«Були «сябрами» – стали ворогами»: як живе волинське село на кордоні із Білоруссю

Село Ветли Любешівської громади Камінь-Каширського району знаходиться за кілька кілометрів від Білорусі. Чи не кожен місцевий мешканець має зв’язок із тією, колись дружною, а нині ворожою країною.

Раніше багато жителів села Ветли виїхало на проживання у Білорусь, - пише газета Нове життя.

Місцева староста Любов Павлік зізнається, хоча сама не з боязливих, та коли розпочалася повномасштабна війна, їй, як і всім, було дуже страшно.

«Були «сябрами» – стали ворогами»: як живе волинське село на кордоні із Білоруссю

«Той день ніколи не забуду. Навіть зараз згадувати боляче. І нам усім було вдвічі страшніше. Бо ми – на межі кордону з Білоруссю. Хоча ми ж то раніше вважали їх братами і сестрами, багато односельчан проживає у тій країні. Ми навпрошки ходили пішки туди чи велосипедами їздили. А тут війна… Та й мені як старості було теж страшно. Наслухалися, що роблять ті нелюди, як приходять. Але, зізнаюся чесно, не за себе було навіть страшно – за дітей та онуків. То ми вночі не спали, гуртувалися. Бо ж нам було чути, як пересувається їхня техніка по той бік кордону», – пригадує незабутній лютий 2022-го очільниця Ветлівського старостинського округу.

Водночас дещо парадоксальним називає Любов Адамівна той факт, що у Ветли із перших днів повномасштабної війни ринули переселенці із Півдня та Сходу.

Нині ж, за словами місцевої старости, чимало її односельців, а саме жінок, виїхали на заробітки за кордон. Бо ж, як каже Любов Павлік, раніше люди бодай трохи могли підзаробити на збиранні чорниці. Однак зараз такої змоги ветлівчани не мали, так як усі ліси – близько до кордону, відповідно, прохід заборонений.

Світлана Онохіна – одна з тих ветлівчанок, у кого в Білорусі є дуже близькі родичі. Раніше, пригадує жінка, вони часто приїжджали сюди. Їздила і пані Світлана із сім’єю до рідні у сусідню країну. Аналогічно – як і всі тутешні жителі.

«Нам було добре, що кордон так близько. У дитинстві ми навіть пішки ходили туди часто, бо ж до найближчого білоруського села всього із десяток кілометрів. Потім уже доводилося через митницю їхати, бувало, що по кілька годин стоїли в черзі. Але ж усе-таки їздили. Могли туди щось завезти, звідти привезти. Та найголовніше – мали змогу бачитися з рідними людьми. Тепер же лише телефоном спілкуємося. І то не завжди можна, адже, буває, дуже перебиває зв’язок. А так хочеться просто обійняти, поплакати разом…» – каже Світлана Кіндратівна.

Серед тих, хто опинився по різний бік кордону та поглядів із родичами – Лідія Дишко. Там, зовсім близенько по кілометрах, але так далеко по взаємопідтримці – її сестри та інші рідні. Жінка до цього часу не може про це говорити спокійно, бо ж лаконічно зазначає: їй болить…

«Просто війна добряче фільтранула. І рідних, і друзів, і знайомих. Так і білорусів. Вони просто зробили вибір, кого підтримати, кому повірити: білоруській пропаганді чи нам, їхнім родичам», – крізь сльози каже Лідія Іванівна.

А раніше ж, пригадує Лідія Іванівна, вони були – мов одне ціле. Сестри ж зростали тут, жили. Та й їхні діти згодом теж годувалися тут, ходили на місцеві танці. Але все враз змінилося після 24 лютого 2022 року.

На рахунок же своїх родичів по той бік кордону, Лідія Дишко лише підсумовує:

«Спочатку і злість на них була, й образа. А зараз – один біль. Бо ж то все-таки мої рідні. Так хочеться разом поплакати, розказати свою біду. Хай навіть вони помовчать, мене вислухають. Бо ж їм не можна говорити, «бульбофюрер роздавить». Але ж, на жаль…» – зітхає жінка.

Щодня Ветли живуть своїми буденними сільським клопотами. Влітку роботи завжди вистачає, тож люди поспішають на поле. Зараз, чимало місцевих мешканців допомагають підготувати школу до безпечної роботи у новому навчальному році. Адже цього дуже чекають і діти, і дорослі. Школа у цьому селі гарна. Сучасна. Як, у принципі, і всі інші об’єкти соціальної інфраструктури. Є ж бо у Ветлах клуб, аптека, пожежний пункт, медичний заклад, віднедавна – піцерія. Одним словом, усе – що потрібно для повноцінного життя у тихому поліському селі. Ось тільки немає, на жаль, одного. Найголовнішого. Того, чого усі місцеві селяни так чекають і, в міру своїх можливостей, допомагають наблизити. Перемоги. Але ветлівчани вірять, що вона швидко наступить. Адже за це воюють такі мужні їхні односельці та й усі українці.