Зростав напівсиротою і мріяв стати музикантом: історія ексголови райради на Волині

Нещодавно він переступив ще один життєвий рубіж — 80-річний ювілей, пише Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».

Народився Михайло Іванович 1943 року у Штуні. Був наймолодшою дитиною — крім нього, у сім’ї виховувалося ще два брати й сестра. Зростати випало напівсиротою: коли хлопчикові було всього вісім місяців, його батько став жертвою Волинської трагедії.

«Якби він тоді заховався, пересидів у лісі, то й живий зостався б, — каже чоловік. — Але, як розповідали рідні, тато собі вирішив: я ні в чому не винен, то й утікати не маю чого…» 

Навчався чоловік у Штунській семирічці. 

«Вчився абияк, — зізнається, — бо старався підробляти: то корови пас, то ще на яку сільську роботу наймався. А от після семирічки так захотілося вчитися, надолужити згаяне… Подав документи у Машівську школу. Але у нас не було можливості винаймати житло, доводилося щодня ходити пішки — 10 кілометрів в один бік. Два тижні походив, подумав: ні велосипеда, ні житла, зима наближається. То й покинув...»

Чоловік каже, що була у нього мрія, якій так і не судилося здійснитися. Позаяк природа наділила його гарним музичним слухом і голосом, то хотів бути музикантом, навіть поїхав у Ківерці подавати документи, а там сказали, що приймають, але потрібно мати свій баян. Для сільської родини така покупка виявилася справою не з підйомних, тож з мрією довелося розпрощатись.

 Полишивши школу, Михайло Ющук пішов у Любомльський ДТСА-АФ вчитися на водія, далі — в армію. Служив на Закавказзі у спецбатальйоні піхотного полку: спочатку в учбовому підрозділі у Тбілісі, далі — Степанакерт, неподалік кордону з Іраном.

«Особливо врізався у пам’ять період, коли служив у Тбілісі, — пригадує. — Як відомо, грузини дуже гостинні: отримаєш звільнення, вийдеш у місто, то проходу не дають — кожен, бачачи солдата, кличе до себе, старається вином пригостити. А як тут пригостишся? Ми ж спецбатальйон, борони Боже, щоб від тебе запах спиртного почули — п’ятнадцять діб гарнізонної гауптвахти гарантовано… Пам’ятаю, якось розговорилися з одним грузином, він дуже зрадів, коли дізнався, звідки я, бо, виявляється, чоловік свого часу служив у Любомлі. Дійсно, той випадок, коли світ великий, але тісний».

Мав чоловік можливість й пов’язати себе з військом: під час армійської служби агітували вступати у військове училище, але не захотів. Натомість після демобілізації працевлаштувався у місті Краснодон (нині — Сорокине Луганської області), куди свого часу перебралися сестра і брат.

«Пробув місяць, приїхав до рідного села у відпустку, — каже. — Та й лишився, — мама почала просити, мовляв, там брат і сестра, ще й ти виїдеш… Ну і ще один аргумент, який відіграв роль — моя Валентина. Ще коли служив в армії, переписувалися з нею, вона теж родом зі Штуня. Тож невдовзі ми й одружилися».

Все ж молодого чоловіка не полишало бажання здобути повноцінну освіту. Пішов навчатися у вечірню школу сільської молоді. Почерпнув все, що міг, тим більше, що дружина вчителювала, відтак, допомагала. Поставив собі за мету — серйозно займатися і вчитися далі. Вступив до Івано-Франківського сільськогосподарського технікуму, який закінчив з відзнакою, здобувши спеціальність агронома. По тому заочно навчався у Львівському сільськогосподарському інституті. Разом з тим працював у колгоспі в Штуні: їздовим був, водієм, зварювальником, токарем, керував фермою, агрономом був. Пізніше перевели у радехівський колгосп арторгом і водночас заступником голови, де відпрацював п’ять років.

«Коли закінчував інститут, мій друг Роман Палюх зі Львова запропонував вступати у сільськогосподарську академію в Києві. Туди на базі вищої освіти приймали за співбесідою, — розповідає Михайло Іванович. — Домовилися, що поїдемо разом. Прибули ми на ту співбесіду. Успішно її проходжу, зараховують мене на педагогічний факультет, диплом якого дозволяє викладати у середніх спеціальних закладах сільськогосподарського профілю. Виходжу, кажу другові, давай, заходь, а він каже: «Та я і не збирався вступати, просто поїхав з тобою, інакше б і ти не поїхав».

Під час навчання Михайла Ющука обрали старостою курсу. Ця обставина дозволяла по закінченні академії самостійно обирати місце працевлаштування. Оскільки направлення давав Володимир-Волинський сільськогосподарський технікум, поїхав туди, але не виявилося вакансій. Відтак, з дружиною переїхали до Рівного, де свого часу був на практиці. Пізніше викладав у радгоспітехнікумі на Чернігівщині.

«З викладацькою роботою все начеб вдавалося, та все ж тягнуло додому, — каже співрозмовник. Вирішили повертатися. У Штуні був призначений парторгом та заступником тодішнього голови колгоспу Петра Оніщука. Через невеликий проміжок часу викликали у райком та повідомили, що переводять головою колгоспу у Радехів. Було це у 1979 році, й праці у цьому господарстві я віддав десять років».

Це десятиріччя Михайло Іванович згадує з особливим трепетом. Приймав колгосп з 33 тисячами радянських карбованців на рахунку, а вивів у мільйонери та у двадцятку кращих господарств області. Добився механізації значної кількості виробничих процесів. Утримували до 3 тисяч голів худоби, з яких 2400 корів. Середні надої від одної сягали по 3 тисячі літрів у рік. Середня врожайність зернових була не менше 40 центнерів з гектара. За підсумками всесоюзного та всеукраїнського змагань за вирощування льону колгосп отримав премію: три легкових автомобілі: «Волгу», УАЗа, «Ниву», а також комбайна. На кожній фермі були профілакторії, душ, стоматологічний кабінет. Подача корму, доїння, відведення гною — все робилося механізовано. Побудували картоплесховище, картоплі здавали по 600-700 тонн щороку. Спорудили сортувальну установку німецького виробництва, яка значно полегшила працю.

«Якось бачу, жінки перебирають картоплю вручну, кажу їм: мрію, щоб ви робили це у білих халатах, — пригадує чоловік. — Вони тільки посміялися. Коли ж вдалося ввести в експлуатацію сортувальну установку, при першому запуску спеціально приніс жінкам білі халати».

Крім того, свого часу у Радехові розводили хутрових звірів, встановили преса, яким вичавлювали лляну та гірчичну олію для власних потреб. Словом, старалися впроваджувати багато нового. Та й за працівників не забували подбати: коштом колгоспу будували для них житло, допомагали з придбанням автомобілів тощо. Роботу вправного та енергійного керівника помітили на районному рівні, й у 1989 році запропонували очолити сільськогосподарське управління.

«Відмовлявся, не хотів полишати господарства, до якого прикипів душею, — каже чоловік. — Тоді керівництво району вирішило організувати збори колективу. Довго переконували людей, мовляв, нам треба керівника, щоб районне сільське господарство підняв так, як підняв колгосп. Люди не хотіли відпускати. Чотири години тривало зібрання. Врешті встаю, кажу: «Люди добрі, я так розумію, все одно мені вже не дадуть тут працювати. Тому все ж погоджуся, а вам допомагатиму всім, чим зможу».

У 1998 році Михайла Ющука обрали головою районної ради. Працював він на цій посаді до 2006 року.

«Робота була специфічна, — каже, — адже усі виконавчі повноваження рада делегувала районній державній адміністрації, а вона у свою чергу була підзвітна депутатам. Якщо відверто, то не сказав би, що на цьому поприщі є великі здобутки. Хоча, звісно, не сидів, склавши руки».

 Не покладав рук наш співрозмовник і після 2006 року, коли вийшов на заслужений відпочинок: придбав невеличкого трактора, увесь необхідний реманент, та й заходився господарювати на земельних паях. Щоправда, каже, нині здоров’я вже не те, тому землю віддав в оренду, частину ділянок — навіть у безоплатну — як мовиться, аби не пустували. Запитую, як з позиції колишнього голови районної ради оцінює нинішню адміністративну реформу.

«Скажу так: вона давно назрівала, — міркує Михайло Іванович. — При тодішній системі інакше вже не могло бути, потрібно було щось міняти. Зараз значна частка податків, які раніше йшли у бюджети вищого рівня, лишається на місцях, плюс є прямі відносини з державним бюджетом, тож можна робити щось більш-менш глобальне. Гадаю, реформа не була даремною.

Цікавлюся у співрозмовника: якби була можливість повернутися у минуле і ще раз прожити певний період життя, що обрав би.

«Безумовно, роки, коли працював у Радехові, — відповідає. — Туди вкладено багато сил і часточку душі. Не можу, проїжджаючи повз це село, а також Чмикос, стримати сліз... Не посади шкода, шкода людей, їхньої праці, завдяки якій було все побудовано, а тепер все зруйновано. Ми вміли зацікавлювали працівників системою преміювання, організовували різноманітні трудові змагання. Люди мали стимул працювати продуктивніше й отримували заслужену винагороду».

Наостанок запитую, з яким настроєм зустрічає прийдешній ювілей (розмова відбувалася напередодні).

«Та який там настрій? — каже Михайло Іванович. — Третій рік, як відійшла у засвіти моя Валентина, тож тепер я сам. Дружно ми жили, любили одне одного… Донька Людмила, дві внучки, онук, правнучки — ось мій найголовніший скарб і сенс життя. Вони додають сил, спонукають жити далі і тішитися їхніми успіхами».

 Сергій МАРИНЬОХА

Опубліковано з дозволу редакції газети «Наше життя».

Читайте також:

• Волинянка відзначила 92-ліття
• Ветеран-будівельник: на Волині довгожитель відзначив 95-річний ювілей
• 42 онуки та правнуки: на Волині бабуся відзначила 95-літній ювілей