Зараз іноземці надсилають менше допомоги в Україну: як працівниці поліції Волині підтримують переселенців

Журналістка Евакуація.Сіті зустрілася з волонтерками та дізналася, як вони поєднують роботу в правоохоронних органах і благодійність.

Ми зустрічаємося на порозі Головного управління Національної поліції Волині, що розташоване в центрі Луцька. Переді мною – три реалізовані та впевнені в собі жінки, які працюють в управлінні. Ольга Бузулук – очолює сектор комунікації та відповідає за зв'язок поліції з громадськістю і журналістами. Інна Остапович – керує сектором ювенальної превенції та контролює розслідування злочинів проти дітей. Наталія Горошко – головує у профспілці й займається захистом прав та інтересів поліціянтів.  

У лютому 2022 року жінки до нелегкої роботи в правоохоронних органах додали в своє життя ще й волонтерство і почали, окрім іншого, допомагати переселенцям, які, рятуючись від війни, знайшли прихисток в західних регіонах України. На початку літа потреби цих людей помітно зменшилися, проте з настанням холодної пори року евакуйовані потребують деяких побутових речей і теплого одягу. Тому поліціянтки знову заходяться їм допомагати. 

Гостинці для евакуйованої

Разом з волонтерками ми вирушаємо до Таїсії Андрієвської, яка разом з сім’єю переїхала в Луцьк з Краматорська. Нещодавно жінка перенесла інфаркт, тому Ольга, Інна та Наталія їдуть провідати її.  

«Ми довго не виїжджали з Краматорська, думали, що все швидко закінчиться. Ну ще день потерпимо, ще день… Але потім обстановка стала дуже важкою. До останнього я працювала в школі.Пам’ятаю як одного разу іду на роботу і дивлюся над головою летять дві ракети. Коли сирену чуєш – страшно, але коли я це побачила – взагалі охопив жах. Ми вирішили, що треба їхати», – розповідає жінка. 

На Волинь сім’я дісталася евакуаційним потягом. Тут в допомозі стали працівниці поліції. Вони знайшли житло для пані Таїсії та її родини. Спочатку прихисток надали в інтеграційному центрі, який приймав евакуйованих, а невдовзі вдалося відшукати квартиру. Нині евакуйовані вже освоїлася на новому місці та все ж не полишають сподівань повернутися в рідне місто. 

Все почалося з допомоги колегам-поліцейським

«З початку повномасштабного вторгнення кожній з нас надходило чимало запитів про допомогу від наших поліцейських, які приїхали на Волинь з інших регіонів України, – пригадує Ольга Бузулук. – Зверталися до нас, адже ми люди, які завжди мали активну громадянську позицію. І виходило так, що то я публікую якийсь пост в себе у фейсбуці, то Інна, то Наталія. Я подумала, що нам треба об’єднатися».

Відтак жінки вирішили продовжувати роботу спільними зусиллями. Вони створили чат у ватсапі, назвавши його «Допомога від ГУНП». Спочатку в бесіді було троє людей, а згодом додалося ще декілька працівниць. Благодійниці обмінювалися інформацією про потреби постраждалих від війни та думали, як можуть бути корисними для них. 

 

Чимало родин правоохоронців з Сум, Києва, Чернігова, Миколаєва були змушені покинути свої домівки та шукати прихисток в західних регіонах України. Для них працівниці поліції шукали житло, а також формували адресні посилки, в яких були найрізноманітніші побутові речі: від харчів та ліків до дитячих підгузків.

«От, наприклад, до нас переїхав один поліцейський, який із родиною вибрався з Маріуполя. Вони виїхали на одній машині, фактично без нічого. А в людей троє дітей. Ми знайшли їм квартиру, неодноразово завозили речі, продукти. Зараз родина вже потроху освоюється, чоловіка перевели працювати на Волинь», – розповідає Ольга Бузулук.

Тим часом Наталія Горошко, яка в перші дні повномасштабного вторгнення перебувала в Польщі, почала евакуйовувати за кордон сім’ї колег з Волині.

«25 лютого я вивезла в Польщу власних дітей. А вже з 26-го до мене почали звертатися знайомі, які теж хотіли виїхати з України, але боялися. Довелося шукати місцевих жителів, які готові були їх прийняти. Чимало наших поліцейських почали відправляти в Польщу свої родини: жінок та бабусь з дітьми. Ми знаходили перевізників, які готові були переправити їх через митницю. А там вже їх зустрічали чи я сама, чи поляки», – розповідає жінка. 

Загалом їй вдалося знайти дах над головою для близько 70 людей. У деяких родинах, каже жінка, це був єдиний вихід на той момент.

«Була сім’я, де і чоловік, і дружина працюють в органах. В родині – троє дітей, а дорослі цілодобово на роботі. Вони телефонують і кажуть: «Що робити?» І ми придумали! Батьки віддали малечу сусідці, яка взяла їхніх дітей, своїх двох та перетнула кордон з Польщею. Ми їх тут поселили. Вони побули буквально тижні три і повернулися», – говорить Наталія.

Допомагали не тільки правоохоронцям

Коли перша паніка минула, і на Волинь евакуйовувалися тисячі людей, волонтерки перестали обмежуватися лише підтримкою правоохоронців. Адже в луцьких дитсадках, школах, гуртожитках, будинках культури почали створюватися цілі поселення внутрішньо переміщених. І ці люди теж потребували допомоги. 

«Ми отримували запити від переселенців. Наприклад, в нас був представник територіальної громади, який контактував з ВПО. Він нам казав, скільки людей мешкає в тому чи іншому поселенні і які в них є потреби. Ми формували пакунки з необхідним приладдям і самотужки їх відвозили», – розповідає Інна Остапович. 

«А бувало й таке, що спочатку збирали речі, а потім везли їх в поселення, де багато людей, – доповлює колегу Ольга Бузулук. – Я брала машину і набивала її повністю. Там було все: одяг, взуття, засоби гігієни, продукти, дитяче харчування, підгузки. Люди самі вибирали, що їм потрібно. Також збирали посилки для сімей, які жили на орендованих квартирах».

Жінки пригадують, як влаштували акцію в управлінні поліції. Вони попросили співробітників приносити на роботу м’ягкі іграшки, які потім роздавали  діткам-переселенцям. А на Великдень вирішили особливо привітати мешканців одного поселення.

«В мене є знайома, яка має свою пекарню. Ми попросили її спекти п’ятдесят пасочок. І вона абсолютно безкорисливо відгукнулася. Повезли їх в гуртожиток і привітали людей зі святом», – каже Інна Остапович. 

Пакунки з допомогою відправляли й бійцям ЗСУ, і евакуйованим, що осіли в інших областях України, а також місцевим мешканцям деокупованих територій. 

«Ми тут ближче до кордону. Тому сортували допомогу на місці, фасували, передавали Новою Поштою своїм колегам. А вони вже безпосередньо розвозили нужденним. Важко порахувати, скільки всього за цей час ми відправили. Бувало, що цілі контейнери завантажували гуманітаркою», – розповідає Ольга Бузулук. 

Волонтерки кажуть, що керівництво поліції йшло назустріч їхній суспільній діяльності. Для зберігання гуманітарної допомоги надавали свої склади, а для її розвезення – службові автівки. 

«Якось не було труднощів. Все працювало на особистій довірі. Людям з Краматорська, які живуть в одному з гуртожитків, начальник Волинського ГУНП Юрій Крошко навіть придбав пральну машину за власні гроші», – каже Інна Остапович. 

Де шукали допомогу? 

Частину допомоги для переселенців надавали місцеві мешканці та просто знайомі люди, частиною забезпечували інші волонтерські осередки, з якими поліціянтки активно співпрацювали, а ще чималу кількість гуманітарки довелося переправляти в Україну з-за кордону власними силами.

Наталія Горошко розповідає, що коли перебувала в Польщі, несподівано для себе отримала дзвінок від сестри, яка вже багато років живе в Бельгії. Жінка повідомила, що серед місцевих є чимало охочих допомогти українцям матеріально. Однак їхати в країну, де йде війна, ніхто не ризикував. 

«Ми почали шукати, як з Польщі доставити вантаж в Україну. Подумали, що автобус, який їде з України в Польщу і везе людей, назад повертається порожній. То чого б його не використати для перевезення цієї допомоги? Так, з Бельгії нам все везли до Любліна, а звідти – в Луцьк», – каже Наталія.

За словами жінки, бельгійці виявилися дуже щедрими. Йдучи в супермаркет за покупками, вони брали такий самий об'єм товарів і для українців.

«Якщо в них, наприклад, мала дитина в сім’ї, то вони і для нас купували дитяче харчування, одяг, підгузки, побутову хімію. Вони все складали в коробки і приносили. Та й європейці не перебирають. Вони відкрили шафу, скинули свій ,стіль, запакували й передали. А на наступний день пішли і поповнили свій гардероб новими речами», – розповідає волонтерка. 

Наталія пригадує, як отримала від бельгійців мобільні дитячі ліжечка. Їх працівниці поліції вирішили віддіти сім’ям, які найбільше цього потребували. 

«В Рожищах дві сім’ї переселенців жили. В обох – маленькі дітки. І ми розуміли, що діткам треба і памперси, і харчування, й одяг. Ми крім того ліжечка зібрали повний багажник речей і ціле заднє сидіння. Ці люди настільки були розчулені, що плакали, пропонували свою допомогу. Такі моменти змушували працювати далі», – каже жінка. 

Згодом на волонтерок вийшла українка, яка багато років живе у Німеччині, та передала чимало допомоги від німців. А одного разу через сестру Наталі з Бельгії з благодійницями зв’язався Червоний хрест і передав для України автомобіль швидкої допомоги, по вінця набитий медикаментами. 

Нині, кажуть волонтерки, шукати допомогу стало врази важче. Ставлення європейців зіпсував, зокрема, закон про нульове розмитнення. 

«Вони кажуть, мовляв, ви дорогі машини везете для себе, а ми вам допомагати мусимо. До Великодня Європа була дуже активна. Перші особи прикордонних міст самі шукали контакти тих, кому надати допомогу. А зараз дзвониш – і там вже нема, і ті вже не отримують, й ті не збирають», – каже Наталя Горошко.

За словами жінки, навіть на клич її сестри з Бельгії, яка оголосила збір шкільного приладдя для українських дітей, відгуктулися буквально дві сім’ї. Проте волонтерок це не зупиняє. Вони й далі точково продовжують допомагати евакуйованим. 

«Ми розуміємо, що є організації та волонтерські центри, які допомагають набагато більшими об’ємами, а не одягом чи парою взуття. Але коли ти завозиш якісь класні речі для догляду жінкам, які вже півроку цього не бачили, то значить ти зробила щасливішою ще одну людину», – завершує розмову Ольга Бузулук.