«Україна зробила з мене чоловіка»: історія нігерійського ексгравця «Волині»

Нині Майклу 39 років, він мешкає за океаном, проте зберігає міцний зв'язок з нашою країною. Про цей зв'язок, дитинство без взуття, перші враження від снігу, найсильнішого футболіста «Волині», футбольного професора у Запоріжжі та туризм у Севастополі нігерієць розповів у інтерв’ю Футбол 24.

«Україна зробила з мене чоловіка»

– Майкле, як поживаєте?

– У мене все гаразд, дякую. Я все ще у футболі, працюю тренером. Точніше, маю свою футбольну академію. У нас займаються близько 70 дітей.

– Де вона розташована?

– Х’юстон, штат Техас. Я тут вже чотири роки.

– Про Україну згадуєте?

– Звичайно. Там у мене народилася донька, там минули найкращі роки моєї кар’єри. Україна зробила з мене чоловіка, зробила того, ким я є зараз. Я приїхав туди дитиною. Тож у спогадах лише позитив.

– Стежите за війною?

– Щоденно. У мене з Україною стійкий зв’язок: родина, багато друзів, нерухомість. Я в курсі усіх подій.

– Ви народилися у Лагосі, тодішній столиці Нігерії. Яким було ваше дитинство?

– Я виховувався на вулиці. Постійно ганяв з друзями за м’ячем. Моя сім’я не була бідною, але бутси на той час вважалися рідкістю. Тож я бігав босоніж. Зрештою, ми грали на піску та бетоні – там спеціального взуття й не потрібно було.

 – Ви завжди були кремезним хлопцем?

– Так, завжди. Пригадую, як мене вперше побачив тренер зі спеціалізованої школи. Можливо, я йому приглянувся своєю статурою, можливо, йому сподобалася моя гра. Та він одразу запросив мене на заняття до себе.

– Ви дуже швидко покинули дім – у 17 років.

– Це було складно, проте батьки мене підтримали. Я відчув абсолютну свободу дій. Мовляв, роби, що хочеш.

– Скільки у вас братів та сестер?

– Три брати і одна сестра. Цікаво, що усі хлопці займалися футболом, однак професійним футболістом став лише я. Один із моїх братів володів більшим талантом і мав кращі перспективи, але на професійному рівні заграв лише я.

«Одразу подзвонив мамі та розповів про сніг»

– Ваша кар’єра в Україні розпочалася у бориспільському Борисфені. Щоправда, тривала вона недовго. В одному з перших спарингів на зборах у Криму ви зустрілися з Волинню і дуже сподобалися Віталію Кварцяному. Тренер справді відправив до вас посланця?

– О, це цікава історія. Кварцяний відрядив до мене одразу двох посланців: мого земляка Едді Домбрає та камерунця Ернеста Сіанкама. Вони й переконали мене переїхати у Луцьк. У Борисфені було непросто – я був єдиним легіонером, який до того ж не володів місцевою мовою. Відтак, то був чи не основний фактор на користь Волині. Зрештою, я ніколи не шкодував про те, що обрав Луцьк. 

– Яким було ваше перше враження про Кварцяного?

– Такі люди, як він – мені подобаються. Якщо чесно, тренер поводився зі мною коректно. Інколи міг кричати, але я навчився уникати цих криків. Якщо ти добре граєш і приносиш йому результат, він тебе не чіпає. Визнаю – Кварцяний зробив з мене хорошого футболіста. Дав можливість розкрити себе.

– Тренер нерідко критикував вас. Зараз погоджуєтеся з його жорсткою оцінкою?

– Я й тоді погоджувався. Якщо ти хочеш грати на хорошому рівні, то маєш стежити за собою. У молодості я думав, що в мене є техніка, отже мені не треба багато старатися. І це була моя помилка. Кажу своїм підопічним зараз, щоб не робили моїх помилок. Треба наполегливо працювати.

– Ваш партнер Роман Каракевич відзначав ваш талант, але розповідав, що ви мали особливу пристрасть до шкідливої їжі, особливо до Кока-Коли і гамбургерів.

– Ні, це неправда. Гамбургери я не любив. Можливо, трохи зловживав стравами нігерійської кухні, проте гамбургерів там не було. Як і Кока-Коли. Ну хіба що з віскі. Жартую (Cміється).

– Пригадуєте свої перші емоції, коли побачили сніг?

– Це було ще до України. Спершу я виступав у Болгарії, де й познайомився зі справжньою зимою. Вийшов на вулицю і почав брати сніг у руки. Я почувався незвично і просто сміявся. Одразу подзвонив мамі та розповів про сніг. В Україні було холодніше, однак я був стійким до морозів.

– У певний період ви настільки добре грали за Волинь, що вами нібито зацікавився німецький Ганновер.

– Та й не лише Ганновер. Дуже багато клубів запрошували. Кварцяний просто не хотів мене продавати. Не знаю, чому. Навіть з України запрошували, зокрема Металіст і Шахтар. 

– Кажуть, потім із Запоріжжя вас кликали у Динамо. Це правда?

– Чесно? Написати можна багато. Я теж чув про це. Можливо… Але якщо тобою дійсно цікавляться, то тебе купують.

«У збірній навіть соромився заговорити із зірками»

– Разом із вами у Луцьку виступали чимало класних футболістів. Хто з гравців Волині для вас номер один?

– Сергій Нагорняк. Він був найсильнішим у Волині, дуже якісний виконавець. Ну, можливо, ще боснієць Браніслав Круніч. В інших командах я також грав із хорошими футболістами: Кривцовим та Степаненком – у Запоріжжі, Караваєвим і Маліновським – у Севастополі.

– Ви пам’ятаєте молодого Євгена Хачеріді. Дійсно пророкували йому виступи за національну збірну України?

– Звичайно. Так і казав йому. Женя володів величезним потенціалом. Хоча мати талант, як я зазначав раніше, недостатньо. Всі, напевно, чули про Ярослава Кінаша. Але ж він просто не хотів грати у футбол. Якби Кінаш стежив за собою, то неодмінно виступав би за збірну.

 – У вас було багато сильних партнерів у атаці. З ким було найкомфортніше?

– З Олександром Пищуром. Він вигравав верхову боротьбу, скидав на мене. Ми створили хороший дует. Мені ще довелося із Василем Сачком грати – теж дуже комфортно.

– Як вам жилося в Луцьку?

– Я відчував тепле ставлення людей. На вулиці мене постійно впізнавали. Мабуть, не лише через мою гру, а й через мій чорний колір шкіри. Тоді нас у Луцьку було троє африканців: я, Домбрає і Сіанкам. Нас усі впізнавали.

– 2007-го вас викликають до збірної Нігерії. Це була несподівана новина?

– Я був шокований. Не міг повірити, що за мною стежать аж в Україні. Було дуже приємно. Мене кілька разів запрошували, але Волинь не відпускала. Кварцяний переживав, що я поїду і не повернуся (Усміхається). Пригадую, коли приїхав у національну збірну, там було стільки суперзірок! Я навіть соромився заговорити з ними.

 – Одемвінге, Кану, Обі Мікель, Утака, Йобо, Мартінс – з ким ви перетиналися?

– Одемвінге, Утака, Йобо… Треба подивитися вдома – у мене фото є. Точно ще був Тайє Тайво, який потім у Динамо грав.

«Після гри в Луцьку автобус Металурга чекав на мене 20 хвилин»

– Після Волині ви їдете у запорізький Металург. Вам було непросто покидати Луцьк?

– Безумовно. Та у Запоріжжі були кращі фінансові умови – там більше платили. Клуби домовилися і я перейшов у Металург. Це теж був хороший період насамперед через роботу з Романом Григорчуком. Це прекрасний тренер. Не знаю, чому він не працює у великих клубах. Це футбольний професор! Григорчук розуміє футбол, відчуває його зсередини.

– У складі Металурга ви приїжджаєте у Луцьк на матч 1/4 фіналу Кубка України і забиваєте у ворота Волині. Святкували гол?

– Ні, не святкував. Просто не міг – вболівальники дуже тепло мене зустріли. Усі тільки кричали з трибун "Міша! Міша!" Після гри я так довго з усіма говорив та обіймався, що автобус Металурга чекав на мене 20 хвилин.

– Третя і остання команда для вас в Україні – Севастополь. Що там не склалося?

– Це моя помилка. Я просто перестав грати у футбол. Сидів на лаві запасних. Своєрідний футболіст-турист. Відпочивав і не думав про футбол. Це не провина тренерів чи ще когось. Винен виключно я сам. Мене мотивували, просили, утім, я кинув грати.

– Окрім насиченої ігрової кар’єри, Україна також подарувала вам дружину Єлизавету, яка є донькою легендарного нападника Ворскли Івана Шарія.

– Так, у нас народилася донька Софі. Дружина та донечка зі мною у Х’юстоні. Раніше ми мешкали у Полтаві, я багато спілкувався зі своїм тестем. Добре знаю, хто він. Та зараз ми у США, давно не розмовляли. 

– Коли ви мешкали у Полтаві, то навіть почали тренувати?

– Так, саме там я хотів запустити свою академію. Війна зруйнувала усі плани. Хоча я поїхав у Штати ще до 2022 року. Якщо буде нагода, то я неодмінно повернуся в Україну. Не знаю, де житиму і як складеться життя, але в Україну я б з радістю приїхав. Вірю, що Україна переможе.

– Якщо б ви могли щось змінити у своїй кар’єрі, що б це було?

– Я б не гуляв так, як я це робив. А гуляв я багато. Думав, що усе вмію, що всього досягнув. Побачив гроші, подумав, що світ біля моїх ніг. Не докладав належних зусиль. А це велика помилка – так не можна.

Читайте також:

• «Не бачу потенціалу»: відомий тренер з Луцька проаналізував гру збірної України
• Ексгравець «Волині» оголосив про завершення кар'єри: чим займатиметься спортсмен
• Уночі влаштовував перегони Луцьком і любив бари: екстренер «Волині» розповів про бразильського футболіста