«За його голову окупанти обіцяли винагороду»: на Волині попрощалися з легендарним розвідником Віктором Зенцом

Провести Героя в останню путь прийшли сотні людей, - розповіли на сайті міської ради.

Віктор Костянтинович Зенц. Людина-кремінь, легендарний розвідник, який понад 10 років зі зброєю в руках боронив Україну і ніколи, жодного разу не нарікав на втому.

Доброволець, розвідник-далекомірник відділення управління командира дивізіону самохідного артилерійського дивізіону 63-ї окремої механізованої бригади загинув 16 червня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Щурове Краматорського району Донецької області. Його життя, що тривалий час межувало зі смертю на передньому краї, обірвав підступний удар ворожого FPV-дрона.

Із когорти перших: як гартувалися «Брати»

Віктор Зенц народився та виріс у селі Рудня Рожищенської громади.  Рано втратив батька. Двох синів - старшого Віктора та молодшого Юрія - виховувала матір Валентина. Після закінчення Рожищенської школи №3 Віктор одразу пішов працювати, згодом їздив на заробітки. Облаштував сімейне вогнище, став батьком.

Коли у 2014 році Росія вперше зазіхнула на українські землі, Віктор не вагався. Разом із троюрідним братом Вячеславом Зенцом вони добровольцями вирушили на фронт у складі славетної 95-ї десантно-штурмової бригади. Псевдо «Брати» вони отримали миттєво, щойно в підрозділі дізналися про їхні родинні зв'язки.

«Підтримка близької людини у моменти, коли життя межує зі смертю, додає впевненості, віри у перемогу», - ділилися колись брати в інтерв'ю.

Вони пройшли найстрашніші та найгарячіші точки тієї, першої фази війни: Мар'їнку, Піски, Попасну, Дебальцеве, оборону Донецького аеропорту взимку 2014–2015 років. Окремою чорною сторінкою в пам'яті Віктора назавжди закарбувалися бої за 32-й блокпост на Луганщині, прозваний «долиною смерті».

Про їхню розвідницьку зухвалість ходили легенди. Під час операцій «Брати» разом із побратимами примудрялися «викрадати» у ворога техніку під самим носом: дві БМП, чотири автівки. А одного разу Віктор та Вячеслав зайшли на окуповану територію і трофеєм вивели... російський танк. За голови відчайдушних братів-розвідників окупанти навіть оголошували грошову нагороду.

Тоді, у листопаді 2014-го, Віктор щиро ділився пережитим:

«Коли вирушали на Схід, то усвідомлювали, куди їдемо, морально готували себе. Та коли приїхали до Слов’янська, і один з місцевих спересердя випалив: "Что, приехали нас убивать?", стало якось не по собі... Настрої у людей на Донбасі різні, відчувається значний вплив російської пропаганди».

Біль, який носив у собі, та непоправна втрата

Після звільнення з лав ООС Віктор спробував повернутися до цивільного життя, але так і не зміг знайти себе на мирній землі, коли в країні тривала прихована війна. Серце рвалося туди, де лишилися побратими. Він знову підписав контракт.

Повномасштабне вторгнення застало його в самому вирі подій. Сергій на позивний «Сава», земляк із Рожищенської громади, згадує їхнє знайомство під час запеклих боїв у Червоній Долині на Миколаївщині, де село буквально стирали з лиця землі авіаударами та артилерією:

«Нас обстрілюють москалі, я біжу ховатися в підвал, а Вітя навпаки — вибігав з підвалу! Я кричу: "Куди ти летиш?", а він: "Хочу почути, звідки стріляють!". Потім зідзвонювалися, постійно жартували. Він був класним, веселим чуваком».

Проте за цією посмішкою ховалися глибокі, невигойні рани. Найважчим ударом для Віктора стала загибель його невіддільної частини – брата В’ячеслава у лютому 2023 року. Віктор безмежно картав себе, що не вберіг, не був поруч. Вголос роздумував: «А може, якби я був поряд… ми ж щасливчики».

«Мій тато пив міцну каву і щедро перчив їжу…»

Найбільшим всесвітом для Віктора завжди була його донька Олександра. На її долю випали надважкі випробування: війна забрала тата, який захищав її половину життя, а коханого хлопця дівчина й досі з надією чекає з ворожого полону.

Слова Олександри про батька неможливо слухати без сліз – у них стільки любові, туги та гордості:

«Все моє свідоме життя я пам'ятаю свого тата у військовій формі... Мій тато не любив говорити про себе. Не шукав слави, похвали чи визнання. Він просто робив те, що вважав правильним. Повертаючись додому, він майже не розповідав про те, що пережив. Багато чого залишав у собі. Так само мовчки, як боронив Україну, він ніс і власний біль.

Для мене він був не лише військовим. Він був татом, який пив міцну каву – дві ложки кави і одна цукру, як любив, і щедро перчив їжу так, що не кожен міг її їсти. Він бурчав, коли я приносила додому тварин, але потім приймав кожну з них. Бурчав на багато речей, але за цим завжди стояли добре серце і любов...

За всі роки війни він майже нічого не просив. І тому особливо запам'ятався момент, коли він попросив мене відкрити збір для своїх побратимів. Не для себе - для інших. Я хочу, щоб мого тата пам'ятали не лише як воїна. А як скромну, добру і сильну людину... Саме такими людьми тримається Україна».

Останній шлях до рідної хати

Громадська панахида відбулася в Рожищі біля пам’ятного знака Борцям за волю та незалежність України. Біля домовини, оповитої синьо-жовтим стягом, схилилася згорблена від горя родина. Вони до останнього вірили, що їхній Вітя – везучий, що він обов’язково вийде живим із будь-якого пекла. Не судилося.

Міський голова Вячеслав Поліщук висловив щирі співчуття родині від імені всієї громади, закликавши зберегти вічну пам'ять про титанічний подвиг земляка.

Під супровід військового оркестру велелюдна процесія рушила до храму Архистратига Михаїла. Спільна молитва сотні людей піднялася в небо за душу воїна, який віддав найдорожче – своє життя за друзів своїх.

А далі була остання дорога додому... Село Рудня. Вулиця, яку в народі називають Зенцівською, бо мешкають тут здебільшого родичі, зустрічала свого Героя на колінах. Тут він колись малим, босоногим хлопчаком бігав із друзями. Тут став чоловіком і захисником.

Гіркі сльози, розпач, невимовна туга застигли в повітрі під час прощання у рідному дворі. Військовий оркестр повів траурну процесію до сільського кладовища. На жаль, місцевий цвинтар уже здалеку майорить багатьма синьо-жовтими прапорами... Сьогодні тут з’явилася ще одна могила, над якою свіжа земля та море квітів.

Віктора Зенца поховали з усіма військовими почестями. Під звуки Державного Гімну України та гучні трикратні залпи почесної варти, душа мужнього розвідника відлетіла у Вічність – туди, де чекає його брат по зброї та крові.

Редакція ВСН висловлює співчуття родині захисника. Вічна шана і слава Герою!