Історія пані Галини з волинського села, яка продає власноруч продукцію

Поки більшість людей лише прокидаються, 68-річна Галина із волинського села Новостав уже кілька годин порається по господарству. Щодня вона доїть корову, доглядає птицю, працює на городі, а потім вирушає до Луцька, де продає овочі, ягоди та іншу вирощену власноруч продукцію. Каже, інакше прожити на пенсію в 3500 гривень неможливо.

Про це йдеться у сюжеті каналу Аверс.

«Все, що є на городі, що в лісі, везу продавати, бо на 3500 гривень не можу вижити. Треба город поорати, треба викосити, за світло заплатити, балон купити, бо не маю газу. І на дорогу 300 гривень, і за місце на ринку — 50. То так, що в мене мало що залишається, але щось привезу», — розповідає жінка.

Свій день пані Галина починає о п'ятій ранку. Каже, робота триває до самого вечора.

«О п'ятій ранку тільки розвидняється — і вже день починається. Як пішла, то вже вечір, ноги волочиш, бо треба город обробити, корову видоїти, їсти зварити. Все, як у селі», — говорить вона.

Разом із 74-річним чоловіком вони самотужки доглядають господарство. Власного трактора не мають, а допомогти майже нікому. Одного сина жінка поховала, інший живе за кордоном. Має п'ятьох онуків, яким також хочеться бодай інколи допомогти.

За плечима пані Галини — майже 40 років трудового стажу. Вона працювала дояркою, згодом — у їдальні на Чернігівщині, після повернення на Волинь займалася вирощуванням цукрових буряків, а згодом перейшла працювати до соціальної служби.

Попри багаторічну працю, сьогодні її пенсія становить лише 3500 гривень. Родина обробляє три гектари землі, однак останнім часом дедалі більше проблем створюють спека, посуха та високі витрати на господарство.

Не меншою проблемою є транспортне сполучення. Автобус із села курсує лише в певні години, тому дістатися до Луцька чи лікарні буває непросто.

«Ми як на острові. Заслабнеш — не поїдеш ні в район, ні в область, ні в громаду, бо нема чим. То вже як хтось їде машиною, просимо, щоб підвезли. Переплачуємо, аби тільки привезти товар на базар», — каже волинянка.

Жінка зізнається, що останніми роками заробляти на власній праці стає дедалі важче. Ціни на все зростають, а прибутки залишаються мізерними.

«Я кажу: побули б депутати на такій пенсії, як у нас, а нам би їхні зарплати. Вони б тоді тікали, як щурі», — емоційно говорить вона.

Попри втому, важку фізичну працю та щоденні труднощі, пані Галина не втрачає оптимізму. Каже, поки є сили — працюватиме. А найбільше нині мріє про одне — мир в Україні, адже переконана: коли закінчиться війна, решту труднощів люди зможуть подолати.