Як подружжя тренерів з Волині допомагає дітям ставати чемпіонами з багатоборства

Про спортсменів пише газета «Слово правди».

«Одним з головних правил у спорті, є вміння програвати. Бо саме через невдачі спортсмен загартовується, аналізує свої помилки та стає сильнішим. Уміння програвати з гідністю, не опускати рук і продовжувати працювати  – ось що відрізняє справжнього чемпіона», – зазначає Віталій Петрук.

Спортивний шлях Віталія розпочався ще в шкільні роки, коли вперше відчув азарт змагань і смак перемог. Під керівництвом легендарного тренера з багатоборства Володимирської ДЮСШ Михайла Захарченка день за днем удосконалював навички, долаючи власні межі та підкорюючи нові висоти. Саме тоді зрозумів: спорт – це не просто захоплення, а справа його життя.

Після закінчення школи вступив до Броварського училища олімпійського резерву, згодом закінчив педагогічний інститут імені Григорія Сковороди у Переяславі, де  поглибив розуміння теорії спорту і тренерської майстерності. Саме тоді доля підготувала несподіваний поворот – отримав пропозицію від нині покійного директора ДЮСШ Олексія Зінкевича спробувати себе у ролі тренера. Ця можливість стала не лише шансом залишитися у спорті, а й відкрила зовсім інший бік улюбленої справи – виховання майбутніх чемпіонів.

«Тоді я усвідомив: бути спортсменом важко, але ще важче бути тренером. Це не просто передавати знання чи вдосконалювати техніку, це відповідальність за долю своїх вихованців, за їхні перемоги й поразки, за їхню віру в себе. І лише коли сам став тренером, по-справжньому зрозумів, що мав на увазі Михайло Захарченко, коли говорив, що справжній тренер повинен бути не лише вчителем, а й другом, наставником, батьком, людиною, яка підтримає у найскладніші моменти й надихне йти вперед».

Працюючи тренером, Віталій закінчив навчання в інституті. На останньому курсі доля звела його з Оленою – дівчиною з Канева, яка відразу зачарувала. Це було влітку, і вже з першого погляду він зрозумів, що це кохання. Бачилися лише кілька разів, але цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти: їхні серця б’ються в унісон, а восени стали чоловіком і дружиною, впевнено розпочавши спільний шлях, сповнений мрій, підтримки та віри одне в одного.

Олена також була пов’язана зі спортом – у шкільні роки займалася гандболом. Після школи навчалася професії вчителя молодших класів, хоча завжди викладала фізичну культуру. Вона мріяла прищеплювати дітям любов до спорту, який став невід’ємною частиною її життя і який привів до Віталія, з яким стали не лише подружжям, а й командою, об’єднаною спільною метою. У шлюбі першою на світ з’явилась старша донька Владислава, згодом – Адріана та Уляна.

Робота у Саудівській Аравії та повернення додому

Віталій продовжував тренувати й займатися спортом, удосконалюючи свої навички та передаючи досвід молодшим спортсменам. Проте доля знову випробувала його на міцність. На одному з чемпіонатів України отримав складну травму, яка змусила поставити на паузу не лише спортивну, а й тренерську кар’єру.  Цей період став для нього часом роздумів і сумнівів. Шукав новий шлях, адже мріяв розвивати багатоборство, та на той час у місті не було належних умов для цього виду спорту. Разом з Оленою спробували стати тренерами з плавання і розвивати цей вид, але не склалося, і вони залишили спорт.

Однак доля знову приготувала несподіваний поворот. Віталію запропонували очолити спортивний клуб «Альхаліч» у Саудівській Аравії. Це була можливість розпочати новий етап у житті, але водночас пропозиція лякала невизначеністю. Вагався, адже не був упевнений, чи зможе впоратися з роботою в іншій країні, а мовний бар’єр здавався серйозною перешкодою. Довго обмірковував пропозицію, радився з Оленою, яка завжди підтримувала. І у 2013 році наважився зробити крок у невідоме – підписав п’ятирічний контракт із клубом.

«У Саудівській Аравії моя мрія збулася. Там були всі умови для занять багатоборством, те, чого не вистачало у рідному місті, стало реальністю.  Щодо забезпечення все було на найвищому рівні. Я навіть опанував новий для мене вид спорту – метання молота. До того ж  швидко адаптувався до нових умов. За пів року вивчив англійську та арабську мови, що значно полегшило спілкування і допомогло налагодити контакт з місцевими спортсменами та колегами. Та найбільшим досягненням стало те, що  за п’ять років зумів підняти рейтинг клубу з одинадцятого місця на перше. Це був результат командної роботи, моїх зусиль та повної віддачі».

Попри чудові умови, Віталій не переставав думати про дім, де його чекали Олена і їхня маленька родина. Сумував за рідними, адже, попри успіхи у Саудівській Аравії, його серце залишалося вдома.

Олена розповідає, цей період був надзвичайно складним для них обох. Віталій приїжджав додому лише раз на рік, і ці зустрічі ставали справжнім святом. Вона не могла переїхати до нього, адже тоді в Саудівській Аравії діяли жорсткі закони, що обмежували права жінок. Тому з нетерпінням чекала на кожен приїзд чоловіка та завершення контракту.

Водночас директор ДЮСШ Олексій Зінкевич часто запитував, коли ж Віталій повернеться, бо мав для нього важливу пропозицію – очолити тренерську діяльність з багатоборства, знав про досягнення за кордоном і був упевнений, що досвід, набуті навички дозволять підняти рівень тренувань і досягти нових висот з цього виду спорту.

«Олексій Зінкевич зіграв величезну роль не лише у нашому з Оленою житті, а й у розвитку спорту Володимира. Це була людина, яка жила спортом і своїм прикладом надихала інших. Він завжди любив повторювати, що є «фартовим», і справді – за що б не брався, все вдавалося. Завдяки його зусиллям у місті активно розвивалися різні види спорту, а незадовго да свого відходу у Вічність обмовився, що мріє зайнятися легкою атлетикою і підняти її на високий рівень. І йому це вдалося. Він був не просто керівником школи, а й справжнім наставником, людиною, яка завжди знаходила слова підтримки й вірила у кожного. Олексій залишив по собі не лише успішних спортсменів, а й дух боротьби, наполегливості та прагнення до перемог, який досі живе у серцях тих, кого він надихнув».

«Дружина ставить дітей на ноги, а я підіймаю»

У 2018 році Віталій повернувся додому, і разом з Оленою знову розпочали тренерську діяльність. Набрали дітей та з ентузіазмом почали з ними займатися, хоч  і не було належних умов. Олена взялася за тренування молодших дітей, закладаючи їм фундамент спортивної підготовки, а Віталій працює зі старшими, допомагаючи їм досягати серйозних результатів.

«Дружина ставить їх на ноги, а я підіймаю», – жартує Віталій, підкреслюючи, що їхня робота це справжній тандем. Завдяки такому підходу кожна дитина проходить повний шлях розвитку: від перших кроків у спорті до професійних досягнень. І головне – в атмосфері підтримки, розуміння та віри у власні сили.

Вже на старті Петрукам не вистачало справного інвентарю для занять, але їхня відданість справі і бажання допомогти молодим спортсменам не дозволяли зупинитись. Проте з часом ситуація почала поліпшуватись. З 2020 року міська рада стала більше уваги приділяти розвитку спорту в місті. Придбано новий інвентар, та найважливіше – відремонтовано стадіон. Тепер спортсмени можуть тренуватись у належних умовах і ефективніше.

Згодом у будівлі колишнього кінотеатру «Космос» відремонтували спортивний зал, де облаштували яму для стрибків у довжину, що поліпшило умови для тренувань у зимовий період. Такі позитивні зміни стали великим досягненням для подружжя Петруків та їхніх вихованців, які тепер мають майже все необхідне для підкорення нових вершин у спорті.

З їхніх слів, у місті створені одні з найліпших умов в Україні для занять багатоборством. А коли є підтримка влади та керівництва школи, це сприяє добрим результатам. Адже за спортсменів щиро вболівають і всіляко сприяють їхньому розвитку начальник відділу молодіжної політики та спорту  управління з гуманітарних питань міськвиконкому В’ячеслав Петрук разом із директором ДЮСШ Олегом Мельником та його заступницею Оксаною Багницькою.

«Під час повномасштабного вторгнення ми одними з перших наважилися провести змагання з багатоборства «Княжий град», –  розповідає Віталій. – Ці змагання стали важливими не лише для наших вихованців, які змогли випробувати свої сили, а й для міста загалом. Вони привернули увагу до багатоборства, об’єднали спортсменів та дали всім відчуття єдності й незламності. Адже спорт – це не тільки про фізичну підготовку, а й про силу духу, яка особливо важлива у такі непрості часи».

Разом із тим, варто віддати належне знову ж міській раді й депутатському корпусу за підтримку юних спортсменів. Завдяки їхньому сприянню спорт у місті виходить на новий рівень. Важливими стали заохочувальні премії для тих, хто відзначився високими результатами на всеукраїнських, європейських та світових змаганнях. Така підтримка не лише мотивує молодь, а й показує, що її  старання цінуються.

«Повернувшись у спорт, ми не лише відновили тренерську кар’єру, а й затягнули до себе доньку Уляну, яка згодом стала чемпіонкою України, багаторазовою призеркою та кандидаткою у майстри спорту. Гордимося її досягненнями, як і інших наших вихованців, адже знаємо, скільки праці та відданості вимагає багатоборство, – розповідає Олена. –  Цей вид спорту є одним з найважчих, адже в ньому поєднуються десять різних дисциплін, кожна з яких потребує специфічних навичок і підготовки. Тож з повагою ставимось до своїх вихованців, бо розуміємо, скільки сил витрачають на тренування. Їхні заняття тривають шість днів на тиждень і вимагають великої витривалості та самовіддачі.

Проте, попри всі труднощі, вони впевнені, що тільки через важку працю можна досягти висот у спорті. Ми ніколи не сваримо за поразки на змаганнях. Навпаки: заспокоюємо і хвалимо. Для нас важливо, щоб вони розуміли: поразка – це частина шляху, а не кінець. Я завжди  маю у кишені цукерки, якими намагаюсь підсолодити невдачі. Це маленький жест, щоб показати, що навіть після складного моменту можна знайти підтримку і трохи радості. Спорт – не лише про перемоги, а й про те, як  вчимося долати труднощі та  йти далі».

Спорт, війна та мрії про відновлювальну базу

Донька Адріана також продовжила сімейну традицію, обравши легку атлетику. Вона спеціалізувалася у штовханні ядра та метанні списа, а також брала участь у змаганнях з багатоборств. Однак через серйозну травму їй довелося змінити напрямок діяльності. Не полишаючи спорту, перекваліфікувалася на фітнес-тренерку, поєднуючи власний досвід та знання, щоб допомагати іншим досягати фізичної досконалості.

Найстарша Владислава певний період активно брала участь у всіх спортивних змаганнях, що організовувала рідна школа №2, завжди з гордістю захищаючи її честь. Однак, після закінчення навчання обрала інший шлях і вирішила присвятити себе філології.

На жаль, війна внесла свої корективи в спортивне життя. З початком повномасштабного вторгнення чимало дітей, зокрема й ті, які подавали великі надії у спорті, виїхали за кордон. Деякі з них продовжують займатися спортом, і Петруки дізнаються про успіхи завдяки їхнім батькам, які  розповідають, як високо оцінили навички дітей місцеві тренери і як молоді спортсмени досягли нових висот у нових умовах.

Та попри всі досягнення, шкода, що тепер ці талановиті спортсмени представлятимуть іншу країну. Це болючий момент для Віталія та Олени, котрі вірили в потенціал своїх вихованців і хотіли, щоб вони досягали успіху саме тут, вдома. Але і пишаються тим, що їхня праця і тренування допомогли стати висококласними спортсменами.

У житті родини Петруків спорт займає весь їхній час – 24/7. Тренування, змагання, підготовка до нових стартів… А коли починається сезон, про відпочинок годі й говорити – кожен день розписаний до хвилини. Проте тренери давно звикли до такого ритму. Режим став невід’ємною частиною їхнього життя, і хоча виснаження часом дається взнаки, бажання розвивати своїх вихованців і досягати нових вершин завжди переважає втому. Для них спорт – не просто робота, а спосіб життя, який приносить не лише виклики, а й задоволення.

На запитання про те, як і де вони відновлюються, Віталій та Олена лише усміхаються й відповідають, що на це просто немає часу. Спорт вимагає повної віддачі, а тренерська робота – ще більше. Проте мріють про створення повноцінної відновлювальної бази, де вихованці могли б якісно відпочивати й набиратися сил після виснажливих тренувань і змагань. Поки що одним із таких майданчиків є басейн, який допомагає спортсменам розслабитися та підтримувати форму. Але вірять, що з часом ця мрія стане реальністю.

А поки що Петруки знову занурені в підготовку до нового сезону, який триватиме з квітня по жовтень. Тож про відпочинок залишається лише мріяти.  

«Ми не маємо права розслаблятися, – зізнаються вони. – Попереду нові змагання, випробування та важка праця. Але віримо у наших дітей, які стали для нас справжньою сім’єю. Їхні перемоги – це і наші перемоги, їхні невдачі – це наші переживання. Ми поруч із ними на кожному етапі, бо спорт – це не просто тренування, це характер, витримка і прагнення до кращого».

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Волинські рятувальники вибороли «срібло» на чемпіонаті з гирьового спорту
• «Емоції переповнюють»: юний волинянин забив свій перший гол у дорослому футболі
• Нескорений: ветеран війни з Волині здобув міжнародне визнання