Чекає з фронту сина й зятя: історія 67-річної майстрині з Волині

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Татовим корінням жінка – з Малої Глуші, що в Камінь-Каширському районі Волині. Мамин рід тягнеться з Вінниччини. А сама Віра Йосипівна більшість життя мешкає в селі Ветли того ж таки Камінь-Каширського р-ну.

 «За фахом я бібліотекарка. Освіту здобула в Рівненському інституті культури. Але за спеціальністю пропрацювала лише рік. Бо із 1985 року люди двічі обирали мене депутатом сільської ради, колеги голосували за те, щоб я була секретарем сільради. А після того наступні дев’ять років односельці обирали мене сільським головою», – розповідає жінка.

17 років працювала в сільраді

2002 року Віра Маковська вирішила, що треба дати дорогу молодим. Тим більше на той час дочка Мирослава подарувала двох онучок. Але й за ті 12 років, відколи пішла на пенсію, Вірі Йосипівні не до відпочинку. Надто ж після того, як зять пішов воювати.

«У нас у сім’ї завжди було велике господарство. Бо ж дочка, зять, троє онучок. Тому тримаємо худобу, птицю, кролів, маємо по 20 соток картоплі й зернових, 15 соток городини, – перелічує жінка.

Коли весною 2023-го зятеві прислали повістку, то він полишив роботу і пішов захищати Україну. А робота – і біля хати, і в полі – лишилася на жіночі руки.

– Було нам із дочкою, скажу чесно, важкувато. Мені ж уже 67 років, – зізнається оповідачка. – Цього року думали трохи зменшити господарства. Тим більше, що дочка – директорка школи: а це і 365 учнів, і чималий педагогічний колектив. Але ж хочеться внучкам помогти. Старша, Іринка, в Одесі закінчила факультет міжнародного права. Середня, Улянка, – на шостому курсі Тернопільського медичного університету. А молодша, Софія, на першому курсі факультету іноземних мов у Луцьку».

Коли створює святі образи, всі тривоги відступають

Щоб подарувати приємність доньці та внучкам, Віра Йосипівна почала років п’ять тому вишивати. Обдарувала сорочками і дівчат, і зятя. Коли старша, Ірина, виходила заміж, то саме бабусі довірили вишити неймовірної краси білосніжну весільну сукню, а також сорочку нареченому. А зараз, коли вже в усіх є вишиванки, Віра Йосипівна створює картини. Їх «малює» і хрестиком, і бісером.

«Є в мене серія робіт про найвідоміші міста світу: Лондон, Париж, Нью-Йорк. Також я вишила портрети дівчат, які зовні дуже схожі на моїх любих онучок, – показує майстриня результати своїх старань. – Але, якщо чесно, найбільше задоволення мені приносить вишивання ікон. Бо в мене і зять воює, і внук (Іринчин чоловік). Щоразу, як думаю про жахи війни, то плачу й плачу. Вже навіть телевізора не дивлюся, щоб не «розстроюватися» від сумних новин. Якась така часом безнадія нападає, що навіть із людьми розмовляти не хочеться. А от сідаю за вишивку – і зразу легше стає на душі, якесь умиротворення приходить. Навіть робота йде швидше. Бо якщо над однією картиною я працюю приблизно місяць, то ікону вдається вишити за днів десять».

Нині в доробку майстрині – дев’ять вишиваних сорочок, 16 картин, а ще – 14 ікон, оздоблених бісером. Частину робіт Віра Йосипівна роздарувала рідним. Частину тримає вдома. А два образи передала до місцевого храму. Сподівається, Господь почує її молитви й допоможе зятю, внукові та всім нашим захисникам повернутися додому живими, здоровими і з Перемогою.

Оксана Бубенщикова

Читайте також:

• Сестри з Луцька зробили бізнес на шоколаді
• 15 років зберігає традиції Різдва: майстриня з Волині плете дідухи