«Бо ми ж удвох»: 60-річна історія кохання волинян Валентини і Володимира Стасюків

Валентина Федорівна і Володимир Серафимович Стасюки одружилися без обручок і весілля, та прожили в парі 60 років, пише Слово правди.

Як познайомилися? Володимир під час виробничого відрядження разом з товаришами заходив до молодих симпатичних будівельниць. Хлопці запрошували дівчат на прогулянку, а ввечері намагалися вчасно провести, аби комендант впустив до гуртожитку. 

«Спершу їх приходило шестеро, гуляли усі разом, бригадою, потім інші якось «відсіялися», лишився один Володя, – Валентина Федорівна посміхається. – Зустрічалися два місяці й вирішили одружитися. Заяву до рацсу занесли у середу, а там питають: «Згодні на неділю? Саме планується урочиста реєстрація».

За три дні 23-річний Володимир і 19-річна Валя розписалися. Наречена лише встигла купити модні туфлі на шпильках і позичити у подруги платтячко з білого гіпюру. Не мали молоді ні обручок, ні весілля.

Одержавши свідоцтво про шлюб, повечеряли у друзів і пішли кожен до свого гуртожитку. А за кілька днів, навіть не забравши розрахункових грошей, бо не погодилася відпрацьовувати належних два тижні, Валентина вже їхала з чоловіком на його малу батьківщину. У мальовничому селі Стара Прилука (тепер це Липовецький район Вінницької області) влаштувалися працювати у місцевий рибгосп.

У 1966-му у Валентини і Володимира народилася донечка. А ще за рік Стасюки стали володимирчанами – прислухавшись до поради земляка, котрий, гостюючи у своїх батьків, розповів про Володимир, де тоді сам проживав.

Вирішальною стала інформація про гостру потребу у будівельниках, адже місто саме почало активно будуватися. Яким вперше побачили Володимир? Здався великим селом, кажуть Стасюки. У центрі ще не було універмагу, на початку Луцької, де зараз гуртожиток, стояли вагончики будівельників. Луцька і Ковельська мали переважно приватну одноповерхову забудову.

Валя з Володею винайняли квартиру на вулиці Львівській, згодом – будиночок у Білецьких, на Староострівецькій. Приязній господині прийшлися до душі хазяйновиті квартиранти і вони прожили там сім років. Доньку влаштували до дитячого садка, дружина пішла працювати за фахом до будівельного управління, яким керував Анатолій Маркеєв, а чоловік став слюсарем-наладчиком на автозаводі.

Чи не заважко було жінці працювати на будівництві? Пані Валентина дивується такому запитанню: 

«Я любила свою роботу. Моя праця – це половина сучасного Володимира! Ми будували п’ятиповерхівки на вулиці Івана Франка, готель, пошту, дитячі садки, баню, побуткомбінат, багатоповерхівки на Ковельській, школу N5, всього й не злічиш». 

Коли зводили лікарню, жінці запропонували очолити бригаду мулярів-штукатурів. Тож має десять років бригадирського досвіду. Серед п’ятнадцяти її підлеглих переважали чоловіки, усі працювали старанно і злагоджено, адже це гарантувало одержання у новобудовах власного житла. 

Одержали квартиру і Стасюки, а згодом, коли попідростали донька та син, то й другу. За успішну сумлінну роботу Валентину Стасюк нагороджено Грамотою Верховної Ради України, що дала їй право на надбавку до пенсії.

Перші шлюбні обручки у Стасюків з’явилися аж на 25-річчя шлюбу. Тоді ще й святковий одяг купили за талонами, діяло таке правило і для «срібних» молодят наприкінці існування союзу. А на честь свого «золотого» весілля, у 2015 році, Валентина й Володимир взяли церковний шлюб, вінчав їх у соборі Різдва Христового отець Євген Рябець. Тоді вже діти подбали і про святкову трапезу у кафе. Син і донька подарували батькам двох онуків, є уже і два правнуки.

Вона, у свою чергу, запевняє, що чоловік запав їй у душу не лише завдяки гарному пишному чубові, яким міг похвалитися далеко не кожен хлопець. Дівчину, котра виросла у дитбудинку, зворушувала його доброта, уважне, турботливе ставлення. Жінка запевняє, жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

«Мій чоловік – дуже добрий, таким був протягом всього життя, він і зараз такий. Вдячна йому за це», – каже пані Валентина, показуючи свої весільні фото.

На одному, чорно-білому, вони молоді, вродливі, усміхнені – під час реєстрації шлюбу. На іншому зробленому через кілька десятиріч, хоча час трохи прорідив і висріблив кучері, в обох такі ж теплі посмішки, той же приязний погляд. Примітно, що на всіх світлинах обоє дивляться в одному напрямку, наче налаштовані на один лад, чи чують одну лише їм помітну мелодію. У їхньому домі панує затишок, повага, взаємна турбота.

Надбали Стасюки у чимало надійних друзів. Розповідають, що у Володимирі є цілий осередок вінничан, серед яких навіть такі, з ким Серафимович ріс не лише в одному селі, а й на одному подвір’ї. Тепер вони сім’ями вкорінилися у місті на Лугою.

Обоє Стасюків до самої пенсії так не змінювали місць своєї роботи. Щоправда, пан Володимирі після виходу на заслужений відпочинок ще 14 років пропрацював вантажником у магазині, розвозив продукти по дитячих садках і шкільних їдальнях. Не сидить, склавши руки, ця працьовита родина й зараз – мають дачу у Залужжі. Звели там будиночок, тепличку, вирощують картоплю, цибулю, моркву, огірки, помідори, інші овочі, мають хороший сад. Розсаду овочів завжди готують власну. Минулої неділі зібрали свої порічки, господиня готуватиме желе, воно згодиться взимку. Можливо, уже і не завжди легко працювати на землі, все ж літа поважні, та пані Валентина заперечує такі сумніви однією, головною у своєму житті фразою: «Так ми ж удвох».

Ірина НАДЮКОВА

Читайте також: