Понад рік рятував поранених у самому пеклі війни: бойовий медик з Волині діставав живих з чорних мішків для «двохсотих»

Спогадами про Героя поділилась його мама Інна Левчик, пише Конкурент з посиланням на газету «Вісник». 

З її слів, бути лікарем Володя мріяв ще з дитинства.

«Йому змалку дуже подобався американський телесеріал «Доктор Хаус» про геніального лікаря-діагноста. Граючись із друзями, вони втілювали сцени з цієі кінострічки. Підходжу до них і чую Вовине «Скальпель!», – усміхається мама Інна Петрівна при спогадах про сина.

Після одинадцятого класу вступив на факультет підготовки лікарів для Збройних Сил України медуніверситету імені Богомольця, який закінчив у 2020 році.

Після цього кілька місяців проходив інтернатуру як лікар-уролог в Маневицькій багатопрофільній лікарні та медзакладах Луцька і Львова й вступив в Українську військово-медичну академію. Як тільки її закінчив, був відправлений на службу як військовий лікар.

«Навіть додому не навідався після випуску, тільки речі прислав, а сам відразу поїхав із Києва на Запорізький напрямок», – розповідає його мама.

Понад рік рятував поранених у самому пеклі війни. Володимир не був багатослівним стосовно своєї служби, але розповідав, що медичний пункт недоукомплектований. Не вистачало фельдшерів, усі працювали без перепочинку. Володимир робив усе можливе й неможливе для порятунку поранених, навіть якщо в інших на це вже не було надії.

13 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання отримав мінно-вибухову травму.

«Лікарі понад три місяці боролися за його життя, але отримані травми не дали йому шансу вижити. Це був дуже важкий шлях, – болять слова Інні Петрівні. – Коли я приїхала у Львів, мене не пустили до сина в палату реанімації, бо там була інша жінка... Як виявилося, це мати одного з військових, котрого він реанімував витягши з чорного мішка, в який кладуть загиблих…

Його побратими розповіли, що він, як приїжджав евакуатор, не тільки поранених рятував, а й перебирав усіх 200-х із чорних мішків. Казав, що санітари могли помилитися, що когось ще можна повернути до життя, І таки знаходив хлопців, яких буквально оживляв. Так було і з сином тієї жінки, яка по кілька разів на тиждень відвідувала його в лікарні. Її син вижив, хоч і має ампутацію...».

На жаль, Володимира Левчика його колегам-лікарям врятувати не вдалося.

«Ми прощаємося з Воїном, який ріс у славних маневицьких родинах Левчиків та Гнатюків, – сказав на панахиді Маневицький селищний голова Олександр Гаврилюк. – Його світлої пам'яті дідусь Петро Антонович перший у нас в районі та й узагалі на Поліссі підняв прапор вільної і незалежної України у 1991 році на ще тодішньому приміщенні райкому. Його покійний тато ще під час АТО став на захист нашої держави. Мама два роки віддала службі в ЗСУ. Зростаючи у такій родині, він, напевне, просто не міг бути інакшим».

Автор Юлія Музика

Читайте також: 

• Було не до тортиків: боєць із Волині зустрів 24-річчя, відбиваючи найважчий ворожий штурм
• Мати та син передчували біду: історія Героя з Волині Віктора Яреська, нагородженого орденом «За мужність»
• Не раз рятував життя побратимам, не раз дивився у вічі смерті: на Волині попрощалися з бойовим медиком Юрієм Шевчуком