхто не почув ні свисту, ні виходу - відчув страшний біль у ногах і на мене зсунулася земля. Я почав кричати».

Побратими були живі, вони розкопали його, швидко наклали турнікет і викликали евакуацію. Військовий каже, що відразу зрозумів, що такий сильний біль не віщує нічого доброго.

Ще перед прибуттям на фронт він підгледів ідею записувати свою групу крові не тільки на шевроні, а й на штанах та берцях, і коли його несли на ношах, тішив себе думкою, що хоч на ньому немає бронежилета з шевроном, на берцях написи мали збереглися.

У щоденнику він згадує, як підняв голову, щоб переконатися в цьому та побачив, що від берців мало що залишилося. Ніг не відірвало, каже Олександр, але їм не було на чому триматися.

«Це була просто каша з кісток, м'яса, штанів та берців. А на лівій ступні відірвало всю м'язову тканину, подрібнило кістки і залишилися тільки пальці та сухожилля».

Військовий каже, що йому «найбільш прикро», що все це відбувалося під час харківського контрнаступу, а він так хотів «дотягнути хоча б до Ізюма».

Життя на візку

У сусідньому селі Барвінкове Олександру провели першу ампутацію.Далі його завезли в лікарню в Харків, потім в Полтаву. 

«Через те, що я декілька днів був у Харкові без операцій, почалося відмирання тканин і лікар сказав, що ліву ногу теж треба піднімати», - розповідає він.

Олександр каже про неналежну медичну допомогу.

«Я там (у Полтаві - Ред.) почав фактично загнивати, і лікарі ніяк не хотіли відпускати мене в Київ чи додому в Рівне в шпиталь, як не просили. Зрештою, через волонтерські зв'язки друга мене прийняли в центральному шпиталі в Києві, і там ще раз зробили дві ампутації», - каже військовий.

Він почав боятися, що такими темпами може втратити коліно, але обійшлося.

Батьки про ампутації не знали - військовий хотів їм сказати після всіх операцій, аби зайвий раз не засмучувати. Трохи не встиг - вони дізналися про новини з соцмереж, де друг Олександра оголосив збір грошей на медичні витрати.

«Звісно, були сльози на очах, але я налаштовував їх на інший настрій. Відразу розставив усе на місця - що я можу себе обслуговувати, що мені не треба пелюшки приносити, рот витирати».

Про те, що доведеться жити по-новому, Олександр почав усвідомлювати тільки тоді, коли пересів на візок і почав рухатися вулицями. У Києві це було ще не так складно, але у Рівному та Львові, де повно бруківки, "майже нереально їздити на візку", розповідає військовий.

Також він помітив, що люди часто опускають очі, побачивши ампутації. Це помітила і львівська фотографка Марта Сирко. Вона згадала, як у музеях люди стають у довгі черги, щоб подивитися на прекрасні давньоримські статуї, хоча у багатьох із них теж немає рук, ніг чи носа.

«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка
 Цей контраст здивував її, і вона запросила Олександра на фотосесію, щоб показувати людям "живі монументи", найближчих свідків війни, якими, на її думку, треба захоплюватися так само.

Він погодився, щоб надихнути побратимів теж не соромитися. 

«І як я чув, деякі хлопці погоджувалися на фотосесію після моїх фото і люди помалу переоцінюють ситуацію, яка є і буде в нашій країні».

 

Протези та знайомство з Америкою

Через три місяці після поранення Олександр став на протези.В Україні військовим роблять хороші протези безплатно. Якщо ж ідеться про втрату руки чи стегна - найкращі технології за кордоном, каже хлопець.

Йому поставили «ідеальні протези», але Олександр подав також заявку в фонд Revived Soldiers Ukraine, який допомагає протезувати українських військових з 2014 року, і через декілька місяців потрапив у США.

Там йому поставили спеціальні спортивні протези, одні - бігові, а інші - для кросфіту, бо військовий до війни активно займався спортом, а тепер хоче ще і почати професійно бігати.

«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка

«Протези можна змінювати, залежно від задачі. Тому зараз у мене шість ніг, я наче павук», - сміється Олександр.

Навчитися бігати на протезах складно, але у нього є мотивація - у липні в Дюссельдорфі пройдуть Ігри нескорених, де змагаються військові, рятувальники і правоохоронці, які отримали поранення на війні.

У Маямі Олександр здійснив ще одну свою мрію - побачив океан, і переконався, що у нього виходить плавати без протезів. Це було вперше після поранення.

«Я сміявся і тішився, як дитина. Акул вже не боявся - зазвичай вони відкушують ноги», - написав він у щоденнику.

Американців, каже військовий, сталеві кінцівки не дивують. У його протезному центрі людей було повно - як дорослих, так і підлітків і зовсім маленьких дітей.

«Буває, ідеш по вулиці і діти можуть звернути увагу та запитати щось батьків, але загалом суспільство реагує не так помітно - можливо через те, що там і раніше це було поширено, і зараз вважається нормальним. А у нас усе ще трохи є пережитки «совка», а якому «не було» інвалідів, тому що їх не бачили».

 

«Я вдячний своїм ногам за те, що вони так багато ходили»

Сотні людей в Україні вже стали на сталеві ноги.У протезному центрі Superhumans, який відкриється через декілька тижнів на Львівщині, на основі статистики з війн в Іраку та Афганістані підрахували, що близько 5 тисяч українців потребуватимуть протезів.

«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка

Зараз Олександр на нових ногах живе повним життям. Каже, бувають ще фантомні болі ("вчора пальці дуже відчувалися, ніби через них проходив струм"), але рухається вперед і багато планує.

Військовий каже, що відчуває себе генератором ідей, і йому більше не так цікавий графічний дизайн.Тепер він онлайн вчиться на арт-менеджера і займається в школі публіцистики. Його туди запросили, помітивши щоденник, який Олександр завів в інстаграмі за декілька днів до приїзду на передову. Там він розповідає про побратимів, фронтові історії, поранення.

«Я писав у першу чергу для себе, але хотілося, щоб інші теж прочитали про тих, хто в нас воює, і що це насправді не кіборги ніякі, а такі ж звичайні люди, як ми з вами».

Тепер викладачі в школі публіцистики, такі відомі письменники як Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Любко Дереш та інші вчать його писати краще - продумувати сюжет, героїв. Військовий сподівається, що це сприятливо відобразиться на його книжці.

Ще він планує працювати в Superhumans, щоб допомагати з реабілітацією побратимам.Але поки що, зауважує Олександр, він все ще боєць "Карпатської Січі", і попереду в нього військово-лікарська комісія, що може його звільнити або визнати обмежено придатним для служби в штабі чи інших інстанціях.

Військовий зізнається, що не знає, чого йому хочеться більше.

«Я планую поїхати десь на фронт, поспілкуватися з військовими, підняти бойовий дух і може навіть попрацювати трохи, і далі прийму остаточне рішення - пов'язувати себе з військовою справою, чи все ж допомагати пораненим бійцям, цивільним та розвивати інклюзію в Україні».

Він оглядається на своє минуле життя без ностальгії.

«Скоріше з вдячністю, - говорить 26-річний Олександр Будько. - Я вдячний своїм ногам за те, що так багато ходив, так багато де був, так багато зміг побачити. Думаю, це дало мені поштовх, розуміння і навички, які я можу використати зараз, стоячи на протезах».

«Я вдячний своїм ногам, що колись вони так багато ходили»: історія українського Ремарка

«Не втрачайте шанси, що у вас під ногами, або й у ногах», - радить військовим тисячам своїх читачів.

Нагадаємо, що раніше, Олександр Будько перерахував 100 000 гривень волонтерському штабу «Ангар».

 

Читайте також:

Можливо зацікавить

«Є багато доказів, що він живий»: дружина Героя з Волині не вірить у загибель воїна
історії війни

«Є багато доказів, що він живий»: дружина Героя з Волині не вірить у загибель воїна

Спочатку допомагав волонтерам, а потім став на захист Батьківщини: історія молодого Героя з Волині

Спочатку допомагав волонтерам, а потім став на захист Батьківщини: історія молодого Героя з Волині

«Мав багато планів на життя»: захисник з Волині отримав смертельні поранення під час обстрілу

«Мав багато планів на життя»: захисник з Волині отримав смертельні поранення під час обстрілу

Скорботна річниця вторгнення: на Волинь востаннє повернеться Герой Василь Клец

Скорботна річниця вторгнення: на Волинь востаннє повернеться Герой Василь Клец

Трагічна річниця повномасштабної війни: у Луцьку зустріли два екіпажі «на щиті»
відео

Трагічна річниця повномасштабної війни: у Луцьку зустріли два екіпажі «на щиті»

Героїчно загинув на Донеччині: на Волині відкрили меморіальну дошку полеглому воїну
фото

Героїчно загинув на Донеччині: на Волині відкрили меморіальну дошку полеглому воїну

З війни чекали молода дружина та двоє дітей: поліг у бою Герой з Волині Михайло Рубан

З війни чекали молода дружина та двоє дітей: поліг у бою Герой з Волині Михайло Рубан

Стояв на сторожі справедливості: спогади про ексвійськового 14 бригади Сергія Лященка з Волині

Стояв на сторожі справедливості: спогади про ексвійськового 14 бригади Сергія Лященка з Волині

Загинув в один день з односельчанином: у Луцькому районі прощались із воїном легендарної розвідки Андрієм Рандюком
фото

Загинув в один день з односельчанином: у Луцькому районі прощались із воїном легендарної розвідки Андрієм Рандюком