Багатодітний тато з Волині сам прийняв пологи у дружини

У Ірини і Василя Боснюків, які живуть у селі Полиці на Камінь-Каширщині, – восьмеро дітей: четверо синів і стільки ж дочок. «Чую деколи від людей: «Нащо так багато? Це ж як важко!». Одне слово, натякають, що в наш час можна й поберегтися від вагітності. А ми щасливі – як Бог дасть, то й іще буде поповнення», – каже жінка.

Коли бачиш, як її очі світяться радістю, то в щирості цих слів не засумніваєшся, - пише газета «Волинь».

«У нас і весілля не було, бо через кілька днів після заручин мама моя померла»

Ірина – місцева, а Василь – із села Малі Голоби. Вони у шлюбі вісімнадцять років. Як зустрілися?

– Я у Полицях бував – у клуб на танці їздив. З виду знав свою майбутню дружину. Навіть якось був у її батьківській хаті (мій двоюрідний брат жонатий із двоюрідною сестрою Іри – стежки переплітались). Але тоді не думав, що колись прийду сюди зі сватами. Вона ж на чотири роки молодша від мене, тож перш і уваги не звертав на неї. Все сталося взимку 2005-го, коли Ірі було вже сімнадцять.

– Якраз у Різдвяні свята, – долучається до спомину жінка. – Я приїхала в Малі Голоби до своєї баби. Йшла вулицею із сестрою, а Вася нам назустріч…

Тоді й подивилися одне на одного по-особливому. Того дня дівчина верталася додому вже не автобусом – саньми по білому снігу відвіз Василь. Повечоркували, а на другий вечір він знов був у неї. Й місяця не минуло, як вирішили одружитися. 27 лютого зійшлися на заручини, про урочистість, звичайно, думали.

– Але весілля у нас не було, – каже Ірина, – бо через чотири дні після сватання мама моя раптово померла (тиск мала високий, згоріла молодою). То ми тільки розписалися і пішли жити в хату моєї баби.

Та, судячи з почутого в подальшій розмові, не затрималися там. Сталося так, що не поладили з батьком Іри, і той, м’яко кажучи, попросив їх покинути це житло. Так молода сім’я опинилася на якийсь час у Малих Голобах.

«Навіть не знаю, як би склалося життя, коли б ми не прийшли до Бога»

Ще до зустрічі з Іриною й Василем Боснюками довелося почути, що наші герої «молоді, багатодітні, а дають собі раду, ні від кого помочі не маючи, всього самі добиваються». А ось про те, що за цим «всього самі добиваються», то вже Ірина й Василь розповіли. Виявляється, на початках подружнього життя все складалося так, що їхньої сім’ї могло б і не бути. У Малих Голобах поселилися вони у хаті Василевого діда. А вона ж на той час пусткою стояла – вже й «електрика була відрізана».

– Домовилися із сусідом, – розповідає Василь Боснюк, – кинув я подовжувач, і мали ми світло. Але так було недовго – щось не сподобалося чоловікові й відключив нас. І залишилася наша сім’я з малою дитиною (уже народився наш найстарший син Діма) в темній хаті. Вертатися в Полиці не випадало і до моїх батьків не могли піти – там вистачало жильців, бо я з багатодітної сім’ї. А провести світло ну не мав за що: три тисячі це коштувало – таких грошей у мене не було. Тоді й почалися проблеми. Перш соціальна служба зацікавилася нашою сім’єю, яка потрапляла в число неблагополучних, потім – пожежна і навіть міліція. Перевірка за перевіркою. А тут ще й випивати я став потрохи. Якось з Ірою посварилися – й подала вона заяву на розлучення.

Це вже було нове життя, як каже подружжя, – з Богом, коли не «униніє володіло душею, а бажання турбуватися про рідних людей, трудитися, аби їм краще жилося».

До розірвання шлюбу в них не дійшло. Помирилося подружжя. Бо ж чоловік «ще не геть же впав – просто проблеми так обступили, що й жити не хотілося». Сьогодні Ірина говорить:

– Навіть не знаю, як би склалося наше життя, коли б ми не прийшли до Бога. Одного дня запріг Василь коника й поїхали ми в Дім молитви, що в Полицях.

– А потім удвох хрещення прийняли, – пригадує пам’ятну подію чоловік.

– Утрьох, – уточнює дружина. – Я вже другу дитину чекала. То було на Петра й Павла в 2009-му. Після хрещення на озері Озюрко вернулися ми додому і тут же поїхали в Камінь народжувати нашу Настю.

Ще з рік сім’я жила в Малих Голобах. Правда, вже не в темній хаті – чоловік якось таки зібрав гроші, щоб провести світло. А потім почули, що в Полицях, куди їздили на зібрання, продається хатина, й купили її. Хоч довелося залізти в борги. Щоб розрахуватися, чоловік поїхав на заробітки. Це вже було нове життя, як каже подружжя, – з Богом, коли не «униніє володіло душею, а бажання турбуватися про рідних людей, трудитися, аби їм краще жилося».

Як народилася їхня третя дитина – Ангеліна, то поряд із старенькою хатиною Боснюки заклали новий будинок, у якому живуть нині зі своїми вісьмома синами й доньками. Чоловік, який ніколи не вчився на будівельника, сьогодні має в руках не одне ремесло («напрактикувався, коли їздив на заробітки, – і змурую, і плитку покладу»). Тож, як зводив дім, то старався не витрачатися на найнятих майстрів: у багатодітній сім’ї кожна копійка на особливому рахунку.

«Побажаємо, щоб усі мали такі сім’ї, як наша»

У Боснюків росте чотири сини і чотири доньки. Діма, Настя, Ангеліна, Вероніка й Тимофій – школярі.  А найменші – Давид, Вірсавія, Матвійко – з мамою вдома.

– Ми любимо одне одного, шануємо, – сказала Ірина, коли мова зайшла про те, що найголовніше в сім’ї. – Бажаємо, щоб усі мали такі родини, як наша. – Чую деколи від людей: «Нащо так багато дітей? Це ж як важко!». Одне слово, натякають, що в наш час можна й поберегтися від вагітності. А ми щасливі – як Бог дасть, то й іще буде поповнення, – каже жінка.

Коли бачиш, як її очі світяться радістю, то в щирості цих слів не засумніваєшся. Тим більше після того, як почуєш таке:

– Ми разом із чоловіком народжували всіх наших дітей. А Тимофійчика він сам прийняв – в автомобілі дорогою в лікарню. Одна лікарка так і сказала якось, жартуючи: «Йди, Васю, вчитися на гінеколога – ти вже практику маєш».

Про цю «практику», яка дуже згодилася, сам Василь ось що розповідав:

– У нас ще машини тоді не було. Сусідові я подзвонив, коли вранці стало ясно, що Іра буде народжувати. Він нас і віз у Камінь-Каширський у лікарню. Як Гуту-Камінську минули, то бачу, що все – почалися пологи. І дуже стрімкі, бо ж не перші. В автомобілі на ходу я прийняв нашого сина.

По правді, то трохи злякався, побачивши, що дитя пуповиною обмотане. От тоді й згодилося те, що вже не на одних пологах був. Розібрався, що й до чого. Затиснув пуповину рукою, бо й перев’язати не було чим, і поїхали далі. Вже, як були в пологовому відділенні, то почув від лікарів, що все правильно зробив. Тепер, коли читаю в інтернеті, що якась жінка в машині народила, то згадую й свою пригоду, яка сталася 5 серпня 2015-го, коли на світ з’явився наш Тимофійчик.