Ветеран війни Богдан Пташник: від воїна до письменника – бойовий досвід, література та майбутнє української армії

Богдан Пташник — ветеран війни в Україні, який пройшов важкі випробування, захищаючи рідну землю, і зумів трансформувати свій досвід у потужне літературне слово.

Журналісти ВСН поспілкувалися з ним про шлях від воїна до письменника, про те, як бойовий досвід став у нагоді в його творчості, які меседжі він хоче донести до суспільства через свої книги. Також у розмові озвучені думки з приводу нинішньої ситуації у війську, мобілізації і демобілізації та чи зможе президент США Дональд Трамп принести мир в Україну.

- Як для вас почалася військова служба?

- Для мене війна розпочалася навесні 2014 року. Це батальйон «Донбас». Отримав важке поранення наприкінці травня. Згодом повернувся на фронт та побачив, що я там такий пошарпаний не дуже треба.

Під час повномасштабного був вдома, в Камені-Каширському. Не скажу, що вторгнення стало несподіванкою. Навпаки. Як і багато моїх побратимів, ще з літа 2021-го року розумів, що це неминуче. Вже тоді намагався зрозуміти що й до чого, як діяти, збирав інформацію щодо ворога на білоруській стороні. Те, що на Волинь не буде наступу, зрозумів в перші ж дні. Я знав приблизну чисельність ворожого угрупування, слідкував за переміщеннями. Вторгнення в нашу область такими силами не мало жодних перспектив. В принципі, я не помилився. Вирішив, що потрібно на Київ вирушати.

- А сім'я, родина?

- Залишились тут, в районі.

- Не було страшно, що з ними щось трапиться?

Тобто - якщо я помилився і рускі з білорусами підуть на Волинь, а я залишив їх напризволяще? О, так. Морально це гризло. Тоді б я сам собі не зміг пробачити. Але. В глибині душі ми завжди знаємо правильне рішення. Просто більшість не готова слідувати ним. Бо обставини, бо страхи, бо: а що буде якщо я помилився, краще покластись на думку авторитетів і таке інше. Я звик довіряти собі. І діяти на основі цього. Зрештою, я підстрахувався на випадок загрози. Мої знали що робити і куди, в разі чого, їхати.

- А чому саме Київ? Бої розгорталися на багатьох напрямках.

- Скажімо так, в моєму розумінні це був пріоритет для безпеки саме Волині. Як би це не звучало нелогічно. Доки столиця наша - доти є держава, є центр прийняття рішень, все тримається купи. Якщо б рускі взяли Київ - неминуче посипались би і області. Тоді б Волинь була ще більш вразлива, ніж спроба ворога зайти на територію області.

Богдан Пташник: «Командувати 18-річними охочих багато, але служити під 20-річним командиром не дуже хочуть»

Так чи інак. Я і ще двоє хлопців з мого батальйону рушили в Київ. Там роботи вистачало. Брав участь в боях під Лютіжем, Білогородці, під Макаровим, на Броварському напрямку, на Чернігівщині. Робили рейди в Житомирській області. Було не нудно. Коли з Києва відігнали росіян, поїхав на Харків. Там почав служити в прославленому 227-му батальйоні. Спочатку стрільцем, потім командував взводом, був старшим начальником зведених опорних пунктів, командиром ЗВР бригади. Брав участь у боях під Харковом в основному на Салтівському напрямку, звільненні територій ще до контрнаступу. Старий Салтів, Проходський напрямок тощо. Якісь нагороди за це отримав, чого вже там.

- Що, на вашу думку, першочергово потребує реформ в армії?

От завжди дивує позиція людей. Раз ти військовий, значить в тебе є якісь суперзнання про все на світі. Особливо в армійській сфері. Про реформи потрібно запитувати в тих, хто ці реформи може впроваджувати і має для цього перед очима всю повноту картини. Звідки вона візьметься в солдата? Це смішно. Як і смішно, особисто для мене, слухати якісь стратегічні міркування по всій лінії боєзіткнень від рядового чи сержанта. При всій повазі, але стрілець не може про це говорити. Не тому що він дурніший за когось, просто він не може володіти повнотою інформації, щоб робити якісь висновки. Це непопулярно звучить, але це факт.

Але, якщо включити логіку, реформа армії починається зі зміни і вдосконалення основного документа: військової доктрини держави. Тобто це законодавча база і в першу чергу - статути. Щоб реформувати будь яку армію, потрібно насамперед статути по-новому робити, або удосконалювати їх, тобто переробляти. Що таке реформа? Реформа означає - зміна, а зміна починається завжди зі створення нових алгоритмів внутрішньої взаємодії і реагування на ті чи інші ситуації. Прописуються правила.

У нас це зроблено? Ні. І, в принципі, ніколи не робилося. У нас тільки кричать, що приходять великі реформатори, які знають, як щось змінити і тому подібне. Але по факту - змінюється термінологія і ще там щось зовнішнє. А суть - залишається та сама. Поки не будуть чітко прописані правила, ніякої реформи не може бути.

- Тобто, варто змінити статути - і це реформує Збройні сили України?

- Автоматично? Ні, звісно, але це перший крок. Необхідний. Без цього всі подальші дії, про які нам говорять в медіа і воєнні, і експерти, і політики - не мають сенсу. Всі кричать про переходи на полки, дивізії замість бригад і якісь інші формальні ознаки. Але це нічого не дасть. Можливо подолаються якісь симптоми, але в цілому хвороба не зникне.

Гаразд. Елементарний приклад. Якщо ти хочеш збудувати будинок - ти починаєш з чого? Правильно, бачення, яким він має бути. Однієї думки недостатньо. Потрібно це візуалізувати, щоб всім було зрозуміло, що потрібно робити. Тобто - розробляєш проєкт будинку. І вже лише потім - поетапно і неухильно реалізуєш будівництво.

Що буде, якщо зібрати навіть найкращих в світі мулярів, крівельників, електриків , фасадників і сказати - я хочу хату, сам не знаю яку, але щоб всі сусіди заздрили, зробіть мені. Отож бо. Можливо вони і почнуть ліпити щось по своєму розумінню, але це на виході буде зовсім не те. Хто в цьому винен? Виконавець, який сам собі режисер? Ні. Тільки ти. Люди, особливо солдати, хочуть мати конкретну і непорушну визначеність своїх дій.

- З цим важко не погодитись.

- Звісно. Коли ти служиш, то маєш розуміти, що у тебе є такі і такі обов'язки, такі і такі права. Що командир зобов'язаний чинити такі-то дії, солдат - такі-то. І нема «я начальник, а ти дурак, ти начальник - я дурак» коли завгодно і як кому заманеться. Що маємо натомість? Навіть в сьогоднішніх умовах. У нас навіть діючих статутів не знають і цим ще й пишаються. Чули фразу «то статут, то нісенітниця, тут так не працює» і тому подібне. Справді? Ні, це аж парадоксально. Для багатьох статут - це чогось «совок». Але статути є в будь-якій армії. І якщо ця армія хороша, ефективна, успішна, якщо ми на неї рівняємося, тоді треба просто подумати, чому у нас не так. І перша причина, це встановлені правила гри, по яким живуть усі інші. Погана в нас армія, значить, у нас погані статути, які до того ж ще й не діють. Це перша причина.

Досить цікава позиція: те що когось особисто не влаштовує - відразу оголосити «совковістю». Власні ж «хотілки», бо так було б особисто йому зручно, але чи то держава не дає, чи то командир не ведеться - назвати «стандартами НАТО». Хоча, можливо, солдати НАТО були б дуже здивовані, що в них таке має місце бути.

Субординація, дисципліна, вимогливість - чогось сприймається як «совок». Овва, раз ти в армії і дозволяєш собі вислови на кшталт - я тут не по статутах воюю... А по чому ? По «блатним понятіям», по дідівщині? Якщо так питання ставити? По яким правилам? Єдиним для всіх? По «ситуації»? Ну так завтра твій суміжник побачить «ситуацію» по своєму, оголить твій фланг і тебе, великого воїна, «забуранять». От і все.

- Як ви особисто оцінюєте ефективність української армії?

- Нам пощастило з противником. Не треба відразу кидати в мене тапки. Я говорю виключно щодо військового аспекту. Відштовхнемось від зворотнього. Уявіть, що на нас напала якась країна з блоку НАТО. От чесно, без істерик і зайвого пафосу. Вже б давно війна закінчилась. Лишилось би партизанити. Будемо реалістами.

Росіяни... Вони в порівнянні з усіма іншими - слабкі. О, так. Зараз усі ті, хто на початку 22-го весело розказував про тупих свинособак, забувши це говорить про «дуже серйозного противника», почнуть обурюватися. Нехай. Я не поділяв їхньої думки тоді, не поділяю і зараз. Це серйозний противник для нас. Від цього треба відштовхуватись. Фактично зійшлися дві, плюс-мінус, одинакові по силах армії. В нас є свої переваги. В рашки свої. Ресурси, людські резерви, гроші. В них цього більше. Ось і все. Але якщо дивитись в пропорції можливості/результат - висновки відповідні. І це не тому, що ми аж такі сильні, це просто їх рівень військової потуги.

Однак, є експерти, які порівнюють озброєння, і Росія, за їх твердженням, переважає в кількісному виробництві, наприклад, снарядів. Це після заяви експерта всіх часів і народів Арестовича пішло. І зараз всі це повторюють, як хворі мавпи. Неважливо на скільки менше в НАТО боєприпасів порівняно з РФ. Важливо те, що їх достатня кількість, щоб перемолоти російську армію. Важливо те, що технологічно озброєння Європи і США на кілька кроків далеко попереду. Важливо те, що ця високоточна зброя в руках бійців, які вміють її ефективно застосовувати. І ніяких окопних війн не було б. В принципі, це розуміють всі більш-менш адекватні військові.

- Тобто питання в озброєнні?

- Питання в комплексі всіх факторів і добре налагодженій взаємодії. Армія стоїть на кількох китах: це дисципліна, це добре організована структура, це відповідальність. Іншими словами - кожен знає своє місце, кожен знає, що йому потрібно робити. Тобто навчений особовий склад і вже потім можна говорити про якесь озброєння і тому подібне. Ось що потрібно розуміти коли говориш про «стандарти НАТО», а не свої «хотілки».

Взагалі, коли заходить мова про хороший підрозділ, хорошу армію - як їх характеризують в першу чергу? Правильно - дисципліновані і добре навчені. Чи можемо ми так про себе сказати? В нас зараз відкриваєте будь-яку соцмережу і там то хваляться, що вони діяли десь всупереч вказівкам командування, то розказують як ніхто нічого не розуміє «зверху», а от простий солдат - стратег від народження. У нас немає суспільного запиту на кар'єрний ріст в армії. То про що мова? Чим більше ти піднімаєшся по службі, тим більше ти «ідіот» та «дебіл». І хто це говорить? Це говорять вчорашній дядя Вася, який толком не може розрізнити «калаша» від РПК. При всій повазі до того дяді Васі.

Це людський фактор. Кожен бачить ситуацію зі своєї дзвіниці. Але це не значить, що він розуміє всю картину. Солдат - то така ж професія як і інші, де потрібні знання, навчання, практика. Чогось ми лікуємо зуби в стоматолога з освітою, а не йдемо до санітара, щоб пломбу поставив. Хоча і той і інший медик. То чого вирішили, що військова справа має бути інакша? Є звісно дуже багато питань до якості командирів, але це вже зовсім інша справа.

- Говорячи про військову допомогу західних держав, що, на вашу думку, потрібно Україні для успішного контрнаступу?

- Скажу так: нам мізки потрібні, в першу чергу. Все інше - похідне. Якщо у нас немає нормального планування, то про що ми можемо говорити? Що б вони не надали, навіть хай повністю все озброєння передадуть. Як можна перемогти, якщо ми не маємо стратегії перемоги? Можливо вона є десь в високих кабінетах, але я точно її не знаю. Якби зараз Сирський чи Зеленський вийшли і сказали, що ми от так будемо перемагати, сюди вдарим, туди зробим вигляд, що б'ємо і тому подібне - їх би назвали ідіотами, бо про таке не говорять.

Це поширена байка - що там чогось не вистачає. Зброя визначальна, звісно. Але якщо застосовувати її незрозуміло як, незрозуміло для чого, то і результат відповідний. Потрібна стратегія. А от який в нас кінцевий результат, то про це суспільство повинно знати. Кожен українець. Має бути чітке розуміння.

В нас всі говорять про перемогу. Питаю: що таке перемога? Вже ніхто не може сформулювати. І не дуже й хоче. Дуже зручна позиція не казати суспільству що ми хочемо в кінці отримати. Тобто, можна все що хочеш оголосити перемогою. Завтра, «відтяпають» нас під Дніпро, і все одно влада, чи хтось скаже, що перемога - ми зберегли державу. Тому, коли ми не знаємо, що хочемо отримати в кінцевому результаті, то про що мова може бути?

Витіснити росіян з нашої території, розбомбити Москву, отримати компенсації, репарації і тому подібне. Оце буде перемога, все інше, хлопці, це напівміри. І тоді буде все зрозуміло. Нанести якусь страшну поразку на полі бою - створити умови для того, щоб рускі навіть не думали про війну. Це конкретно. Але ми маєм чітко знати для чого воюємо і виграємо. А не по ситуації - що захочемо, те і оголосимо успіхом. Це той самий приклад з будівництвом, пам'ятаєте?

- Уже кілька років військові говорять про справедливу демобілізацію, адже є ті, які воюють ще за часів АТО/ООС, ті, які на фронті з початку повномасштабного вторгнення. Чи вважаєте реальним, що закон про демобілізацію буде прийнято найближчим часом?

- А є передумови, що його приймуть? Є заяві відповідні ? Президента, Генерального штабу, парламенту? Я не чув. Поки що про «дємбєль» говорять ті, хто на це не впливає і в кожного свій «рецепт». Ми маємо по факту тільки одне: під час особливого періоду демобілізації нема. Офіційно. Все інше - то просто розмови.

Взагалі, що таке справедлива демобілізація? Тут питання пріоритетів. За кілька років люди стають фахівцями в будь-якій професії. Це навчання, відточування практичних навичок тощо. Тобто, виявляється, ми тільки підготували хороших фахівців і ці фахівці кажуть: ми вже втомилися, ми вже на межі? Ні, я розумію це все. По-людськи може і правильно. Але з іншого боку. Ми вже настільки перемагаємо, що можемо знехтувати професійними бійцями і замінити їх на новобранців? Справді? От як ви це уявляєте?

- Президент США Дональд Трамп обіцяє, що війна в Україні завершиться вже цього року. Як оцінюєте такі перспективи?

- Як я оцінюю? Я не знаю. Я не дипломат. Я проста людина. Що таке закінчення війни? Заморозка? Завершення війни? Це ж питання, суть яких потрібно розуміти. Мабуть це буде рішення просто заморозити конфлікт. Заморозимо конфлікт. За кілька років підростуть школярі, буде кого послати знову в армію. І воно почнеться по-новому.

Люди, що 2014-му так і в 2022-му робили одну й ту ж помилку. І зараз те саме. Бо за океаном змінився президент. Вони вірили, що війна на пару місяців буде. А тепер - Трамп це має зробити. Найближчим часом. Потрібно вирішити чи нам треба перемога, чи нам треба закінчення війни. Якщо нам треба перемога, то Трамп може собі що завгодно говорити. Але.. Знову ж повторюсь. Що таке перемога? В мене одне бачення, в когось інше, ще в когось – третє.

- Які основні висновки необхідно буде зробити після цієї війни?

- Після якого ще завершення? Є передумови для цього? Не треба чекати. Висновки потрібно робити постійно. Ні, ну коли я чую, що мовляв після війни будемо робити висновки, а якщо війна буде 20 років тривати ще? У нас немає таких прикладів? Війна й так уже триває 11 років. Будемо чекати ще стільки? Ні, треба їх зараз робити.

- Партнери зі США радять знизити в Україні мобілізаційний вік до 18 років. Як ставитеся до ідеї мобілізувати 18-річних?

- Я не знаю хто це радить, але це маячня. Чекайте, а ви всі, хто кричить про мобілізацію з 18 років, особливо військові, скажіть чесно - ви готові, щоб вами командував 20-літній хлопчик, випускник вузу військового? Ні. От командувати 18-літніми вони дуже всі аж бігом. А потрапити під командування пацанів? Ні, не дуже хочуть. Це ще діти. Без життєвого досвіду, з вітром в голові, з незрілим баченням світу. Як і належить в цьому віці.

До чого це я веду? В мене старший син навчається на першому курсі у військовому вузі, другий - закінчує школу. З дитинства що один, що другий «схиблені» на військовій темі. Знаю, що вони в плані підготовки вже зараз уміють більше, ніж половина тих, які зараз служать. Але це ж діти. Це ж все одно діти. Ми йшли воювати, щоб діти наші не воювали. А тепер виходить, що ми лише себе прикрити хочемо. Ким? Дітьми і жінками?

Ок, тим, хто це виправдовує - запитання. Скільки твоїм синам? 15 років? 13? Менше? Ви ж усі кричите, що війна надовго. Тобто - ще так років з десять, правда? Хочеш, щоб твій малий в окопі опинився? Коли ти доходиш до простого прикладу, різко включається розуміння ситуації. І вже тим більше чомусь ніхто не хоче опинитися під 18-20-річним командиром. А от на своє місце - і не проти поставити. Або я чогось не розумію в житті, або світ перевернувся.

- Через майже три роки повномасштабної війни багато українців у тилу заявляють, що втомилися від неї та є ті, які намагаються постійно донатити на різні збори військовим, допомагати чим можуть. Як цивільне населення може краще підтримувати військових?

- Так, як підтримує наше населення, не один народ не підтримує свою армію. Знайдіть мене ще один приклад, щоб так підтримували військових. Саме донатами, волонтеркою. Та ніколи і ніде такого не було. Ті самі поляки, німці, інші можливо перші кілька місяців ще підтримували б армію. А потім би сказали, хлопці, ми платимо військовий збір, хочете підніміть його, але давайте якось займайтеся самі. Ми будемо працювати і піднімати економіку, щоб вас краще забезпечувати. І воювати, якщо призвуть. Гроші - кров війни, якщо хтось не в курсі. Обезкровлена фінансово держава не має шансів на перемогу. А в нас що робиться? В нас люди самі організовуються, самі скидаються. І я не знаю жодної людини, яка б не допомагала військовому.

Військовий ти чи волонтер, перестаньте кошмарити спочатку свій народ. Часом заходиш на сторінку: один пост, де він ганьбить тих, хто «втомилися» від війни, ухилянтів, байдужих. Останніми словами обзиває. А вже в наступному – ваш кожен донат важливий. Скиньтеся мені на щось там. Мовляв можна кави не попити, 30-40 гривень перекинути на військові потреби. Ви добре живете, якщо вам 30-40 гривень не гроші. Може забули, як прості люди живуть? Таку суму, слава Богу, якщо дитині в школу дадуть на якийсь пиріжок. І то не кожен.

Для чого це кошмарення, коли потрібна єдність? Це ж наша спільна країна і всі, хочуть чи не хочуть, але працюють заради перемоги. Плюс - донатять. І не треба казати, що це не так

- Багато претензій до тих, хто виїхав за межі України. Яке ваше ставлення?

- Слухайте, це справа кожного. В когось є розуміння, що потрібно боронити свою країну. В когось - страх за життя своє і родини. Ті, хто виїхали - я нікого і не засуджую, і не вихваляю. Але. Це вже завершена дія. Все. Вони виїхали. І назад навряд чи повернеться бодай половина. То що тепер? Взагалі-то ситуація унікальна. В еміграції десяток мільйонів українців. Це готові чисельні діаспори по всьому світі. Раз вже так сталось, то, можливо, варто зробити все, щоб від них була максимальна користь Україні? Ну, не буде тобі, одному з другим, толку, якщо ти почнеш обзивати тих, хто за кордоном. Ніякого.

Але візьмемо для прикладу Канаду, всі в курсі ж, яке ставлення до нашої держави з її боку? Чому? Бо там величезна діаспора. І особливо активні ті, хто вже не народився в Україні, хто в другому чи третьому поколінні канадець. То може замість того, щоб цькувати, навпаки має бути політика - раз ви вже там, то приносьте користь Україні. Створюйте сильні лобістські групи в тих державах, де ви проживаєте. Мільйонні діаспори в Європейських країнах - це потужний інструмент впливу. Ні, не розуміють. Головне своє «я» потішити, обізвати. Я не розумію. В країні війна, і потрібна єдність - як ніколи. Але чомусь всі дії спрямовані навпаки. На розбрат. Міряння, хто більший патріот.

- На Волині, зокрема у Луцьку, відкриваються ветеранські простори з різноманітними послугами. Ви вважаєте такий механізм дієвим для адаптації ветеранів до мирного життя? Що, на вашу думку, для такої ефективності має зробити держава?

- Я взагалі не знаю, що це за такі ветеранські простори. Чесно, не можу зрозуміти, для чого вони. Щоб що? Військових зробили в очах суспільства якимось неповносправними? Яких за ручку потрібно водити, а самі - дорослі чоловіки, нічого не вміють, не знають і не здатні? Так?

От чого про військових ми не говоримо щось хороше? Що він потрапив в армію і став кращим? Що він дисциплінований став, надійний, відповідальний, стійкий. Ні! Так в нас не популярно. Краще обізвати всіх ідіотами. Всі як один з відбитими мізками, з ПТРС, контузіями і тд. Пішов в армію - на тобі хрест поставили. Люди, схаменіться. І в першу чергу - самі ж військові. Це ж фішка - я контужений, в мене ПТРС, мене може накрити, бійтесь мене. Чесно, це дратує. Бо половина з них більш спекулюють, ніж травмовані. Але до чого це призвело? Ну, солдат ідіот. Він сам нічого не здатний зробити в цивільному житті. Йому потрібен супровід, нянька. Справді?

Щоб піти в Соцзабез, я сам піду. Мені не треба прокладка якась. Мені не треба йти до юриста, щоб піти вирішити якісь там питання щодо пільг. Папірець взяти чи ще щось. Є випадки коли людям потрібна допомога. Це так. Але в більшості - військовий така сама людина як і інші. Це така адаптація ветеранів? Постійно нагадувати, що ти ні на що не здатний і над тобою нагляд потрібно?

- Ви є знаним на Волині журналістом, а також відкрили в собі літературний талант. У 2023 році вийшов ваш дебютний роман «Воскресіння Атлантів». Що вас надихнуло на написання цієї книги?

- Хотів якось підштовхнути своїх дітей, щоб читали трохи. А потім якось воно закрутилось … Самому стало цікаво, що воно вийде з того всього. Ось так і написав.

- «Юрій Хмельницький. Чуднівська битва» - ваша друга книга. Про що вона?

- Про Юрія Хмельницького і період України та козаччини в той час. Книга складається з двох частин. В передмові я визначив вісім пунктів, штучно насадженої, але стійкої схожості в української та російської метальностях. По великому рахунку, за цих 100 років, завдяки Кулішу, завдяки Гоголю, ми ментально переробилися, перетворилися на цих руских. І замість того, щоб якось від цього повертатися до попереднього статусу українського народу, ми вперто не хочемо відкинути отой нав'язаний алгоритм мислення.

Гаразд. Щодо передмови і цієї схожості. Ось кілька тез з книги, наприклад про якусь міфічну високодуховність. Нібито всі інші нації меркантильні. Вдавляться за копійку. А от ми! А що ми? На різдвяні свята в усьому світі роблять знижки, подарунки, а у нас піднімають ціни на олію і рибу в піст.

Або ще. Ми настільки унікальними себе рахуємо, що всі інші нації, всі інші народи вже б на нашому місці об***ися, давно б здалися і тому подібне. Всі вони не достойні. От ми одні: велич духу... Подивіться на історію. Де це таке було? Це прямий російський наратив про загниваючий, жирний, лінивий Запад. Слабкий.

А оце російське побєдобєсіє? В нас також - вже все перетворили в героїзм. Людина не встигла форму вдягнути, це вже подвиг. Людина не встигла щось сказати, це вже подвиг. В ефір вийшла, це вже подвиг. Якщо ви так знизили планку для того героїзму, то що ви хочете, що такий героїзм в такій низькій якості? Ну і я спробував показати, якими були насправді козаки і Україна в 17-му столітті. А не ось це все про подерті шаровари, вічні п'янки, оселедці, вуса і тужливі плачі про те, як нас нещасних всі гнобили.

- Поділіться вашими подальшими творчими планами.

- Я хочу написати «Воскресіння Атлантів» другу частину. Цього року вона вийде. Мені більш заходить фентезійний жанр. Я не люблю надмірної серйозності. Письменництво — цікаве заняття, воно мені подобається. Може повоюю трошки. Побачу, яка буде ситуація.

Читайте також: