91-річна бабуся з Волині щодня молиться за воїнів і невтомно піклується про свою родину
Ніні Володимирівні Мойсік з села Озеряни на Волині вже 91 рік, та вона залишається напрочуд життєрадісною, щирою й турботливою. Жінка цікавиться новинами, щодня молиться за українських воїнів та невтомно піклується про свою родину, даруючи близьким тепло і підтримку.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
«Сьогодні люди живуть добре, адже мають усе: одяг, їжу, теплі домівки, затишок у них. Тому дякуйте Богові за це і моліться, аби не стало гірше, – стверджує бабуся. – Я народилася у селі Модринці Грубешівського повіту в Польщі. Батьки, Володимир та Віра, були працьовитими людьми, мали чимале господарство й дбали про трьох дітей: Марійку, Вікентія та про мене».
Її шкільні роки обірвала війна. У 1942-му село спалили, і люди мусили тулитися в тих хатах, що вціліли. Діти залишалися під опікою дідуся, поки дорослі працювали в полі. Мати часто ходила до річки Буг, де мочила коноплі. 1945 року родину переселили до Херсона. Але через хвороби, зокрема малярію, сім’я добилася дозволу переїхати на Волинь. Їхали аж два місяці, взявши із собою худобу, пожитки, надію.
«Люди тоді були добрішими, – пригадує Ніна Володимирівна. – Нас завжди приймали на ніч: у кімнатах, у хатах на долівці, іноді навіть у хлівах».
Спочатку сім’я оселилася на колонії біля Лаврова. Жили в землянці, а згодом звели хатину. Було важко: щоб заробити, Ніна з сестрою носили по сто яєць у Луцьк або цукор на продаж. Пригадує і прості, але смачні страви своєї матері: пиріжки з цукрового буряка, капусту з горохом, затірку на молоці, галушки. 1957-го родина переселилася в Озеряни. Там Ніна пішла працювати в радгосп, а доля звела її із Сергієм, майбутнім чоловіком. Разом вони виховали трьох доньок і сина. Життя було сповнене праці: чоловік працював механізатором, повертався пізно, а на Ніні були діти й господарство.
«Але Бог давав сили – справлялася», – усміхається вона.
Ніна Володимирівна завжди славилася кулінарними здібностями. Вареники, пироги, борщі, супи, галушки – велика родина потребувала і одягу, і харчів. І нині вона радує дітей, онуків і правнуків домашніми стравами.
«Бабуся варить такі смачні супи, що відірватися неможливо, – каже онука Іванна. – Вона навчила нас вишивати, плести. А також бути чесними, добрими й справедливими. І робила це не словами, а власним прикладом».
Сьогодні у бабусі велика родина: вісім онуків і дев’ятеро правнуків. Вона й досі допомагає на городі, хоча рідні просять берегти сили. А ще – плете килимки, якими щедро ділиться із сусідами. У хаті Ніни Володимирівни – фотографії дітей і чоловіка, вишиті рушники та серветки, ікони, які вона прикрашала власноруч. Бабуся радіє, що їхня місцева церква перейшла до ПЦУ, і каже, що найкраще слухати службу українською мовою.
«Я ніколи не думала, що Росія нападе, – зазначає жінка. – Нас учили, що вони «брати», але для мене вони завжди були чужими. Щодня прошу Бога, аби закінчив ту кляту війну і зберіг усіх, хто захищає Україну».
Незважаючи на прожите й пережите, Ніна Володимирівна залишається прикладом життєлюбності, сили духу та вдячності за кожен день. Її слова звучать як настанова: «Дякуйте Богові за все, що маєте, і моліться, щоб не було гірше».
Ксенія Фірковська
Читайте також:
- «Живу довго, бо рано почала робити»: волинянка відзначила 100-річчя
- Має 2 доньок, 4 онуків та 5 правнуків: довгожителька з Волині відзначила 96-річчя
- «Любов допомогла нам біду здолати і вилікуватися»: подружжя з Волині відсвяткувало 64-річчя шлюбу
Будь в курсі усіх новин
