«Замість будинків нині - каміння»: журналістка з Донеччини тепер живе й працює в Луцьку

У рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України, «ВолиньPost» розповідає її історію.

«На жаль, тоді ми не змогли протистояти російській пропаганді. Рашистські фейки і «вкиди» ширились миттєво. А я, не будучи на той час журналісткою, хотіла просто втекти від цієї «інформаційної пандемії», особливо після «інфікування» знайомих. Остаточно вирішила це зробити після так званих «референдумів», – розповідає Ірина Дімітрова.

У травні 2014-го жінка разом із сином переїхала у Житомир. Там, каже, мешкали три роки. Та щойно освоїлись на новому місці – у пані Ірини тяжко захворіла мама. Оскільки рідне містечко журналістки не було окуповане, та без усіляких вагань вирішила повернутися додому.

Дещо згодом Дімітровій запропонували роботу у газеті «Мар’їнська нива». Журналістського досвіду не вимагали, бо, пояснює, знайти медійника, який захоче працювати у Мар’їнці, було складно. Сама ж перебувати у прифронтовому місті не боялася, бо звуки вибухів, які час від часу долинали, – ніщо, порівняно з тим, що зробили рашисти з Мар’їнкою тепер.

«Я відчувала певну місію і те, що у мене все вдасться, тож, довго не думаючи, погодилася на цю пропозицію. Тим паче у мене був невеликий досвід: писала на гонорарній основі для жіночих журналів. Так, це не зовсім та журналістика, але, очевидно, хист є, бо уже через два роки стала головною редакторкою «Кума.City», – продовжує Ірина усміхаючись.

З 2020 року і донині Ірина Дімітрова співпрацює з виданням «Громада Схід». Щоправда, через загострення активних бойових дій писати про схід України доводиться тепер на її заході.

Пані Ірина каже: про те, що конфлікт загостриться – здогадувалась, а от масштаби того, що відбувається, таки шокували. Велику війну, розповідає, зустріла у рідному містечку.

«Найперше, що ми зробили з татом – перенесли в підвал шуби, кожухи, ковдри і консерви, які встигли купити. 25 лютого усі крамниці були напівпусті. Продукти довготривалого зберігання і цигарки щезнули миттєво», – пригадує жінка.

Вона додає, що переконалася, що події в країні далеко не такі, як у 2014-му, коли у гуманітарному штабі зустріла людей, які дивом вибралися з Волновахи. Відразу зауважила, що у всіх були подерті пальці.

«Замість будинків цих людей нині – каміння. І щоби забрати хоча би документи і теплі речі, вони мусили руками розбирати завали. Але тоді у гуманітарному штабі я нарешті почула те, що хотіла почути раніше і за інших обставин – вони посилали «рускій мір» за кораблем із неймовірною люттю в очах. Було зрозуміло, що ті люди пережили справжнє пекло», – зітхає журналістка.

Через три тижні від початку великої війни, коли почалися бої у Вугледарі та у районі Великої Новосілки, Ірина Дімітрова уже вдруге вирішила шукати порятунку. Вже тоді від історій про Волноваху і Маріуполь холонула кров. Далі, продовжує пані Ірина, її чекало чи не найстрашніше – евакуація.

«Чекати від рашистів можна було що завгодно. Обстріл міг початися прямо на вокзалі. Той день мені нагадував події Другої світової війни: поруч – велика кількість жінок із дітьми, гуде сирена, бо якраз у той час бомбили Святогірськ, а жінка невеликого зросту в гучномовець викрикує вік дітей. Ті, чий вік назвали, хутко бігли у потяг», – пригадує пані Ірина.

У їхньому купе їхали 12 людей, Ірина із сином лежали в проході на сумках. Чути було лише стукіт коліс. Жінки, каже журналістка, не говорили, бо боялися ненароком розбудити наляканих малюків.

«Знайомі кликали у Львів, мовляв, приїдь на кілька днів і будемо вирішувати, що робити далі. Так і зробили. Дорога «в нікуди» перетворилася на маршрут до Львова. Але оскільки оренда житла у місті Лева виявилася не з дешевих, нам допомогли знайти квартиру у Луцьку. От з березня і донині ми на Волині», – продовжує Ірина.

У Луцьку журналістка продовжує працювати у виданні «Громада Схід». Нині, зазначає Дімітрова, газета не виходить друком, адже на території ведуться бойові дії, а це унеможливлює її розповсюдження. Утім – відмінно функціонує онлайн. Журналісти не лише повідомляють жителям Сходу важливі новини, вони продовжують писати цікаві авторські матеріали. Щоправда, зібрати себе до купи і взятися за перо, ділиться пані Ірина, спершу було дуже складно.

«Згодом мене почали надихати герої моїх же матеріалів – переселенці. Люди, які опинилися в складному становищі, не опускають руки, а продовжують жити! Нерідко освоюють нові професії, волонтерять, релокують свій бізнес і, відповідно, створюють нові робочі місця. Це дуже мотивує і водночас руйнує стереотип про бідолашних і завжди незадоволених внутрішньо переміщених осіб», – пояснює журналістка.

Такий образ, зауважує, «приклеївся» насамперед до жителів Сходу: «Їх показують наркоманами, алкоголіками тощо. Але це не так!». На думку журналістки, українці та українки повинні шукати між регіонами не відмінності, а те, що їх єднає, оскільки будь-яка поляризація України вигідна ворогу.

«Прикро, що про Майдан у Донецьку майже не писали. Так, мітинги були не таких масштабів, як у столиці, але люди виходили часто. Так, російська пропаганда подіяла і на моїх знайомих, на жаль. Але треба передусім говорити про тих, хто чекає на український прапор», – підкреслює Ірина Дімітрова.

У планах журналістки – попрацювати з волинськими ЗМІ, аби якомога більше довідатися про історію тутешнього краю і розповісти про це читачам. Окрім того, на Волині пані Ірина планує реалізувати уже другий проєкт своєї громадської організації – створити соціальну пральню для жінок уразливих категорій.

«Громадську організацію ми створили за місяць до великої війни на Донеччині, а перший проєкт реалізували у Луцьку. Ми виграли невеличкий мінігрант і на ці кошти закупили для жінок-переселенок сертифікати, на які можна придбати засоби гігієни», – ділиться журналістка.

Планів на 2023 рік в Ірині Дімітрової вистачає, а от мрія одна – Перемога України. Жінка щиро сподівається, що уже незабаром збройні сили звільнять Донеччину. Але зізнається: повертатися додому боязко.

«Я мрію повернутися в Донецьк, але боюся. Мені здається, що окупована Херсонщина і окупована Донеччина – різні речі. Мені складно уявити «деокупацію» у головах людей. Але це, мабуть, місія місцевих журналістів. Моя місія», – резюмує журналістка.

Ольга ВОЗНЯК