«Дуже тяжко втрачати дитину, дивитись на її домовину»: спогади про полеглого Героя з Волині

Спогади про нього опублікували в науковому збірнику «Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина та її населені пункти в історії України і Волині».

Олександр Петенко народився 19 березня 1994 року в мальовничому селі Секунь, що на Старовижівщині (нині це територія Ковельського району, Дубівська територіальна громада). Навчався Сашко у місцевій школі, куди бігав зі своєю сестричкою Наталею. Як і усі місцеві хлопчаки був веселий, грайливий, допитливий, прагнув пізнати багато цікавого і нового, а ще полюбляв риболовлю.

Отримавши середню освіту, Олександр пішов навчатись у Старовижівський професійний ліцеї, де оволодів професією електрозварювальника.Згодом був призваний на строкову військову службу, спочатку до навчального центу ВЧ А3435 «Д», що на Чернігівщині, опісля ніс службу у військовій частині А0804 м.Бердичів Житомирської області. А далі в країні почалася війна, і вже 17 березня 2014 року, не вагаючись, Олександр підписав контракт і пішов захищати рідну землю від ворога. З липня 2014 року виконував бойові завдання в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей. Згідно військової спеціальності Олександр був старшим солдатом, займав посаду «механік-водій-електрик» гарматного самохідно-артилерійського взводу гарматної самохідно-артилерійської батареї гарматного самохідно-артилерійського девізіону військової частини «Польова пошта» В3231. Звільнений був із військової служби на підставі наказу командира військової частини В3231 від 09 березня 2015 року.

Із перших днів повномасштабного вторгнення, став до лав місцевого добровольчого формування, а згодом був мобілізований у Збройні Сили України. Пройшовши військове навчання, був відправлений нести службу на Куп’янський напрямок, що на Харківщині. Олександр був кулеметником стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону. Впродовж чотирьох місяців виконував бойові завдання в районі населеного пункту Орлянське. Був справжнім воїном, відданим військовій справі та військовій присязі, наполегливим та ініціативним, мужнім та завзятим, незламним, готовим власним життям боронити мир та спокій рідної України.

На жаль, 11 серпня 2023 року, в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності в районі населеного пункту Орлянське Куп’янського району Харківської області Олександр Петенко загинув.

В молодому віці в Олександра помер тато, тому на його, ще зовсім дитячі плечі, рано лягли сімейні турботи і клопоти, він був єдиним помічником у всьому для мами і сестри. Господарство, городи, дім – робив усе, що вмів… І не встиг зробити заплановане… не добудував ганок у будинку, в яку народився і жив, не створив сім’ю, не звів власного гніздечка і не продовжив свій рід. А ще він залишив без мужнього плеча підтримки, згорьовану маму, сестру, яка так тужить за братом і єдину улюблену племінничку Софійку, яка любила його понад усе. В цій невеличкій родині Петенків віднині оселився смуток і жалоба, зникли посмішки і радість, їх світ став чорним вмить.

Поховали Олександра Петенка на кладовищі села Секунь, поряд з іншими Героями села.

Спогади сестри

«Довгою і важкою була дорога Олександра додому, за певних обставин декілька разів змінювалась дата і час скорботної зустрічі тіла полеглого воїна. Дубівська громада зустрічала свого Героя навколішки, серпневі квіти встеляли останню його земну дорогу, а жовті, як поле, сині, як небо прапори розвіювались у жалобі за вірним сином України».

Спогади мами

«Не вірю, ще й досі, що сина немає. Ходжу по хаті і його чекаю. Здається, що служить, незабаром повернеться, але коли заходжу на кладовище, бачу могилу і розумію, що його немає. Часто він сниться мені увісні, зажурений, зморений, стоїть, поглядає, нічого не каже. Він у мене був мовчазний, терплячий, ніколи ні на що не скаржився. Такий був добрячий… Всіх слухав і всім допомагав. Навіщо так рано Господь його забрав?

Одного разу приснилась дівчина, така молода і красива, була біля нього і кликала: «Саша, ходи, до тебе матуся прийшла». Та він не прийшов. Дуже тяжко втрачати дитину, дивитись на її домовину.

Пам’ятаю я останню з ним розмову. Казав, що відпустили на вихідні помитись, прибратись і відпочити. Мабуть, щось відчував, бо сказав те, що ніколи мені не казав, сказав: «Мамо, якби ви знали, як тут страшно… як тут страшно…Тепер я не знаю, коли я з наряду вернусь, не знаю, коли подзвоню». А потім ми довго чекали, коли повернеться, до нас набере. Та не дочекались. Через декілька днів прийшла «новина» – приїхали хлопці з військомату і сказали, що сина нема. Я не повірила, казала: «Неправда! Це не мій. Ідіть передивіться і уточніть, може це не він. Може лиш схожий на нього». А потім сама побачила, їздила дивитись, і всеодно не вірила, що це він».

Читайте також:

• Добровольцем пішов боронити Україну: батьку трьох дітей з Волині просять посмертно присвоїти державну нагороду
• «Небеса забирають найкращих»: спогади про 21-річного Героя з волинської бригади
• Мама стрімголов бігла зустрічати свого загиблого сина-Героя: історія полеглого захисника з Волині
• Замінив колегу-медика, якому стало погано: Герой з Волині загинув, рятуючи поранених бійців