Жив сам у селі на Донеччині з обгорілими ногами: історія дідуся, який переїхав на Волинь

Чоловік заледве й сам не згорів: дніпровські лікарі відчайдушно боролися за його життя й дивом врятували від ампутації обгорілі ноги, - пише газета Полісся.

Та навіть потрапивши на мирне Полісся, трагічна смуга не закінчилася для його родини. Серце дружини не змогло витримати пережитого й побаченого, поневірянь по світу на старості літ й невизначеності, як бути далі… Вона знайшла вічний спочинок за тисячі кілометрів від малої батьківщини – на кладовищі нашого райцентру. Єдиною підтримкою для пенсіонера залишається донька Ніна, котра й доглядає його тут.

Минулого літа подвір’я Ніни Матяш із Долини (Донеччина) потопало у квітниках, виноградниках. Рядами тягнувся до неба молодий садок. Вона лише от-от  нещодавно переїхала сюди зі старої квартири, яку заповіла на придане дочці, й облаштовувала вже на новому місці свій райський куточок. Час від часу навідувалась до батьківського обійстя у сусіднє Краснопілля, де проходило її дитинство. Тепер же до того, що лишилося від їхніх хат, веде тільки розбита дорога, по обидва боки якої тягнуться, наче «уквітчані» мінами і ракетами, могили, руїни чиїхось домівок, мрій та планів.

 «Долина та Краснопілля плавно переходять одне в одне, наче один населений пункт. Тут пролягає траса стратегічного значення. Але ми до останнього зберігали спокій, адже звикли до вибухів ще у 2014 році. Тоді війна не дотягнулася до нас буквально 20 км, ми приймали біженців зі Слов’янська. Дізнавшись, що окупанти уже під Ізюмом, були переконані, що вони підуть по цьому шосе через наші села із Харківщини на Слов’янськ. А після перших «прильотів» по будинках почалась активна евакуація. 25 березня потягом Краматорськ-Львів поближче до Польщі вирушили і я, моя сестра та її діти. Сестра одразу поїхала за кордон. А я залишилась тут. Моя донька на той момент була вже у відрядженні в Тернополі, вона – поліцейська. Тому від початку повномасштабної війни її скеровували працювати і на Волинь, і на Тернопільщину, тепер у Дніпро. Разом з нею країною гастролює наше кошеня, яке не могли лишити напризволяще», — розповідає пані Ніна.

 Батьки ж залишилися вдома, бо не сподівалися, що «руський мір» так близько підбереться до них. Тримали, до того ж, чимале господарство, треба було те все годувати. Планували посадити город. Однак авіація уже так почала бомбити, що чоловік через місяць відправив звідти і дружину: жінка закинула мішок з речами на плечі й попленталась полями за село. Там її підібрали волонтери й довезли до Слов’янська.

 «На два села лишилось лише кілька осіб. Люди пробували садити городину, бо були впевнені, що ми швидко переможемо. Треба буде щось їсти… Бо наші військові дуже мужньо й відчайдушно тримали оборону. Які б обставини не складалися, вони відкривали друге дихання й все одно стримували навалу. Це правда! Вони не дали окупувати села… От ми ту бульбу тільки в землю закопаємо, через годину вибух – і вже та картопля повилітала з поля… А з травня то я взагалі лишився сам один. Уже не було ніякого зв’язку, боєприпаси раз за разом почали прилітати на мій город. За тим попадало вже й у двір. Курей перебило. Поросят випустив, щоб гуляли, бо корми згоріли», — наче сюжет якогось фільму оповідає Валерій Іванович.

 Наші військові часом навідувались до єдиного жителя Краснопілля, приносили якісь пайки поїсти, а він у свою чергу ділився з ними яйцями, овочами. Коли ракета потрапила у його хату, дах знесло одразу. Але одяг й решта речей вціліла. Тоді чоловік перейшов ночувати у сусідську будівлю, до дочки.

«О 2-ій годині ночі прокинувся від чергового потужного вибуху: другий снаряд попав у мою оселю, вона спалахнула. Якби спав там, то мене вбило б одразу. А наступного дня горіла вже моя літня кухня. Поряд з нею зайнявся й сарай. Я скільки міг з колодязя старався носити воду й гасити. Під час останньої пожежі вогонь охопив і мене. Одну ногу встиг загасити, а інша не піддавалася. Моментально отримав опік 4-го ступеня, прогорів аж до кістки. Може то й фосфор був, бо горіло, здавалося, із середини навіть тоді, коли візуально нічого не було видно», — говорить пенсіонер, намагаючись задавити в собі клубок болю й гніву до тих, хто знищив усе нажите ним десятиліттями важкою працею і мало не позбавив його життя.

 Скільки він часу пролежав сам на сам із бідою, нічого не ївши, – не пам’ятає. Днів зо п’ять. Зв’язку не було, людей поблизу також. Пересуватися не міг. Рвав простині й перемотував рани. Була на вулиці жахлива спека. Нарешті, одного з ранків, почув голоси. Це йшли наші солдати. Вони й врятували його. Винесли пішки розбитими дорогами  до проїзної ділянки й відправили машиною у лікарню Слов’янська. Медики просто на вулиці з відер покупали пацієнта й почали оглядати. Почистили рани, зробили перев’язки. Але сказали, що доведеться ампутувати одну ногу, надто критична ситуація. Рідні, які на той час були вже там, забили на сполох й перевезли потерпілого у Дніпро в опікову лікарню. Там його виходжували майже 2 місяці: лікарі зробили диво, двічі прооперували пенсіонера, зберігши обидві нижні кінцівки.

І лише тоді чоловік усвідомив, що у нього нічого не залишилося. Треба рухатися далі. Так у серпні з дружиною та дочкою разом потрапили на Камінь-Каширщину.

«12 серпня ми стали камінь-каширцями. Господиня орендованого дому віддала нам посаджений город, з мамою ще встигли викопати картоплю.  А через три тижні неньки не стало: серце не витримало, обірвався тромб», — досі не вірить у собою ж сказане пані Ніна.

Зараз Валерію Івановичу пересуватися ще складно, але тішиться, що за цей час уже достатньо відновився й може помаленьку спиратися на обидві ноги. А Ніна Валеріївна час від часу нервово перебирає у руках в’язку ключів від чотирьох домівок: своєї квартири та хати, батьківського та сестринського дому. 1 жовтня вона їздила  в рідний край. На місці її мрій лишилася тільки груда розбитої цегли. На території працювали сапери, тож цивільних не всюди пускали. Села стали примарами…

 «У нас зажди були запаси всього наперед: дров, консервації тощо. Ми жили майбутнім. Але після пережитого й втрати мами, почали жити одним днем. До весни ми точно будемо камінь-каширцями. А далі час покаже, що робити далі… Тут люди одразу стали нам рідними: сусіди підгодовують нас й усім діляться, міськрада допомогла з пошуком житла, дровами, похованням мами. Лікар Ігор Перепилиця, жертвуючи своїм часом, приходив до нас додому оглядати батька. Окрім надання медичної допомоги, завжди підтримає нас ще й добрим словом. Ми вдячні, що нас тут так прийняли, — зі щирістю каже вона. – Вертатися нема куди, але досі не можу викинути ті ключі від уже зруйнованих будинків. Бо все ще жевріє десь надія прокинутися від цього жахливого сну й відімкнути ними двері своїх рідних хат у Долині та Краснопіллі…».