Як віслюк Мойсей надихнув на створення контактного зоопарку, або як врятовані тварини знайшли свій дім у селі на Волині

Любов до тварин у Юрія жила з дитинства. Кролі стали першим кроком, згодом виникла й інша мрія — придбати хатину у селі, щоб перебратися туди разом із дружиною Катериною та донечкою Настусею, оскільки у місті бракувало місця для такого господарства.

Віслюк, поні й перші кроки

Кілька років тому доля підкинула несподіваний подарунок: у соцмережах трапилося оголошення, що в одному з монастирів на Тернопільщині продають віслюка за символічну ціну. Юрій не вагаючись запропонував свою ціну й невдовзі поїхав забирати тварину. Але, як жартує чоловік, «кожній тварі потрібна пара». Почав шукати віслючку Мойсею (так звали віслюка) — і випадково побачив поні. Тоді додому повернувся не тільки з віслючкою Фіною, а й з новим улюбленцем. Згодом і для поні знайшлася пара.

Так крок за кроком у господарстві з’являлися нові мешканці. Батько запропонував завести овець. Частину купили, частину подарував товариш, який пішов на фронт.

Юрій почав помічати: люди, проїжджаючи повз його подвір’я, дедалі частіше зупиняються, аби роздивитися тварин. Цікавилися, чи можна ближче підійти, сфотографуватися. Саме тоді й визріла ідея створити контактний зоопарк.

«Мене підтримали мої дівчатка — дружина й донька. Без них я б не наважився», — зізнається чоловік. Він узяв в оренду кілька гектарів землі й почав розбудовувати простір, де люди можуть не просто спостерігати, а й торкатися, гладити, годувати тварин, відчуваючи тепло від живого спілкування.

Так поступово з любові до тварин народилася «Persha hata» — місце, де діти й дорослі знаходять радість у простих речах, а історія, що почалася з одного віслюка, перетворилася на справу життя.

Кожна тварина зі своєю долею

У «Persha hata» кожен мешканець має власну історію. Так, один із лелек потрапив сюди з переламаною ногою. Його прооперували, але операція не допомогла, і лапу довелося ампутувати. Тепер він живе разом із іншим лелекою, якого передали рятувальники: той лишився в гнізді один, інші двоє птахів, що були з ним, загинули. Лелеки мешкають поруч із павичами. Один із боцьонів вільно злітає й щоразу повертається назад, бо відчуває любов і турботу.

Є тут кінь, який блукав Камінь-Каширщиною після того, як його господаря забрали на фронт. Тварину Юрій на прохання її власника прийняв у свою родину. Інший господар, вирушаючи воювати, за символічну ціну віддав страусів — не хотів залишати птахів напризволяще. А ще один підприємець передав на утримання п’ятеро буйволів: їхній доглядач теж пішов служити.

«З ними трохи більше клопоту, — усміхається Юрій. — Їдять багато, молока дають мало. Але вони надзвичайно милі й дружелюбні». Сьогодні ця родина буйволів уже має поповнення.

У зоопарку майже всі улюбленці мають імена. Одна з кобил, яку свого часу віддав циганський барон, зветься Аза. Козла нарекли Бодею — за норовисту звичку бодатися, тож довелося відселити його в загорожу. Є бичок Борис, названий на честь сусідського хлопчика, котрий допомагає Юрію доглядати за тваринами. Віслюк отримав ім’я Оскар, конячка — Зося. Імена вигадує вся родина, перетворюючи це на маленьку традицію.

На власний день народження Юрій навіть зробив собі подарунок — купив коней. А в додаток господарі ще й презентували йому сани. «Куди їхати, як снігу немає? Доведеться колеса ставити», — жартує чоловік.

Мрії та плани

Попри те, що у зоопарку мешкає кількасот тварин, Юрій не зупиняється. У його планах — придбати альпаку та завести плямистих оленів. Утім зізнається: це мрія, яка потребує немалих коштів.

  «А поки потрібно облаштовувати нові будівлі для тварин, яких стає дедалі більше. Коли постійно перебуваєш на місці, вдається більше зробити», — каже він. Саме тому Юрій планує залишити роботу будівельника й цілком присвятити себе улюбленій справі.

Нині йому активно допомагає сім’я. Дружина Катерина та донька Настуся взяли на себе «дрібноту» — догляд за маленькими тваринами. Юрій опікується великим скотом. Інколи підставляють плече й сусідські діти — за допомогу отримують кілька гривень «на морозиво». Підтримують і місцеві жителі: хтось кличе скосити траву на подвір’ї чи у садку, інші діляться кабачками або приносять мішки яблук для підгодівлі.

 «У майбутньому хочу взяти на роботу помічника, коли буде можливість платити. Поки намагаємось давати раду самі», — каже Юрій.

Візитівка зоопарку — гігантська гойдалка

Попри сотні тварин, візитівкою «Persha hata» стала не кобила Аза і навіть не страуси. Головна атракція господарства — 14-метрова гойдалка, встановлена просто на подвір’ї.

Незабаром сюди завітають представники «Книги рекордів Гіннеса» в Україні, аби підтвердити її рекордність, як найвищої гойдалки країни.

Ідея з’явилася після подорожей Карпатами. Там Юрій із дружиною бачили гойдалки у формі човна, проте вони були невеликими. «Хотілося чогось незвичайного, свого», — пригадує він. У лісгоспі Юрій отримав дозвіл і довго шукав потрібні дерева, аж поки не знайшов чотирнадцятиметрових велетів. Сам човен виготовили у Рівному. Так з’явилася унікальна гойдалка, яка стала не лише прикрасою зоопарку, а й його справжньою родзинкою.

Сюди приїжджають не лише, щоб побачити тварин, а й відчути дитячу радість польоту на найбільшій гойдалці країни.

Зоопарк, що об’єднує

Нині у «Persha hata» мешкає близько п’ятисот тварин, майже половина з яких — кролі. Усі мирні та звикли до людей. Тут можна не лише погодувати улюбленців, а й погладити, сфотографуватися з ними. «Вони самі підходять до вас», — каже Юрій. Щотижня сюди приїздить до двох сотень відвідувачів, здебільшого — батьки з дітьми. У навчальний період активно організовують шкільні екскурсії.

Діти гладять буйволів, годують віслюків, спостерігають за павичами чи страусами, дорослі знаходять відпочинок  серед природи. Атмосфера живого спілкування з тваринами та унікальна 14-метрова гойдалка роблять “Persha hata” особливим місцем, куди хочеться повертатися. 

Так із любові до тварин, випадкових зустрічей і щирої підтримки рідних народилося місце, де кожна історія має свій голос, а відвідувачі щоразу знаходять радість у простому спілкуванні з природою.

Жанна БІЛОЦЬКА 

Читайте також: 

• Майданівець Ігор Малашко: «Я завжди знав, що повномасштабна війна – питання часу, тому після АТО тримав наплічник зібраний»
• Загинув син звільненого з полону волинянина, легендарного командира мінного тральщика «Генічеськ» Ярослав Бойчук
• Переможець Ігор Нескорених Сергій Гордієвич: про бойовий шлях, поранення та «золото» на змаганнях