«Будемо усі йти на захист у ліси»: як живуть волиняни у селах на кордоні із Білоруссю

Про це розповіла Суспільному адміністраторка одного з місцевих центрів надання адмінпослуг Тетяна Жалко.

Видання побувало у кількох селах Любешівської громади, що межує із Білоруссю та розпитало – як змінилося життя у прикордонні і чи бояться люди сухопутного наступу з сусідньої країни.

В одному із сіл, яке розташоване за п'ять кілометрів від кордону, одразу після 24 лютого виїхали 10 родин. Дев'ять уже повернулися, – каже адміністраторка ЦНАПу Тетяна Жалко.

Господарюють і виїздити з села попри небезпеку, не збирається Юлія Мартинюк. Вона – мама чотирьох дітей. Каже: не хоче лишати господарство.

«Навчання онлайн, стараємося, вчимося, а так, аби спокій був. У мене поле за митницею там, ми пересувалися, обробляли, є місця, де заміновано, але у нас ближче поля», – говорить жінка.

Більшість територій у прикордонні – заміновано. Місцеві намагаються зайвий раз до лісу не ходити, – каже Тетяна Комзюк:

«До кордону ми не ходили. Отут я близенько була. Я й гриби збирала, і ягоди, але я тут близенько. Чуємо й вибухи і все, але сидимо у хаті».

Чимало селян мають родичів у Білорусі. Через повномасштабну війну більшість розірвали відносини та припинили із ними спілкування. Як розповів волинянин Володимир Кушнерук, раніше білоруси навіть приїздили на місцеву водойму рибалити.

«Також базар був забитий їми, їхніми продуктами. Білоруси у нас тут були як свої люди. І ми ж на сезон їздили туди. Не скоро вони нам чи ми їм руку протягнемо», – говорить чоловік.

Підтримує думку селян, що ворог через болота не пройде, і староста Борис Шубич. Каже: інколи у селі чутно звуки вибухів, але місцеві вже знають, що це працюють українські військові.