Пережив сирітство, став на захист України й загинув заради майбутнього сина: історія Героя з Волині Степана Гученка

Найчастіше справжніми героями стають не персонажі з коміксів чи ідеалізовані постаті з підручників історії, а звичайні люди – зі всіма своїми слабостями, сумнівами й помилками. Зазвичай вони живуть цілком буденним життям, але в одну вирішальну секунду проявляють неймовірну мужність, жертовність і внутрішню силу, долаючи власну слабкість та поставивши життя та безпеку інших вище за власні. Саме наявність людських вад робить їхній подвиг ще величнішим.

Доля, яку не побажаєш і найзлішому ворогові

Вже від народження життя Стьопи Гученка стало безкінечною низкою образ, болю, жорстокості і тяжких випробувань. Народився він 21 лютого 1982 року в селі Верхи Камінь-Каширського району. Матір хлопця звали Любою, і вона була ромкою, яка народила 12 чи 13 дітей від трьох різних чоловіків. Батько Микола взагалі не цікавився долею сина.

У півторарічному віці хлопця разом іншими братами і сестрами вилучили з родини й розподілили по дитбудинках та інтернатах. Правда, згодом матері удалось забрати кількох дітей. Стьопа ж опинився у Володимир-Волинській школі-інтернаті, де кожен новий день приносив дітям лише нові виклики й образи, де, замість материнської любові та батьківської підтримки, доводилося стикатися з байдужістю холодних стін, несправедливістю та постійною боротьбою за виживання.

Світ навколо здавався ворожим, а відсутність рідної душі поруч лише поглиблювала відчуття повної самотності серед натовпу. Батька хлопець бачив лише раз, матір – двічі, вже будучи дорослим. Шукати їх категорично відмовлявся – надто сильними були злість та образа. Спілкувався він лише з меншим на рік братом Олексієм, який, вийшовши з інтернату, мешкає у Львові. На даний момент відомо, що мати померла.

По закінченню 9-го класу Степан став учнем ВПУ в Будятичах, освоюючи професію підземного газоелектрозварювальника. Під час навчання жив у гуртожитку, а потім орендував житло або ж на якийсь час зупинявся у друзів. Відразу після училища юнак трохи попрацював у Нововолинську на ливарному заводі. Потім, аби заробити на прожиття, наймався до чужих людей на різні роботи. Після повноліття став їздити на заробітки за кордон.

«Де є четверо, там і п’ятому кусок хліба знайдеться»

Якось, приглядаючи за дітьми в одній із родин у селищі Благодатне, Степан  познайомився і подружився з сином Людмили та Миколи Пензовських, де було четверо власних дітей: три доньки та син. Одного дня новий друг запросив його до себе додому на обід.

«Мені важко було стримати сльози, дивлячись, як цей нещасний хлопчина, обхопивши тарілку руками, ніби боячись, що її заберуть, абсолютно всі страви їв із хлібом, виїдаючи до останньої крихти чи ложки борщу. Згодом син привів його до нас ще раз, а через деякий час розповів, що Стьопа – сирота і дуже хотів би жити в нашій родині. Поговоривши з чоловіком, я дала згоду, бо, де є четверо, там і п’ятий голодний не буде.

Ми виділили йому кімнату в залі, поставили там ліжко, відвели полицю для одягу в шафі, словом, облаштували побут. Перед тим я викликала Стьопу на відверту розмову: «Синку, ти трохи старший за нашого сина. Тому дуже прошу не показувати йому поганого прикладу, не привчати до шкідливих звичок, жити дружно й поважати порядок у домі». І він мене послухав – підстав для невдоволення ним і розчарування у мене ніколи не виникало.

На той час у нас було чимале домашнє господарство: 4 корови, коні, птиця, городи. Роботи вистачало для всіх. Коли Стьопі виповнилось 18, я знову покликала його на розмову: «Синочку! Тепер ти вже повнолітній. Почнеш зустрічатися з дівчатами, захочеш гарно одягнутися, мати кошти на особисті потреби. Сама вас усіх я не потягну. Наробитися біля худоби і в полі, завжди встигнеш. Тож, може, ти б поїхав кудись на роботу».

Степан, дослухавшись до моєї поради, вирушив з друзями на заробітки. А я тим часом виготовила йому закордонний паспорт. Після того він зміг поїхати в Польщу. Там зустрів свою майбутню дружину – Альону, з якою ми й досі підтримуємо гарні стосунки, хоч перед війною вони розлучилися. У нашій родині Степан прожив 10 років і був дуже хорошим та достойним  сином, хоч і названим», – згадує пані Людмила. 

Охоче допомагав людям і горою стояв за друзів

«Зі Стьопою ми познайомилися, коли після 9-го класу я з татом приїхала в Польщу на яблука, де юнак опинився після того, як під час роботи на пилорамі, йому майже відрізало на правій руці три пальці. Два з них медики зуміли частково врятувати, а от третій довелося ампутувати. Працюючи в саду і проживаючи поруч, ми подружилися.

Мені було шкода цього доброго і приємного молодого чоловіка з важкою долею який ніколи не відмовлявся, коли комусь потрібна була якась допомога. Тож, готуючи для батька їжу, часто запрошувала пообідати чи повечеряти і його. Після повернення в Україну ми почали разом проводити вільний час. Зустрічалися отак 5 років, а потім Степан запропонував мені стати його дружиною», – розповідає Альона.

Вечірку з нагоди шлюбу для найрідніших людей та найближчих друзів молодята влаштували 17 грудня 2010 року. На той момент нареченому виповнилося 30 років,  нареченій – 20. Через три роки у них народився син, якого назвали Давидом. А через 10 років спільного життя пара розлучилася.

«Не скажу, що мій чоловік був поганий. За характером Степан був дуже добрим, щирим та покладистим, охоче допомагав людям, хто б про що не попросив. Він дуже любив музику, грав на гітарі, захоплювався спортом (футбол, теніс, більярд), ходив у спортзал і горою стояв за друзів. Скоріш за все головною причиною нашого розриву стало те, що через тривалий час перебування в інтернаті, у нього було відсутнє розуміння сім’ї, сімейних ролей, поняття компромісу і розв’язання конфліктів у побуті.

Йому інколи не вистачало емоційної прив'язаності та прояву ніжності навіть стосовно сина, хоч він його дуже любив. Просто не вмів це проявити. До того ж, в останні два-три роки нашого подружжя почав зловживати спиртним і не захотів мінятися. Через те у нас зникло взаєморозуміння і все частіше виникали сварки. Мене це дратувало, і я не хотіла, щоб усе це бачила дитина», – пояснює причину розлучення  колишня дружина Героя.

За її словами, попри пристрасть до спиртного, чоловік постійно слідкував за своїм зовнішнім виглядом. У нього завжди був чистий, випрасуваний одяг, який сам прав руками, акуратна стрижка, біленькі кросівки, за якими теж доглядав сам, бо дуже цінував і беріг свої речі, яких мав не багато.

Хотів у перші дні іти на захист Батьківщини, але його не взяли

Коли почалася велика війна, Степан Гученко, як і багато нововолинців, кілька разів ходив до військкомату, але через лікарські обмеження в армію його не брали. Мав травми хребта, голови, відсутній палець на правій руці та два на лівій. Ще навчаючись на другому курсі в училищі, зірвався з четвертого поверху гуртожитку з мішком цукру.

«Цукор та інші продукти він отримав, як сирота, і захотів його продати. Аби не зносити мішок із четвертого поверху, прив’язався разом з ним до віконної рами і став спускатися. В результаті – разом із рамою опинився на землі, отримавши важкі травми кісток тазу, голови та інші ушкодження. Після цього два тижні пролежав у комі. І медики не давали жодної гаранті, що він не тільки зможе ходити, а й вижити.

Лише завдяки чоловікові, який лежав поруч у палаті і змушував його, незважаючи на біль, рухатися, Стьопа помалу став на ноги. Правда, під час фізичних навантажень постійно скаржився на біль у спині та в ногах. Про цей випадок тоді багато писали, але я дізналась, що це був саме мій чоловік, лише через декілька років, коли сама пішла в училище вчитися на повара-кондитера. Степан мені ніколи цього не розказував», – згадує Альона.

 Заступився за колег і, попри численні травми, сам опинився на «нулі»

Мобілізували Степана, який тоді працював на м’ясокомбінаті, 27 вересня 2024 року. Перед тим представники ТЦК викликали його на звірку даних, а потім сказали їхати до Луцька на ВЛК і трохи підлікуватись, але він не поїхав. А того дня чоловік разом зі ще двома товаришами по роботі вийшов з цеху на вулицю подихати свіжим повітрям. І тут на подвір’ї підприємства з’явилися два автомобілі із представниками ТЦК у балаклавах. Вискочивши з авто, вони вже по традиції всі разом накинулись на колег Степана, скрутили їх і силоміць стали запихати всередину буса. Степан не витримав і вступився за колег. У результаті, теж опинився всередині автомобіля.

Чоловіків завезли до Луцька на ВЛК, а через годину відправили на полігон під Рівне, де вони три тижні проходили військову підготовку.

На початку листопада 2024 року Степан Гученко із позивним «Дельфін»  прибув  на  Донеччину в  розпорядження командира 25-ї окремої десантно-штурмової Січеславської бригади ОТУ «Донецьк», звідки 3 листопада на посаді гранатометника штурмового відділення 1-го взводу 1-ї роти 425-го окремого штурмового батальйону «Скеля» відбув на Покровський напрямок, у район села Роздольне, з 7 листопада приступив до виконання бойових завдань.

Бої за Роздольне

У цей період підрозділи батальйону (включаючи гранатометні та штурмові групи) стримували масований наступ російських військ на південному фланзі Покровського напрямку та в районі Вугледарського прориву армії рф.

Штурмові групи росіян намагались обійти з півночі й оточити великий український опорний пункт – селище Велика Новосілка і, захопивши  село Роздольне Великоновосілківської громади Волноваського району, перерізати ключову логістику постачання Сил оборони. Але на підступах до ключових логістичних шляхів стали гранатометники батальйону.

Вогнем зі станкових автоматичних гранатометів (АГС) та ручних протитанкових гранатометів (РПГ), вони забезпечили вогневе прикриття піхоти, вели щільний вогонь по вогневих точках ворога, відсікали підкріплення та відбивали постійні «м'ясні штурми». Це дозволяло мінімізувати втрати серед українських бійців під час безпосереднього заходу в траншеї орків.

21 листопада окупанти здійснили потужну механізовану атаку із залученням великої кількості бронетехніки (дві колони із 16-ти БТРів та десантом) на Роздольне, яке стало ареною вкрай важких боїв, які велися на ближніх дистанціях та в умовах безперервних щільних обстрілів.

Попри колосальні втрати в техніці та живій силі, залишкам російських штурмових груп через кількісну перевагу вдалося зачепитися за околиці села й частково просунутися у цьому районі. Але воїнам «Скелі» вдалося повністю розгромити штурмові колони окупантів, захопивши багатьох окупантів у полон.

Утримання та зачистка Роздольного дозволили тимчасово стабілізувати лінію оборони навколо Великої Новосілки, хоча запеклі бої в цьому районі не стихали ні на годину а саме село й далі залишалося однією з найгарячіших точок Времівського виступу.

Гранатометник Степан Гученко загинув 26 листопада 2024 року під час бою в селі Роздольне внаслідок атаки FPV-дрона, отримавши множинні осколкові ушкодження внутрішніх органів, переломи хребта та інші травми, несумісні з життям. Після відспівування у Хресто-Воздвиженському храмі 3 грудня 2024 року Герой знайшов вічний спочинок на Алеї Слави  в районі 2-ї шахти.

За проявлену у боях мужність, вірність військовій присязі та народу України він посмертно  нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Йому також надано статус «Почесний громадянин міста».

 Валентина Савчук

Читайте також:

• Створив власний ігровий проєкт, який мав запустити після повернення з війни. Спогади про захисника з Волині
• Важкі поранення, отримані в бою, виявилися сильнішими за життя: Герой з Волині воював ще з часів АТО і знову став до лав ЗСУ
• «Моліться за мене, бо я, мабуть, не вернуся»: історія полеглого Героя з Волині, якого майже рік вважали зниклим безвісти