Заслужений працівник сільського господарства волинянин Віталій Заремба відзначає 70-річний ювілей

Журналіст Микола Якименко опублікував інтерв'ю, яке я взяв у Віталія Миколайовича 7 травня 2021 року і опубліковане в парламентській газеті «Голос України» 10 червня 2021 року, а потім продубльована у святковому номері до 30-ліття Незалежності.

Жінки із сапками - архаїзм

- Віталію Миколайовичу, що втрачено і що здобуто в аграрному секторі за роки незалежності?

-Однозначну відповідь не дам. Сказати, що все розвалено, неправда. Сказати, що все це пройшло безболісно, без втрат, також не можна. Якщо порівнювати взагалі, що відбулося, то бачимо, що при застосуванні прогресивних технологій наші сільгосппідприємства досягають показників господарювання на рівні світових. Це стосується і самого виробництва, і його забезпечення. В нас вже побудовані елеватори, ферми та інші об’єкти, які відповідають світовим і європейським стандартам. Але при цьому хотів би зробити наголос на тому, що ми губимо село, втрачаємо його людський потенціал.

Наприклад, у нашому господарстві на тракторній бригаді працює усього 23 механізатора. А тридцять років тому на тих же площах тільки для того, щоб комбайни із жатками вийшли в поле, їх потрібно було 46. Плюс водії для автомобілів, які відвозили зерно від комбайнів, плюс весь шлейф техніки для збирання соломи, підготовки ґрунту до сівби. Це приблизно 70 чоловік. Порівняйте - 23 і 70. Ми і тоді не залучали механізаторів зі сторони, всі жили в нас. У них були дружини, які переважно теж працювали в господарстві. В колгоспі було шість буряківничих ланок, плюс городня, де працювали більш як 70 жінок… в основному з сапками. Зараз вже ніде окрім присадибної ділянки нікого вже не побачиш із сапками. Це по сьогоднішнім міркам анахронізм, а тоді було нормою. Тому говорити про те, що відбулося відтоді до цього часу це зло, однозначно не можна.

Дивіться, яка тоді створювалася інфраструктура. Величезні кошти вкладалися в будівництво в селах шкіл, будинків культури, ФАПів, дитячих садочків. Візьмемо наш Романів, він типовий у цьому плані, але і навколишні села також мають ці об’єкти. Сьогодні у нас працюють середня школа, дитячий садочок, будинок культури може похвалитися своєю презентабельністю і тим, що там щось робиться. І все це лише завдяки тому, що ефективно працює господарство, люди мають роботу і пристойну заробітну плату. Звичайно, такої кількості працюючих як колись, вже ніколи не матимемо.

Поруч є село Хорлупи, де було прекрасне господарство. Воно облаштувало першу в області лабораторію по визначенню родючості ґрунтів, мало розвинуте тваринництво, там діяли комплекс по виробництву свинини, прекрасна молочна ферма, отримували високі врожаї, працювало багато людей. Сьогодні всього цього в Хорлупах немає. Школа там така як і в Романові, але учнів у ній усього 51. Був прекрасний будинок культури, сьогодні він просто хоче завалитися. Або було міцне господарство в селі Дерно. У результаті немає господарства взагалі. Будинок культури, що поруч з шосе Луцьк – Рівне, просто склався. На чому наголошую? Що все взаємопов’язане: гине виробництво, пропадають робочі місця, зникає село. Так, хтось у ньому житиме, навіть молоді сім’ї якісь там будуть, хтось доїжджатиме до Луцька. Але сьогодні у нас 150 працюючих. Завтра, наприклад, не стане тваринництва, де зараз зайнято 75 відсотків наших працюючих, для чого ці люди, що їм запропонувати?

Якраз сорок років назад сюди був присланий у Романів заступником голови колгоспу. При мені в селі вже два покоління народилося. 15 років був за межами господарства, але дружина тут увесь час працювала, я тут жив. Інший раз подумаєш, що ти знаєш навіть родословну цих людей. Комусь залишився рік до пенсії, комусь три, комусь п’ять. Дехто нікуди не поїде за будь-яких обставин. Є ж різні люди. Але тут вони працюють, отримують заробітну плату, у них стабільне розмірене життя, якісь виникають проблеми… Це живий організм, який за великим рахунком живе повнокровним життям. І ось варто забрати тільку одну галузь – тваринництво, і можна уявити, що чекає село.

Університети і коледжі є, а спеціалістів бракує

- У перші роки незалежності, коли почали розпадатися колгоспи, нас заспокоювали: мовляв приватний сектор, який прийде на зміну, працюватиме ефективніше.

-Чи здатний індивідуальний сектор виробляти з гектара таку ж кількість продукції, як колективний з його індустріальними технологіями? Ніяк не може. Давайте візьмемо за базовий 1990 рік. В 1990 році в господарствах колективного сектора налічувалося більше мільйона голів великої рогатої худоби. Мільйон, а сьогодні маємо приблизно сто тисяч. Це скільки робочих місць за великим рахунком втрачено. Мені можуть дорікнути, та що ти рахуєш, як було тридцять років назад. Вже нові технології. Про це постійно пам’ятаю. Але тваринництво навіть при найсучасніших технологіях потребує багато робочих рук. Всеодно були б ці робочі місця, а відтак і спеціалісти.

Вибачте, але погано собі уявляю, як то так сьогодні працюють сільськогосподарські вузи, коледжі, що спеціаліста залучити за 10-15 тисяч гривень зарплати в місяць практично неможливо. Куди вони йдуть? Але ж їх вчать! Є професорсько-викладацький склад, більше того, ці виші ніби живуть повнокровним життям. Тільки де спеціалісти?! Хіба треба випускати в Горохівському аграрному коледжі фахівця, аби він полуниці збирав у Польщі чи якійсь іншій європейській країні? Так він зможе стільки ж заробити і без навчання. Раніше ж вони мали направлення, їх в обов’язковому порядку приймали на роботу. Створювалися сім’ї і починався той життєвий колообіг. Тепер село бідніє і інтелектуально. Зменшується кількість сільської інтелігенції. Були великі школи, а в них багато вчителів, в господарствах фахівці - інженери, агрономи, зоотехніки, ветлікарі, економісти, бухгалтери. Знову ж таки створювалися сім’ї, вони, як правило, жили місцевим життям. Відтак працювали заклади культури, була художня самодіяльність.

Це не ностальгія за минулим. Це те, що ми можемо запропонувати волинському і, загалом, українському селу взамін. У нас зараз виникла така ситуація цікава, що на території благодатній, розвинутій вже є необхідність закривати школи бо там мало учнів. Я розумію і знаю який рівень підготовки дітей у тих малокомплектних школах, хоча той, хто хоче вчитися, вчиться і там. Звичайно можливості великих базових шкіл істотно відрізняються. Тут у полеміку ні з ким не збираюся вступати. Але навіщо все це так обрубувати! Мені здається, що так ми по великому рахунку нищимо душу.

Тваринництво вимагає підтримки

- Чому так різко зменшилося поголів’я ВРХ? Можливо надлишок продукції був?

-Тут є і об’єктивні фактори, і суб’єктивні. Я зайшов у владу в 1992 році, ставши заступником представника Президента в області. Відтоді можу більш так масштабно говорити. Тоді якраз намітилася тенденція розвалу колективних сільськогосподарських підприємств, яку ми ще до кінця не розуміли. Чогось вистачало, чогось не було. Були гроші, але не було що за них купити. Скажімо навіть легкову машину, не кажучи вже про вантажні, не можна було купити. Все було в дефіциті. Був розподіл плановий. Такі негативні речі ми почали спостерігати, але не уявляли тієї страшної динаміки у плані розвалу, яка згодом набрала таких обертів. Що найпростіше ліквідувати, якщо в господарстві не вистачає коштів? Тваринництво. Спершу продав бичка, телицю, а потім руки дійшли і до корови.

А на молоко і м’ясо завжди був попит. Він і сьогодні є. Зараз він особливо великим, бо рівень добробуту незрівнянно в більшості випадків зріс. Україні зараз на рік не вистачає мільйон тонн молока, аби забезпечити фізіологічну норму на душу населення. Співробітничаючи з переробниками, ми бачимо, як катастрофічно не вистачає молока. І між ними ведеться така жорстка боротьба, що і вам не розкажеш. Це саме можна сказати і про м’ясо. А тоді Волинська область була крупним постачальником м’яса, вершкового масла в такі потужні центри як Москва, Ленінград. Ми мали доведені плани, за які питали дуже суворо. Потім всі ці зв’язки обірвалися. Але катастрофічної проблеми із збутом тваринницької продукції не пам’ятаю ніколи. Якщо була продукція, вона збувалася.

Водночас рівень ціноутворення часто густо не відповідав затратам на виробництво. І так поступово ми дійшли до того рівня, який маємо. І, що найголовніше і найстрашніше для мене, що цей процес і на сьогодні не зупинився. Ви дивіться, сьогодні у нас в області лише півтора десятка крупних сільгосппідприємств, які утримують те саме молочне скотарство. Плюс ще якась кількість є в індивідуальному секторі. Але це капля в морі у порівнянні з тим, що було. Ми і тоді говорили, що повинна бути державна підтримка тваринництва. Вона в усьому цивілізованому світі є. Без неї ми не зможемо конкурувати з тими самим польським виробником, вже не кажу вже про датських чи голландських.

Наші фермери не поступаються європейським… лише ще більше працюють

- Віталію Миколайовичу, але ж попри все на Волині виробляється більше сільгосппродукції, аніж її споживає область.

- Так ми зменшили виробництво тваринницької продукції. І в той же час котрий рік підряд Волинь збирає по мільйону і більше тонн зерна. І цей показник постійно зростає. Якщо перший мільйон тонн на Волині отримали в 1977 році, то після того був спад до 400-500 тисяч тонн. Багато земель облогували. Сьогодні по статистиці обробляється стільки ж землі як і в 1990 році, на одному рівні. Розкорчовуються навіть ділянки, які вже самосівом лісу позаростали.

В наш час ніхто не займатиметься виробництвом на любительському рівні, оскільки бізнес надзвичайно жорстокий. Або ти відробляєш затрати на дороговартісній технології, забезпечуєш пристойну заробітну плату, сплату податків та інших зборів, або ти банкрут. Ти ж не житимеш у борг. Результати, які досягаються на певних територіях, не можуть не радувати. Зараз реальний надій у міцних господарствах 7-8 тисяч літрів молока від корови. Знаю, що у Володимира Яренчука в «Перлині Турії» надій від корови більше 9 тисяч літрів. Стало нормою збирати з гектара по сім і більше тонн пшениці, ячменю, 12-14 тонн зерна кукурудзи, соняшника 3,5-4 тонни. Це ж європейські показники! А тоді такого не було. А скільки у нас успішних фермерів! Вони нічим не відрізняються від європейських, хіба що ще більше працюють.

- Назвіть найкращих керівників, які працюють на європейському рівні.

- Серед лідерів аграрного виробництва відзначу насамперед таких керівників сільгосппідприємств, як Віктор Шумський (СГПП «Рать»), Анатолій Никонюк (СТзОВ «Городище»), Роман Микитюк (ФГ «Аміла»), Валерій Діброва (ТзОВ «П’ятидні») Володимир Яренчук (ФГ «Перлина Турії»), Андрій Турак (СГПП ім. Т.Г. Шевченка), Василь Тарарай (СГПП ім. Івана Франка), Євген Дудка (ТзОВ «Волинь-Зерно-Продукт») та інші. Вони досягли високого рівня господарювання. Радує, що в багатьох аграрних лідерів вже і діти готові продовжити справу батьків.

- Ви не назвали себе серед цих добрих господарів. Розумію – скромність. Цікаво, яка врожайність у товаристві «Романів», яке ви очолюєте?

-В минулому році з гектара зібрали зернових в межах 6,5 тонн, кукурудзи - 14 тонн сухого зерна, біля 4 тонн ріпаку, соняшника 3,2 тонн, В 1982 році, коли вперше виконував обов’язки голови, намолотили з гектара по 17,3 центнера зернових. І, зауважте, мене ніхто не лаяв і не докоряв. Це погано було, але не найгірше. Поголів’я ВРХ півтори тисячі, корів – 570. Реалізували 3,5 тисячі тонн молока.

Хочу порушити ще питання природної родючості ґрунтів. Скажімо сорок років назад ми були по цьому показнику в Луцькому районі на другому місці знизу, після Хорохорина (колгосп ім. ХХІІ партз’їзду). Якщо брати такі господарства як «Рать», «Городище», імені Шевченка, то родючість ґрунтів там і тоді була високою. Як кажуть: «Ввечері посадив голоблі, а ранком тарантас виріс». Тому, щоб вивести землю на такий рівень, треба було багато років працювати. У нас увесь час було тваринництво. Ми щороку в середньому вносимо на гектар по десять тонн гною. Цього року вже розкидали біля десяти тисяч тонн органіки. Зокрема під кукурудзу в середньому на гектар внесли її по 93 тонни.

- Цікаво, шо ви перераховуєте в бюджет?

-Якщо в 2017 році сплачували в бюджет з кожного гектара по 2,8 тисяч гривень, то в 2020-у вже 4,7 тисячі. В 2017 році фонд заробітної плати складав 8087 тисяч гривень, у 2020 році - 13 730 тисяч. Орендна плата за земельні паї: в 2017 році - 1156 тисяч гривень, в 2020-у – 2919 тисяч. Ми за минулий рік сплатили 27 011 тисяч гривень заробітної плати, орендної плати за земельні паї і цих різних податків та зборів. Зауважу: наше господарство невелике – усього 2190 гектарів землі.

- Тож перспектива у волинського села є?

- Село залишиться, воно видозмінюватиметься, реформуватиметься. Зараз провели децентралізацію. Сказати, що вона не має право на життя, що це щось неправильне, не можна. Знаємо про досвід європейських країн, де вона проходила в тій чи іншій формі. В Польщі децентралізація пройшла і все стало на свої місця. У нас гостро стоїть питаннях формування кадрів на місцях. Ми повинні пройти цей болісний рубіж, щоб все було регульовано, щоб була якась модель. Наприклад, громада має 20 тисяч жителів. І на цю кількість жителів, допустимо, має бути 40 чоловік адмінперсоналу. На все про все. Розпочинаючи з того ж ЦНАПу. А в нас тепер діють за принципом: треба влаштувати кума, свата, брата, родичів. Це просто жахливо. Воно колись впорядкується, негативне відпаде. Але це сьогодні треба пережити. Хтось від цього страждає, комусь це болить.

Вирішальну роль у майбутньому села відіграє ринок землі. Важливо, щоб вона залишилася у тих, хто її обробляє.

Тож вітаємо Віталія Миколайовича Зарембу з його славним ювілеєм. Хай довгим і щасливим буде його життєвий шлях. 

Читайте також: 

• 85-річний волонтер з Волині виготовляє окопні свічки на передову
• Найстаріший фаховий коледж Волині святкує 100-річний ювілей
• Найстаршій жительці громади на Волині виповнилося 99 років