87-річна волинянка, яка була заслана у Сибір, із кожної пенсії жертвує для українських воїнів

Своєю історією життя жінка поділилася із журналістам газети «Волинь». Каже, що нині мріє, ​аби Росія зникла з лиця землі.

«Вас прівєзлі сюда, штоби стєрєть с ліца землі»

Трапилося це 2 липня 1951 року в моєму рідному селі Борки, що на Любомльщині, - ​почала розповідь жінка з того, що болить досі. - ​Без суду й слідства «трійка» вирішила, що нашу сім’ю як неблагонадійну треба вивезти в Сибір. Лише через те, що тато відмовився йти в колгосп.

Посеред ночі - ​гуркіт, крики, стукіт у вікна. Спочатку не зрозуміли, що відбувається. Коли кремезний дільничний повідомив, що нам дається дві години на збір, в мами почалася істерика. Але сльозами горю не зарадиш - ​почали складати найнеобхідніше.

Зранку повантажили, як худобу, на велику машину й повезли в Ковель. Дорогою забрали ще сім’ю сусіда Лонюка Мойсея, син якого був в УПА. У місті залізничників розмістили в бараці спеціального табору. Приміщення було дуже тісним на 250 чоловік. Посеред задушливого й темного барака - ​«параша». В таких нестерпних умовах прожили аж до початку листопада.

А далі сім'ю чекали ще важчі випробування. Холод, голод, сморід, тіснота - ​місяць у товарному вагоні везли українців у далекий край. Якщо на початках ще вистачало домашніх харчів, то потім перебивалися на хлібові й окропі.

Так у кінці осені далекого 1951 року Аврам Григорович і Ганна Терентіївна Веремчуки та їхні троє дітей потрапили в село Бухтал Нижнєтавдинського району Тюменської області. Коли прибули на місце, супроводжуючий мовив: «Вас прівєзлі сюда, штоби стєрєть с ліца землі».

Українці в тому й не сумнівалися, але знали, що будь-якою ціною вони мусять вижити.

Навіть у сибірських умовах вирощували городину

Так розпочався надзвичайно важкий період для волинян. Поселили їх в одній кімнатці ще з однією родиною з чотирьох чоловік. Два роки всім ділилися, виводили клопів, які мало їх не позагризали. Виснажлива праця на лісосплаві забирала останні сили. Ганна Аврамівна пригадує, як тоді злягла їхня мама. Після хвороби змогла працювати лише прибиральницею. Тато вручну валив ліс. Сама Ганна працювала підсобником на верстаті.

Українці й там проявляли свою господарську жилку. Заводили домашнє господарство: корову, свиней, птицю, навіть у тамтешніх умовах, розкопували посеред лісу ділянки, утепляли й удобрювали кінським гноєм промерзлу землю, вирощували городину.

Коли кажуть, що винен один путін, не вірте - ​вони всі такі! Рано чи пізно росіяни захочуть завоювати весь світ. Де вони - ​там біда! Як би важко не було, ми не падали духом, - розповідає ​Ганна Аврамівна. - ​Часто збиралися в бараці, вишивали, співали українських пісень, серед яких «Ой там далеко, на Волині, створилась армія УПА» та інших патріотичних. І вірили в те, що Україна відродиться.

Жінка пригадала й весілля на засланні 8 лютого 1955 року. Вийшла заміж за хлопця з села Поповичі Ковельського району. На торжество зібралися всі свої. Тоді, коли помер в 1953 році Сталін, вже відчули деяке послаблення.

Взялися писати у центральні органи прохання про дозвіл їхати в Україну. На руках у Ганни Аврамівни незадовго були вже дві маленькі донечки - ​Валентина та Тетяна. Та наміру повертатися в рідний край не полишали. Отож, у 1959 році виїхали.

Спочатку поселилися в Ковелі. Чоловіка Івана, батько якого пройшов каторгу в сумнозвісній Березі Картузькій, ніде не брали. Заощаджень не було.

Тоді скористалися пропозицією маминого двоюрідного брата, який жив у Сокалі, й поїхали туди. У комбінаті Львівсько-Волинського вугільного басейну дали скерування в селище Соснівка, що біля Червонограда. Там і прожили 42 роки. Нині пані Ганна мешкає у Нововолинську.

Тримає любов до Бога й віра в Україну

Глава сімейства спочатку пішов на будову, згодом багато років трудився бригадиром ГРОВів на шахті. Обвал породи призвів до інвалідності. Ганна Аврамівна десять літ доглядала хворого чоловіка.

Подружжя виростило трьох дітей (мають 4 внуків і 5 правнуків, які вже стали студентами). 

У затишній квартирі Ганни Аврамівни, що в мікрорайоні «Шахтарський», пахне борщем, газетами та книгами. Жінка розповідає, що цікавиться політикою і дуже любить квіти. Зараз, каже, вже зір не той. А от читає і тепер охоче, освоїла навіть інтернет. Слухає радіопередачі й дивиться телевізор. Не пропустить жодного звернення про допомогу на лікування всім, хто цього потребує.

Жінка показує учнівський зошит, куди вона занотовує всі свої пожертви, який веде з 2014 року. До речі, на початку війни пенсіонерка - ​справжня патріотка придбала державні облігації, випущені для підтримки військових. І тепер постійно жертвує на Збройні сили України.

А хто, як не ми, допомагатиме знищувати цього зловісного ворога? Росії не повинно бути місця на землі. Коли кажуть, що винен один Путін, не вірте - ​вони всі такі! Рано чи пізно росіяни захочуть завоювати весь світ. Де вони - ​там біда! Але впевнена: ми приречені на перемогу, бо наш народ сильний.